Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 26 з 52

Я прийшов, як щирий приятель, щоб тебе попередити. Маю свою роботу і не зобов'язаний нікого ловити. Але ти і без мене маєш досить ворогів: Габрієль де Лара вислав проти тебе свій приватний загін, Фернандо Барретес аж два, і одним з них керує особисто; крім того, на тебе від Сан Павло йде ціле військо, бо ж там дуже бояться ворохобні, яку ти можеш підняти.

Далі Макуко, чи, пак, Крістофоро де Олівейра, роз­казав, як усе почалося: спочатку оселя каріжо, яка була завжди в тісному контакті з білими, десь комусь зрадилася, що в них відпочивало й гостювало п'ятеро утікачів, а між ними наречена самого великого морубішаби, що має неза­баром підняти війну смерти проти білих. Чутка в пралісах шириться дуже скоро, і незабаром до оселі прийшли білі на докладніші вивіди. Дуже скоро виявилося, що тих п'я­теро збігців є власністю самого капітан-мора Паранаґви — Ґабрієля де Лара, а той не хотів свого подарувати. Він приобіцяв каріжосам велику винагороду за викриття місця перебування збігців, і ті погодилися їх відшукати.

Потім до того самого Ґабрієля де Лара прийшли післанці від племени тінґві й оповіли, що плем'я арес підбивало їх на війну, і це подвоїло завзяття гордого капітан-мора.

Ще більше обурення викликав погром відділу "мирних купців" під проводом Барретеса, якому Татаурана мав не­обережність зрадити своє ім'я і погрозити смертю всім бі­лим, що сміли б підійти близько до оселі аресів.

— До речі, — спитав Макуко, — я бачив тут двоє дівчат. Чи не є одна з них рабинею де Лара, а друга — ра­бинею Барретеса?

— Вони не є нічиїми рабинями! — різко відповів Та­таурана й гостро зломив свої густі брови. — Вони належать до нашого племени і є вільними, як і ми всі!

Крістофоро з співчуттям подивився на нього.

— Ей, Педро, не радив би я нікому задиратися з Фернандом Барретесом! Ти його не знаєш. Він, хоч і "мирний купець", а дуже небезпечний, бо має сильні зв'язки, і йому сходить з рук те, що не зійшло б нікому іншому. Тепер та рабиня... Ти знаєш, хто вона? Батько Барретес купив її маму на невільничому ринку за надзвичайну вроду і зако­хався в ній. Але виявилося, що дівчину уподобав не він один, а й ще дехто перед ним, коли гнали бранців на ринок... Красуня-індіянка, куплена за великі гроші, скоро породила дівчинку, і того їй Барретес не міг простити. Сам він був удівцем і мав уже сина, отого самого Фернандеса. Куплена рабиня і її дитина зазнали дуже важкої долі в домі Барре­теса. Старий усе мстився і на матері, і на дитині. Потім, коли по його смерти все майно і всіх рабів одідичив син Фернандес, положення трохи поліпшилося. Але не надовго. Мати померла, а дівчина виросла і стала красунею. Її хотів відку­пити у Фернандеса приятель старого Барретеса, а що моло­дий Фернандо був йому багато дечим зобов'язаний, то по­годився без надуми. Та молода Жассіра вперлася і заявила, що до нового власника не піде, а, як і піде, то він пожалує своїх грошей. Та рабині ніхто не слухав, і її силою відвели до нової господи. Що ж вона зробила? У першу ж ніч про­била свого нового власника ножем, а дім підпалила. Гос­подаря ледве врятували від смерти, але дім таки згорів. Після того Жассіру важко покарали і відставили назад до Фернанда. А той продовжив кару в той спосіб, що брав дівчину з собою в походи і протягом двох років дозволяв своїм товаришам...

Татаурана схопився з місця і не дав скінчити.

— Замовчи!!! — крикнув до Макука, наскакуючи на нього з кулаками. — Замовчи! Тільки син пекла може щось таке придумати!

— Чого ж ти сердишся? — спокійно обізвався Макуко. — Я тобі оповів це лише для того, щоб ти знав, хто є Фернандо Барретес і до чого він здібний. А тепер зваж: ти погромив його відділ і рештки лишив напризволяще серед лісу. З сімох живих вернулося тільки двоє, а решта загинула, в тому числі й рідний брат нареченої Фернанда. Та наречена поставила конечною передумовою шлюбу, щоб Фернандо приніс їй твою голову, і Фернандо приобіцяв, що так зро­бить. Він продав увесь маєток на виряд і йде проти тебе і твого племени. Каже, що не лишить нікого живим, а Жас­сіру спалить на вогні живцем, бо ж він бачив, як вона побігла за вами...

— Ну, — продовжував далі, — а про те, який відгук знайшло твоє підбурювання племен каріжо, ґваяназес і тамойос, я вже не кажу багато. Знай одне: ціла околиця Сан Павло є в поготівлі й бандейрантів щойно не видно. Як я чув, тебе окружують з усіх боків. Натискають не так на пос­піх, як на успіх, і роблять усе можливе, щоб ти звідси жи­вим не вийшов. Твоє плем'я також... Тепер знай, що я — твій щирий приятель, але, прошу тебе, нікому не зрадити, хто тебе про небезпеку повідомив. Знаєш, я можу не лише втратити посаду, а й голову. За такі речі не милують...

Татаурана сидів, охопивши коліна руками, пригнобле­ний — попросту розторощений. Але не відомостями про не­безпеку, яка сунула на нього з усіх боків, а думками про Жассіру-Тінь і про Макуко-Крістофора. Він від самого по­чатку підозрівав, що дівчина пережила щось дуже страшне, але навіть не припускав, щоб вона зазнала аж такої жах­ливої долі. Нещасна, нещасна! В такому молодому віці заз­нала вже рабства, ганьби і стала вбивцею, палійкою... При її лагідності, при її доброті це було особливо страшно. Недаром же так ненавидить загарбників, недаром втратила здоров'я, недаром носить оту свою чорно-сіру, поплямлену одежину-мішок. Уважає, що на ясні барви втратила право. Яка ж чесність, яка подиву гідна скромність! А, правду ска­завши, хто ж тоді має право на білий колір непорочности, як не весна — Тінь? Мучениця!

Від неї Татаурана переходив думкою до Макуко, і біль його зростав: ось ще один раб. Такий з нього запальний і твердий був юнак, а що з ним зробилося? Пішов на службу до загарбника і за гроші прокладає для нього коротші шляхи через рідні землі, щоб ворогові влегшити їхнє за­воювання. Та ще й пишається доскоченою "честю"! Бо­їться втратити свої посади...

Нещасна Тінь, але Макуко ще нещасніший. Нещасні­ший тому, що бідніший духом. Нещасніший тому, що втра­тив те, що найцінніше в людині: честь і гідність. Тінь збе­регла їх, а Макуко — ні.

— Знаєш, Макуко, — заговорив з болем у голосі, — я ніколи не міг припускати, що ти станеш таким, як тепер...

Крістофоро чекав чогось зовсім іншого і тепер немало здивувався:

— Ти про що?

— Про що ж інакше, як не про ту зміну, яка з тобою сталася...

Крістофоро далі здивовано дивився на Татаурану, а той замовк і думками полетів у минуле. Пригадав собі не одне. Так яскраво в цю хвилину виступили перед його очи­ма окремі випадки й образи з життя в єзуїтській колегії!

На кілька десятків учнів їх, індіян, було лише четверо, та й тих прийняли завдяки протекції місіонерів з христи­янських станиць. Решта ж були білі й мішанці. В колегії суворо переслідувалося цькування індіян, але хто зміг до­пильнувати сотку молодих заводіяк? Хто міг зберегти чо­тирьох смаглявих хлопців перед насмішками, дотепами, штурханцями, презирливими поглядами і всякими спритно підстроєними витівками? Часто доходило до сутичок між білими й мішанцями, але найчастіше одні й другі солідари­зувалися проти чвірки індіян. І скільки то разів вони були зневажені словом, скільки разів їх бито люто і немилосердно, скільки то разів доводилося відбувати кари за роздерті книжки, за поплямлені чорнилом зошити і за всякі інші речі, що їх витівали пани ситуації, звалюючи вину на "ди­кунів"!

Та й у тій чвірці однозгідности не було: Педро і Крістофоро трималися разом і, де тільки могли, розплачува­лися кулаками, ногами й зубами; двоє інших, навпаки, старалися якось заслужити собі ласки і всіми силами під­лабузнювалися до ворогів: робили за них вправи, вико­нували всяку найнеприємнішу роботу й прикривали у вся­ких проступках.

— Підлі, підлі! — обурювався Макуко. — Підлизайки, Міхоноші! О, Педро, коли б тільки це все перетерпіти, я їм усім ще покажу колись! Покажемо їм, правда?

Вони будували різні пляни, один сміливіший від дру­гого, і обидва обіцяли колись віддячитися за все.

А тепер?

Макуко дивився на задуманого Татаурану і, ніби вга­дуючи його думки, сказав:

— Пам'ятаєш, друже, що я обіцяв колись? І я осяг­нув те, що собі приобіцяв! А ти показався слабодухим і бо­язким. Навіщо покинув колегію? Коли б проявив більше терпеливости — не потрібно було б тобі тинятися по лі­сах, а тепер ще й думати про рятунок, як травлений звір.

— Ти уважаєш, що осягнув щось з приобіцяного? — прокинувся від задуми Татаурана.

— Так! — гордо підніс голову Макуко. .— Пригадуєш собі мої обіцянки? Я ще тоді постановив собі доказати в майбутньому, що буду не гіршим від усяких де Соуза, де Тавора, де Сілва, де Са й інших — і доказав! Перетерпів неодне, перетерплю, коли треба буде, ще більше, але на своєму поставлю!

Татаурана зиркнув на нього, відкинувся назад і гірко-гірко розреготався.

— Ти нічого ліпшого не міг постановити? — спитав. — Нічого більше не бажав, лиш доказати, що не є гіршим? Ха-ха-ха! Які ж мізерні були твої бажання!

Глянувши на ображеного Крістофора, враз споважнів і продовжував уже без сміху, суворо зламавши свої густі брови в трикутники:

— У тому-то й різниця, Макуко, що ти не бажав нічого більшого, лиш дорівняти найгіршим, і тому лишився, тер­пів, а навіть, кажеш, згоден терпіти далі. А я уважав ту білу й мішану зграю чимсь надто плюгавим і огидним, а тому і втік, щоб не понижатися до їхнього товариства. Для мене було образою дихати з ними одним повітрям! І як тоді, так тепер, мені не може вміститися в голові думка, щоб стати подібним до ворога і негідника.

— Вибач, Педро! — скипів Макуко. — Ти говориш, як справжній дикун, який у кожному білому бачить лише ворога. Таж ти був між ними і бачив сам, що не всі вони однакові. Адже не можеш заперечити, що між ними...

— Авжеж, авжеж! — не дав скінчити Татаурана, до­кірливо хитаючи головою. — Знаю, що хочеш сказати! А я саме найбільше індіянам говорю про тих білих "прия­телів": купили вони неодного, купили й тебе також...

— Думаєш, що моя платня...

— Ні, я не про платню, — вдруге перебив Татаурана, — я говорю про сумління, честь і гідність — про душу. Хто ти тепер?

— Я був, є і буду індіянином! — вдарив себе в груди Макуко. — Думаєш, криюся з тим? Говорю про це одверто, підкреслюю на кожному кроці, незалежно від того, в якому б це товаристві не було.

— Ще сумніше! — вигукнув Татаурана.

23 24 25 26 27 28 29