Яблука з райського саду (збірка)

Богдан Жолдак

Сторінка 26 з 56

І вже ми з То­лею сидимо зверху, це йому мусить бути цікаво, прикольно і повчально, однак він відверто сумує, хоча на нього накинуто свиту, на мене кирею, під нами розгор­нуті мішки з сіллю, за задумом до нас назустріч йде строката ватага циган, вони пропонують цілі жмути біжутерії, раз! І вже в наших мішках не сіль, а прикраси. Або: цига­ни перев'язують, завдають собі на плечі мішки з сіллю, а наш віз (верхній ракурс) переповнюється горою прикрас й від'їздить в щасливу далечінь.

Слоган:

"Вже не треба їздити по прикраси – вони самі їдуть до вас!" Таке фінальне гасло виникне наостанок із зазна­ченням атрибутів.

Але: коні не тягнуть кривим снігом, мабуть і їм пере­далася нехіть мого сина, не кажучи вже про групу, ен­тузіазм скис, всі глузують з мене й мого задуму, бо зму­шені чекати, доки дядько нагодує коней вівсом, а цигани наторгуються з виконавчим продюсером, навіть Трохименко тихцем шепотить до реквізитора, а звуковик підсу­нув до них мікрофона і я чую з навушників:

– Ну який це ідіот возив з Криму сіль узимку, та ще й саньми? Коли таке було?

От сука, бач, він працює в національному театрі, розум­ник, я його по старій пам'яті беру на підробіток; і не тільки, бо реклама рекламує не лише товар, але й актора, який, су­ка невдячний, думав швиденько захалтурить і втекти, я ж не стану сперечатися з ним, що оператор ці сани знизу не бере, й не ясно, а, може, це й віз, бо в кадрі будуть самі круп­ники й макроплани; зрештою, може вдасться щось із цього змонтувати, або на гірший випадок потім розібрати на інші сюжети, карнавальні, або ще які строкаті, однак най­страшніше – це очі синочка, вони якось зіщулилися, хоч ти плач. Насилу якось одкатували усі епізоди, так мляво, що немає ніякої сили й бажання балакати з продюсером про наш із синовим акторський гонорар.

... Потім, слава Богу, надибали виховательку з чудо­вим підбором дітлашні.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Змагалися діти з дійсністю.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Отут боковим зором я знову помітив блакитнооку нашу молодицю, вона ховалася осторонь, але ворушила губами слідом за командою помрежа.

"Во, тітка. Учиться, блін!" – дивувався я з нашої ук­раїнської ненаситності до таланту.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Розрахувалися "витратним реквізитом", тобто кож­ному по коробці товару, правда, за багато дублів, бо діти довго не влучали в синхрон.

Я встигав ще подумати, що зекономлені на масовці гроші адміністратор, чи як їх тепер називають: виконав­чий продюсер, покладе собі в кишеню; та й Бог з ними, загальна економія однак стократ більша.

Краєм ока я спостерігав за Толіком, на останньому сюжеті він ожив, правда, тому, що йому не перепав кульочок з чіпсами.

Оператор штовхнув мене ліктем – в сусідній підворотні два картинних бомжі змагалися, перетягуючи пал­ку ковбаси, я не встиг скомандувати, а оператор вже знімав їх різними планами, ракурсами.

Редакторка підставила блокнот:

– Значить так, – почав я диктувати, не випускаючи з уваги Толіка, – од'їзд, і ми бачимо цих двох, що вони, виявляється, на дні блискучого бункера, куди зверху з рефрижератора до них вивалюється гора ковбасні. "На­шої недорогої ковбаси (такої-то) вистачить на всіх!"

"Ну я геній! Ну, блін, натуральний!" – дякував сам собі за те, що натхнення не одпустило.

Однак у Толічки реакція була незрозуміла, він про­сто притискав щось за пазухою. Це потроху починало псувати настрій, що я навіть почав знову думати про ви­конавчого продюсера, який і на бомжах також заробить собі непогане сальдо.

Найкращий з нас був оператор Валя, як то кажуть на каналах, він був кривоокий – одним оком дивився в візир, іншим на всі боки, одразу вишукував деталі й об'єкти. Мене весь час дивувало, чому він весь час жує гумку? Може тому, що й всі інші оператори жують?

Тут би можна запузирить класне рекло про жуйку: у Верховній раді крупно: вуста промовців, вони швидко міняються, але рухи щелеп уповільнюються; далі се­редній план: густо стоять шерегом телеоператори за ка­мерами, всі як один жують гумку.

Слоган:

"Вони – жують свою гумку, ми – свою. Жувальна гумка фірми такої-то".

Потім я подумав, що на таку рекламу в нас не підпи­шеться жоден рекламодавець, жоден виробник, хіба ли­ше змонтувати таке для телефестивалю реклами.

Потім ми перестріли цілий гурт закоханих і я швид­ко влаштував серед них конкурс, хто кому краще розма­лює фломастерами личко.

"Наші фломастери (ручки, олівці) найкращі, бо вони всепогодні!" – виникне слоган на лобі в дівчини, під час того, як вона промовлятиме його, – продиктував я редакторці.

А наша молодиця в шубці вже тут, стояла осторонь, ховалася за перехожими і ворушила слідом за дівчиною губами.

Оператор ще знімав перебивки, укрупнював пальці, щоки, коли я побачив, що Толік геть не цікавиться прикольним дійством, а підійшов до доволі крутої ковзанки, він вирішив з'їхати, однак з-за пазухи йому почало щось випадати, він підхопив, од цього незграбного руху окуля­ри йому злетіли, й він, ковзаючись, намагався зігнутися, перехопити їх, бо вони їхали попереду – а вже наш оператор знімав це, з насолодою пожовуючи гумку, ковзан­ка виявилася несподівано довгою.

– Значить так, – почав я диктувати редакторці, ще не вирішивши, що, – отже... ось: попереду хлопчика мчить ціла зграя різних окулярів за формою й кольором, "Ви­бери свої окуляри, інакше вони не виберуть тебе!", ні, ні, не так... "Твої окуляри (фірми такої-то) вони ніколи од тебе не втечуть!"

Толік як чув мене, бо на цій фразі він доволі спритно підхопив свої окуляри й начепив на ніс.

Я вже був щасливо подумав, які великі гроші нарешті заробить цей початкуючий актор, і як здивується його люба матуся, коли побачить суму; однак Толя, притиска­ючи улюблену ляльку під курткою, не зупинявся, а їхав далі, набираючи швидкість.

– Толю! Стій!

Однак байдуже, він цілком захопився процесом, як знав, коли татові завдати шкоди, я змушений кидатися слідом, й неначе хлопчисько мчати ковзанкою, вона зда­валася нескінченною, ми вже пролетіли й фольклорні гурти, вже перетинали Боричів Тік, якого перетинало кілька автомобілів...

Я поганий батько, я й ніколи не приховував цього, я завжди боявся машин, однак, коли побачив, як Толя про­шмигнув між ними, я не загальмував, од одного бампера я одштовхнувся ногою, інший капот викинув мене на протилежний тротуар, крутнувшись, я ще встиг побачи­ти, що група продовжує знімати, тут я влетів в кучугуру.

Виліз, утер з очей сніг і побачив ними сина, який з огидою націлявся в мене з пістолета. Справжнього? Не може бути... Звідкіля він у нього? Невже люба матуся десь дістала, а він поцупив? – це пролетіло за найменшу мить, я ще зганяв страх з обличчя, коли роздивився, що зброя – пластикова.

– "Наші водяні пістолети справжні, – шепотів я, – бо вони кращі, аніж бойові".

Однак перехопивши напружений погляд сина, я не втримався, й вибив іграшку, дивно, що вона одлетіла ра­зом з рукою.

Я протер очі.

Навпроти мене нікого не було. Довелося нахилятися. Лише на снігу стояла маленька пластикова постать іграшки-Кена, якій бракувало правої кінцівки.


Нумер нуль

Світова історія саме тривала, коли Сергій вийшов з дому, швидкими кроками поспішав дійти раніше, ніж прийти. Було монументальне повітря, особливо в інтер'єрах, в екстер'єрах творило прозору дійсність, де не сягав людський зір, вело Сергія до пам'ятника, де багато людей, які пам'ятником не стали, особливо гурт, вкрив­шись тканиною, здійснював геть іншу пластику. Прави­тель би дав руку одрубати, аби побачити, але в його часи не було таких великих прапорів, двоколірних, він рухав­ся, бо з-під нього було видно лише ноги.

– Який кадр! – зойкнув Сергій, бо в нього не було фотоапарата.

Це була справжня дійсність, яка траплялася геть не часто, яка окрім себе самої означала набагато більше, а апарата не було, щоб її узаконити.

Це така прикрість, бо Сергій ішов саме на фотовис­тавку, яка відкривалася недалеко від пам'ятника, й чи бу­де там хоч одне таке класне фото як оце, незняте Сергієм?

Бігти додому по апарат!

Але. Тут прибігла думка, що композиція розпадеться швидше, аніж він устигне, й тому ще, ще і ще він видивляв її, осягав, аби все життя експонувати з пам'яті, яка, слава Богу, була в нього при собі, не треба було нікуди бігати.

А як же тоді виставка? Чи можна її всю уявити напе­ред? оце питання. Як на біду, прапор пішов горою рука­ми, ноги стояли, а він плив понад юрбою сам по собі ти­сячами пальчиків, які ізсередини підштовхували його.

"Як добре, що я не балетмейстер, – зрадів Сергій, – а то би помер від щастя. І не сценограф".

З іншого боку паркового майдану творилося геть про­тилежне, там починалась репетиція, усі тримали вели­чезні альбоми, кожен розворот мав суцільнний колір без жодних ознак форми чи змісту, але коли режисер наказав:

– Малюнок № 25!

кожен пошукав потрібну сторінку, однак забарвлення не скрізь виявилося однаковим, а коли люд знаходив й за­тулився над головами альбомами, постав велетенський спільний малюнок з квадратиків – утворився герб.

Потім за наказом ці пікселі розпалися.

– Малюнок № 26! – пролунало й всі заходилися гор­тати.

– Оце кадр! – вигукнув Сергій:

Безліч людей дуже уважно втупилися в альбоми, де замість ілюстрацій тотальне зафарбування.

Й знову нема апарату!

Обійшовши харчового намета, де готувалося пригощення для гостей, побачив екзотичного візка, такого ет­нографічного, наповненого короваями, випряжена кобильчина нарешті змогла тихенько підійти до нього зза­ду й надкусити одного.

– Який кадр, – зойкнув Сергій, однак тварина не про­реагувала й продовжувала зубами творити кормову ком­позицію, так може протягом мітингу згамкає всі урочисті хлібини, і тоді кадру не стане.

"Не добіжу", – подумав він про фотоапарата, який лежить вдома напохваті на столі, однак чомусь вдома композицій не траплялося.

Кобила вдячно зизнула оком на парубка, з подякою, що він не зафіксує її злодіяння. Одійшовши набік, Сергій милувався твариною, думаючи про те, що отут класних фотографій набагато більше, аніж на виставці, й подумки записав до уявної книги відгуків "дуже часто наші фотаматори знімають краще, аніж професіонали, лише одна біда, що в потрібний момент в них нема фотоапарата".

– Пластирі, пластирі! Гігієнічні лікувальні пластирі! – почув він недоречного голоса.

23 24 25 26 27 28 29