Людина без серця

— Тепер я йду по світу! Я — безсмертна людина!.. Скажи, хто зможе не поклонитися мені?

Він робить велетенський крок з гір на рівнину, і Евеліна бачить, як села і міста країни спалахують вогнем. У гуркоті і громі валяться будівлі, і падають обвуглені трупи на дорогах. Стар робить другий крок. Зривається буря і стає темно. Тільки сліпучі зиґзаґи блискавиць зеленкуватим світлом виграють на обличчі Петера. Евеліна вже ледве тримається на ногах.

— Петер! Вернись! — кволим голосом кричить вона. Але він не чує її. У жахливій посмішці оскалюється лице Стара, і над горами гримить страшний регіт.

— Ха-ха-ха! — І потоками ллється кров, і в огненному смерчі в прах розлітаються міста. Ураган налітає на Евеліну, підхоплює її, мов пір'їнку, і кидає в ущелину…

— Евеліно! Еве! Кохана! — лунає над світом відчайдуш­ний заклик Петера.

…Евеліна нестямно кричить і відкриває очі. Над нею схи­лився Йоган. Він лівою рукою трясе її за плече, в правій у нього — газети. З-за спини виглядає Фріц.

Евеліна якусь хвилю не може згадати, де вона і що з нею. Дивиться нерозуміючими очима на Берна.

— Що з тобою, Евеліно? — запитує Берн.

— Мені снився страшний сон… Ніби Петер…

— Що там сон! На, прочитай газети!

Тремтячими руками Берн розгорнув свіжі аркуші і прочитав: "Президент країни доручив сформувати уряд новому прем'єр-міністру Петеру Стару! Стар залишив за собою пост військового міністра і головнокомандуючого армії імперії…" Йоган кинув газети на ліжко і стиснув руками голову.

— Треба було чекати цього! О, що я накоїв?..

Евеліна ще не отямилась від сну, і ось нове страшне по­відомлення звалилося на неї, мов сніг на голову. Вона без слів розуміла, що трапилось там, у Бруклінгемі, після їх від'їзду.

Вона з страхом і надією подивилася на Йогана.

— Що ж ми будемо робити?..

— Нічого! — відповів Берн. — Будемо сподіватися, що він не встигне накоїти лиха: йому залишилося жити не більше двадцяти п'яти днів!.. Про всякий випадок продовжимо роз­почату роботу. Треба й надалі стежити за подіями в місті.

Берн звернувся до Фріца.

— Що тобі вдалося розвідати?

— Я підкупив ротмістра з поліції. Дав дві тисячі. Вас і дружину Стара розшукують власті. На всіх кордонах вистав­лено посилені пости. Відомо також, що новий прем'єр оголо­сив закон про додатковий набір в армію. По місту ширяться тривожні чутки, що скоро буде війна…

— Кожного дня навідуйся до міста, — сказав Берн. — Уважно слідкуй за всім, що відбувається, особливо за подія­ми, які стосуються Стара.

— Гаразд! — відповів Фріц, виходячи з кімнати.

…І знову потягнулися тривожні дні, сповнені чекання і неясної надії. Берн посилено працював над виготовленням но­вої батареї для механічного серця. У вільний час вони з Евеліною слухали радіо. Відтоді, як Петер став прем'єр-міністром, настрій передач різко змінився. Без кінця лунали в ефірі заг­розливі голоси генералів і маршалів імперії. Вони поширюва­ли провокаційні чутки, запевняли народ, що країні загрожує експансія зі Сходу, а тому треба готуватися до страшної, ни­щівної війни, на захист імперії і нації.

Особливо гнітюче враження на Берна і Евеліну справило повідомлення про загибель десятків тисяч людей у долині Голубого Беркута. В офіційному комюніке говорилося, що все це сталося через злочинну байдужість головного інженера бу­дівництва чи навіть було наслідком його зради. Інженера за­арештовано.

В зв'язку з цими подіями робітники атомних, металургій­них, авіаційних та ракетних заводів оголосили страйк, вима­гаючи розслідування страшного злочину. Урядова преса за­мовчувала наслідки страйку, але Берн спіймав передачу з інших країн, в якій повідомлялося про криваві події в Бруклінгемі.

Нарешті в пресі з'явилося повідомлення про створення урядової комісії для розслідування трагедії в долині Голубого Беркута і про віддання до суду головного інженера будівницт­ва, якого звинуватили в державній зраді.

Спливали останні дні місяця. Евеліна з острахом чекала, якого ще лиха накоїть Петер, куди заведе його сліпа жадоба влади.

Та ось Фріц привіз з міста газети. Евеліна, хвилюючись, прочитала:

"Прем'єр-міністр Петер Стар тяжко захворів. Він не ви­ходить з своєї резиденції".

Наступного дня з'явилось нове повідомлення:

"Петер Стар повернувся до виконання своїх обов'язків. Стан здоров'я прем'єра покращав. Він провів засідання кабіне­ту міністрів. Відзначають, що прем'єр дуже постарів. Очевид­но, на нього вплинула невідома хвороба…"

Через кілька днів газета повідомила:

"Петер Стар знову зліг. Поки що він не може виконувати своїх обов'язків…"

Евеліна не витримала. Вона кинулася до Йогана, показала йому газету.

— Ти бачиш! Надходять останні дні. Він помре!.. Треба щось робити! їдемо, милий Йогане!..

Берн заперечливо похитав головою:

— Ні, Еве, ні! Мені їхати зараз не можна!.. Ти розумієш — мене схоплять і…

На очах Евеліни заблищали сльози. Ламаючи руки, вона подивилася в обличчя Берна.

— Послухай, Йогане! Я не можу більше. Я люблю його! Треба врятувати Петера!.. Я поїду…

— А через тебе він дізнається, де я! — крикнув Берн. — І примусить нас зробити все, що йому забажається!

Йоган потер рукою лоб, замислився. Евеліна з надією чекала, що він скаже.

— Постривай, — озвався Берн. — Залишилося три дні!.. Так. Безумовно, його хвороба — це наслідок зменшення радіо­активності батареї. Ти маєш рацію, Еве. Я гадаю, що біорадіація його мозку зменшилася й, напевно, він не загіпнотизує тебе. їдь і спробуй поставити йому ультиматум. Якщо він хоче жити — хай відмовиться від своєї політики!

— Коли я поїду? — радісно стрепенулася Евеліна.

— Сьогодні!

— Йоган, милий! Ми врятуємо Петера!

Берн сумно посміхнувся.

— Я б хотів вірити в це! У всякому разі… ми спробуємо. Після розмови з ним скажеш: хай вишле за мною літак і дасть наказ поліції не переслідувати мене. Розумієш?

Евеліна вже одягла легкий сірий плащ, прибрала під бла­китний берет пишне волосся. Потім щиро обняла Берна. Він обережно погладив її плечі, заглянув в обличчя.

— Бережи себе! Не нароби дурниць!..

— Спасибі тобі, Йогане.

— Щасливо. Я жду… Еве!

…Через півгодини автоекспрес мчав Евеліну по широкій автостраді до Бруклінгема.

Клятва Петера

На таємному засіданні корпорації "Золотий ангел" розго­рілася суперечка. Присутні з острахом спостерігали, як Тод і Стар, нагороїжившись, немов дикі вепри, кидали в лице один одному страшні обвинувачення.

— Ви наробили дурниць, Стар! — жовчно скрипів Тод. — Ви допустили до того, що війська зруйнували будівлі на заво­дах корпорації. Ви так одурманили своїх ідіотів-солдатів, що вони з надмірною жорстокістю пролили забагато крові…

Стар — схудлий, з темним поглядом — стримано, але досить різко кинув у відповідь:

— А ви хіба не страшнішу кашу заварили в долині Голу­бого Беркута?! Чи не та трагедія спричинила страйк!.. Це, по-перше! А по-друге, коли вже на те пішло — чи нам лічити, скільки крові пролито в тому або іншому випадку?!

Шаукель не витримав, встав з крісла, сухо процідив:

— Панове, прошу вас, припиніть цю суперечку! Я все-таки стою на тій позиції, пане Стар, що вам пора вже братися за справжні діла. Наша держава мусить виходити на світову аре­ну. Я вимагаю сьогодні ж приступити до обговорення конк­ретних дій!.. І тоді все, про що ви сперечаєтесь, відпаде саме собою.

Між корпоратистами почувся гомін задоволення. Стар важко сів у крісло, провів рукою по лобі. Чому так часто повторюються в нього приступи безсилля?.. Ось і зараз відчу­вається, ніби хтось витрусив з нього кістки. Організм зовсім ослаб, руки й ноги ніби з вати…

Тод щось говорить, та Петер не слухає його. Цвяхом си­дить в голові страшна думка: "Якщо не зустрінуся з Берном через три дні — кінець… А Берн ніби у воду впав. Треба негайно їхати до Екельгафта".

— Ви заснули, чи що? — лунає у нього над вухом голос Тода.

Стар підіймає голову, відсутнім поглядом дивиться на імперського міністра, мляво відповідає:

— Я знову погано почуваю себе, панове. Я поїду додому. Засідання проведемо завтра!..

Тод хотів сказати щось різке, його тонкі губи вже стисну­лись в гнівній гримасі, але Шаукель сіпнув імперського міністра за рукав. Петер, ніби манекен, повільно пішов до дверей. На порозі зупинився.

— Отже, завтра, панове, — промовив мляво, — о десятій годині.

За дверима непорушно сидів Арнольд. При появі свого володаря він неквапом встав з свого місця. Розкішна форма гвардійського офіцера мішком висіла на його схудлому тілі.

— Що вам потрібно, мій володарю? — спитав він байду­жим втомленим голосом. В погляді його темних очей хова­лись якісь насторожені, різкі вогники.

— Негайно до Екельгафта!

Арнольд підхопив Стара під руку, обережно повів по схо­дах до машини. Весь час хотів йому щось сказати, але слова завмирали на блідих вустах. Важкі роздуми покраяли чоло юнака.

— Мій володарю, — зважився він нарешті на слово. — Я щойно дізнався від одного офіцера, що на Голубому Беркуті загинуло п'ять тисяч наших солдатів. Це правда?

Петер ніби вперше побачив свого ад'ютанта. Проста людська цікавість, яка пролунала в Арнольдових словах, здалася Петеру дивною, загрозливою. Його покірний раб, його вірний зброє­носець Арнольд Рок…

— Ти цікавишся політикою, яка тебе зовсім не стосується, — промовив він невдоволено, сідаючи в машину. — Жени швид­ше до Екельгафта і клопочися своїми справами.

Арнольд косо зиркнув на хазяїна і враз злякано зіщулився.

— Слухаю, мій володарю!

Що з ним сталося? Він би й сам не міг сказати, в чому річ. Чому в голову лізли дивні, страхітливі роздуми? Він боявся свого володаря, він ладен був віддати за нього життя. Тільки щось зміючкою залізло в душу хлопця, щось впало отрутою на ясну свідомість, на тихе плесо думок і скаламутило їх. Все часті­ше й частіше він запитував себе: що ж буде далі? Що скаже йому мати? В такі хвилини його відданість володарю якось потьмарювалась, і він виразно відчував у серці роздратування.

У вухах свистів вітер. Машина стрілою проносилась за­людненими вулицями. Перехожі злякано сахалися в сторони. Ще здалеку, розчищаючи їм дорогу, надривно свистіли на всіх перехрестях поліцейські.

Біля поліцейського управління Арнольд зупинив машину.

— Чекай мене тут, — наказав Стар.