На вашому кораблі живі люди, і я боюся…
Зазумерив внутрішній телефон, капранг зірвав трубку і почув голос вахтенного офіцера:
– Товаришу капітан 2 рангу, по правому борту ракетний крейсер!
– Який ракетний крейсер? – здивувався капранг.
– Російський. Іде прямим курсом на іноземця.
– Гаразд. Стежте і доповідайте.
Справа ускладнювалася. В таких випадках належало діяти узгоджено, тим паче після попередження "космічного брата". Головнокомандувач російським флотом був проінформований про все, можливо, посилав їм на підмогу свій крейсер. Але ж ці гарячі голови здатні на все. Якщо вчинять трус на іноземцеві а, може, й потоплять його ракетами…
– Зупиніть їх негайно! – наказав Президент Сікорі, який схилився над апаратом. – За всяку ціну зупиніть!
– Єсть зупинити, товаришу Президент! – кивнув головою Серж і владно гукнув у трубку: – Чуєш мене?.. Передай на ракетний: наближатися до іноземця не рекомендую. Корабель замінований! Ніяких пояснень!
Президент насупив брови. Хто замінував?
– Іншого виходу нема, товаришу Президент, – усміхнувся Сікора і поклав трубку.
Президент глянув на чужоземця. Той сидів з відсутнім виразом на обличчі, погладжував клинець борідки. Це погладжування вивело Президента з рівноваги:
– А ви чого сидите, містер кепітен?
– Не розумію… Я слухаю ваші накази, і взагалі…
– Забирайтесь ви геть!.. Себто, пробачте, ідіть до шлюпки, і хай вас відправлять на судно.
– А далі що, містер Президент України? – запитав капітан з в'їдливою іронією. – Може, накажете вашій прикордонній службі дати нам дорогу до Севастополю?
Президент підвівся.
– Ви у відкритому морі, капітане. Але я раджу вам повертатися назад. Бо вас зустрінуть як належно. З усіма вашими ядерними матеріалами і усіма волонтерами.
Цього було досить. Капітана наче винесло на палубу. І перше, що він побачив – голчасто-стрімкий корпус російського ракетного крейсера. Від нього годі було ждати рятунку. Капітан схопився за поручень драбини – трапу і стрімко полетів у шлюпку.
* * *
Віруня стежила за Президентом.Від самого початку, відколи він з'явився на "Салюті", вів розмову в каюті з чужинським капітаном, потому вийшов на палубу і глянув важким поглядом в бік російського ракетного крейсера. Побачивши Віруню у яскравій синій сукні, запитав привітно:
– Хотіли мені щось сказати?
– Так… товаришу Президент, – видушила з себе Віруня. – Я про мого американського друга. Про наш шлюб з ним… Ви сказали, щоб я звернулася до вашої дружини, але я… я не знаю, де вона зараз.
– Мабуть, відпочиває. В таку гойдавицю… самі розумієте. Вона хотіла вас бачити.
Президент запросив Віруню в каюту капранга Сікори. На койці лежала його дружина. Наче дрімала, вкрившись пледом. Президент обережно доторкнувся до її плеча.
– Людонько, маєш гостю.
Дружина підхопилася з койки, впізнала молоду жінку, привіталася з нею. Згадала все… Щасливі закохані! От і прекрасно, от і живіть щасливо! Нащо вам та Америка? Чи то пак… містер художник, здається, має великий бізнес. Мільйонер! І гроші кличуть до себе… Останні слова президентова дружина вимовила з легким смутком.
Президентові теж ніби печаллю майнуло по обличчю. Найтяжче боліло йому оте виїжджання, оте втікання… Знав, що справа дедалі більше заходила в глухий кут, оберталась безпросвітком, нуждою, ганебними трагедіями тих, хто прагнув відшукати на Заході легке багатство, щасливу долю. Цвіт нації, найвродливіші дівчата, найроботящиші парубки, наймудріші вчені топтали стежку у світ чужого багатства. Законом це не заборониш, силою не зупиниш.
– Так що, ваш Теренс кличе вас з собою? – запитала дружина Президента. – Про гроші… це я сказала так… ви мені вибачте. Якщо ви кохаєтесь, що може бути дорожче! Ніякі гроші цього не замінять.
– Боже упаси! – сплеснула руками Віруня. – Він художник. Найперше він чудовий художник!
Отже справу улагоджено, каже президентова дружина. Завтра ж їм буде дано дозвіл… власне, вони одержать всі документи.
У Віруні палахкотять від радості щоки. Вона обнімає президентову дружину, голос її зривається на плач.
Тепер Теренс може поїхати в гори і там писати свої картини. Він так закохався в Крим! Навіть зробив перші начерки для майбутнього великого полотна.
Її перебиває Президент:
– Даруйте, де ваш наречений?
– Мабуть, десь на палубі. Він любить море і може годинами дивитись на нього.
– Прошу вас, погукайте його. Це не стосується ваших особистих справ.
– Зараз, хвилиночку, – знову паленіє від радості Віруня. – Якщо у вас є час, товаришу Президент, він може намалювати з вас портрет. Ви не уявляєте, який це прекрасний майстер!
– Не про це мова, Віруньо. Гукайте його хутко сюди!
Приходить Теренс. Худорбастий, трохи знічений, стоїть перед Президентом в позі винного школяра. Під майкою в нього грубо біліють бинти.
– Сідайте, Теренсе, – припрошує його Президент. – Я говоритиму українською мовою, бо мій англійський, як то кажуть, не перфект. Перекладатиме дружина. Прошу тебе, Людочко, постарайся. Перед тобою син великого Магістра "Мажестік-12". – Президент з легким усміхом дивиться Те-ренсові в обличчя. І зненацька говорить: – Ви забираєте в нас красуню, але ми хочемо від вас відвертості.
– Прошу, містер Президент, – весь витягується молодий чоловік.
– Маю відомості, що вас нещодавно обрано після батька Магістром ордену "Мажестік-12".
– Не зовсім… Мені обіцяно цей пост після батька.
– Все одно дозвольте мені поздоровити вас, друже, з новим достойним призначенням і новими, як то кажуть, клопотами.
– Спасибі, містер Президент. Я весь до ваших послуг.
У Президента здригнулися кутики вуст, і в тому здриганні – краплинка гіркоти:
– Мені не треба послуг, молодий друже. Мені потрібна щира і чесна дружба. "Мажестік-12" контролює мільярдні банківські рахунки в усьому світі. Нам хотілося б підтримувати з вами ділові стосунки. Ось моя рука. – Президент вільним жестом витягує вперед долоню. – Просимо до нас.
Ми, українці, чесні люди. Але, на жаль, ще тільки підводимося з колін. Особливих багатств не маємо. Нам випала важка доля. Економіка була вщент зруйнована. Потім її по-дурному, а, може, і з наміром, перебудували повністю на військовий лад… Одне слово, після розвалу великої імперії економічні проблеми у нас страшенно ускладнилися.
– Містер Президент, міс Віруня мені багато чого розповіла, – сказав Теренс, злегка обнявши жінку. – Звичайно, я ще не маю права втручатися в справи "Мажестік", доки мій батько… дай Бог йому здоров'я.
– У вас чудовий батько, – сказав тепло Президент. – Відверто кажучи, він врятував Севастополь від страшного лиха. Та й сьогодні я схиляю перед ним голову. Поліз до іноземців, в саме пекло… Характер!
– Я хотів би, щоб ви знайшли з ним спільну мову, містер Президент.
– Докладемо всіх сил. Але, відверто кажучи, наш приціл на молодість! В цьому ми з моєю милою дружиною Людмилою Іванівною… – Президент лагідно обняв дружину, – бачимо все: і порятунок від кризи, і надію на краще життя. Все-все! А тим більше, коли молодість, як ви, схиляється перед красою.
– В міру мого скромного таланту, містер Президент, – опустив голову Теренс.
– Скромняги ви, американці! Маєте бюджет на півтора триліони доларів, але не забуваєте про скромність…
Президент не знає, як повести далі мову. Перед ним майбутній фінансовий король Америки. Сьогодні він в захваті від красоти кримських пейзажів, його молода душа сп'яніла від кохання, але завтра, ставши на свою строгу американську землю, він повернеться до такої ж прозаїчної дійсності.
– Як вам морська "одіссея" на дні Чорного моря? – запитав Президент.
– Та ніхто досі не хоче повірити нам, – винувато стенув плечима американець. ~ Навіть мій батько Пауль Реттіган піддражнює мене, каже, що ми були не на морському дні, а в гроті кохання. А, взагалі, цивілізація довго буде брати під сумнів космічні відкриття. Не вірити – набагато легше, аніж вірити. І це дуже небезпечно, як на мою думку. Час консервативного скепсису тільки відтягує катастрофічні наслідки. Ми справді були там, в морських глибинах. Мої кримські колеги-художни-ки досі в шоку.
Його перебила Віруня. Як всяка жінка, була набагато красномовніша і переконливіша. Емоції, ось що покоряло в ній. Стала з наївною безпосередністю і захватом описувати підводні "хороми" інопланетян, отих самих "морських братів": рожеві стіни, рожеві вбрання і навіть їхню наче рожеву мову.
– Ви вже назвали їх "братами"? – щиро здивувався Президент.
– Ну, скажемо, людиноподібні істоти. Дуже дивні. Просто дивовижні. Дивовижні страви їхні, дивовижна музика. Мені їхня музика сподобалася особливо! Не порівняєш з нашою, земною. Тим паче з нашими какофонічними, модерністськими мелодіями.
Віруньчина розповідь сама була, як чарівна мелодія ніжної душі.
– Подумати тільки, за сотню кілометрів від Севастополя у морі якесь підводне царство! Мені досі це не вкладається в голову, – лепетала жінка, вся аж збіліла від екстазу. – Це, здається, десь отут, де ми зараз пропливаємо. Казка! Хіба неправда, товаришу Президенте?
Її захват викликав в президентових очах іскорки легкої іронії. Слухав її уважно, вірив і наче не вірив їй. Аж нарешті дозволив собі слово:
– Може, і в мені ще трішки невіри, люба Віруньо, – озвався по хвилі. – Клятий консерватизм! Не так просто від нього збутися. Але якщо це все правда… це істинно казка! Переворот! Я з дитячих літ захоплювався фантастикою. Жюль Верн, Олексій Толстой, Беляев, наші новітні фантасти, такі, як Олесь Бердник… І виходить, все те, що ними намислене – не дуже й фантастичне.
– Пробачте, ви ж чули слова… хай не слова, а голос "червоного ока" в каюті капранга Сікори, і тут уже важко сумніватися, – кинула наче з легким докором Віруня.
– Так, чув. – Президент все більше настроювався на ділову, практичну ноту в розмові: – Я ось що думаю. Допустимо, це все факт… Допустимо – абсолютна реальність. Тоді запитаю вас: які енергетичні джерела вони там розшукують в глибинах? І якими енергетичними благами хочуть ощасливити нас?
– Я не спеціаліст… мені здається, це все зв'язане з величезними тектонічними розломами земної кори, – спробувала вдатися в химери пояснень жінка. – Якась плазмова енергія чи що.