Дядько розділив завдання: на мене припало боронити наш центр, наступати на ворога, де б він тільки появився, і знищити його всіма можливими засобами.
– Твоє завдання – не допустити ворога в наш терен. Що довше встоїшся, то більші вигляди для нашої боротьби. Нас не цікавитиме, що діється нагорі, бо всю увагу мусимо звернути на дії ракет. А людей маємо не багато. Ні стріли ні вибухи не будуть в'язати нашої уваги. Це твоя справа, Паньку! – сказав дядько.
Раптом несамовитий гук приглушив останні дядькові слова. Задрижали стіни, щось з бренькотом упало на землю. Я миттю вибіг з кімнати й подався до хлопців.
З‑поміж дерев я глипнув на поляну. Велика яма чорніла над берегом провалля, над лісом гудів літак. Не було сумніву: ворог бомбив терен, щоб приготовити його до висадки парашутистів.
Я вхопив мою промінисту зброю і з трьома стрільцями вибіг нагору. Біля крайнього дерева стояв Семен.
– Твоя зброя не така певна, як моя! – засміявся. – Коли я промінням світла палив ракети, то куди легше літаки.
Саме надлетів літак. Він появився від сторони провалля. Семен прицілився: з літака блиснуло яскраве світло, і він, палаючи, впав у провалля. Далекий гук понісся звідти.
– Це розірвалися його бомби! – сказав Семен. – Думаю, що найкраще обстрілювати літаки, коли вони над яром. Тоді нема клопоту з ними.
Семен передав мені свою зброю.
– Я вжию її також проти парашутистів.
– О, так! Поцілений живим не вийде. І нема нам чого тепер ощаджувати життя ворога.
Цього дня ні одна бомба не впала на поляну ні на ліс. Ми збили три літаки, усі над проваллям.
Чергові пильно слідкували на екрані за ворогом, але нічого підозрілого не відкрили. Після втрат ворог відпочивав, може, готовив наступний удар.
Я подався до схоронища "Сороки".
Ми не розмовляли, бо кожен був занятий своїм ділом. Я поміг Семенові примістити ракети у вистрільних ложах, що були розміщені під стіною кімнати. Незабаром тридцять перших ракет були готові до вистрілу.
Дядько глянув на годинник.
– За п'ять хвилин починаємо! – заявив нам спокійним голосом.
Я глянув на друзів: Гаська зблідла і ще раз перебігла поглядом свої прилади. Семен затиснув уста й стояв біля кермового стола.
– Відкрити засув! – скомандував дядько, споглядаючи на годинник.
Семен відсунув вузьку щілину у стіні. Голівки ракет висунулися помалу назовні. Блискучі поверхні похилилися, усе було готове до вистрілу.
– … п'ять, чотири, три, два, один! – числив дядько.
Почувся легкий шум, і всі тридцять ракет зникли поза стіною. Семен закрив щілину.
– Друга серія! – командував дядько.
За хвилину других тридцять ракет блистіло у своїх ложах. Ми приступили до столу. На світляній мапі скоро пересувалися конфігурації нашої Землі, ракети летіли ще досить низько, яких п'ять тисяч метрів над землею. Але з кожним моментом вони збільшували свою висоту, і образ ставав щораз чіткіший. Проходили на ньому прибережні острови, ще було видно поодинокі кораблі, а згодом розкрився перед нами безмежний океан.
Дядько кермував польотом, а ми приглядалися вже берегам Європи. Я глянув на Гаську й Семена, і ми посміхнулися. Все йшло гаразд, ракети летіли громадою чорних пунктів, а низом пересувалися гори, ледь помітні ріки та хмари, що заслоняли іноді вид.
Коли ракети минули радянський кордон, над територією ворога налягла ніч. Дядько включив ультрачервоні прилади ракет. Хоч менше виразно, проте достатньо, щоб їх розпізнати, пробігали на образі російські міста і врешті передмістя Москви. Тепер ракети спіралею обнижували свій лет. Ми побачили шереги світел на вулицях, врешті появилися велетенські урядові будинки. Слабі блиски довкола наших ракет вказували, що ворог відкрив їх і старається злокалізувати їхню скорість і висоту. Дядько натиснув додолу кермовий прилад. Тридцять малих ракет з шаленою скорістю помчали вниз. Ціла картина на столі блиснула вогнем, посіріла й згасла.
– Кінець! – сказав дядько. – Центр московської імперії не існує! П'ять хвилин! – глянув на годинник.
Ми підійшли до другої серії ракет. Семен відсунув засув, усе повторилося з тією самою докладністю. Цього разу ціллю був Ленінград.
– Перерва! – вирішив дядько. – За годину, коли над містами вляжуться дими, випустимо розвідну ракету.
– Скільки там людей згинуло! – заломила руки Гаська.
– Ми зруйнували центри московської влади. Згинули провідники імперії, ті, що придумували плани поневолення і ті, що наказували. Згинули наші вороги. Ті, що організували в Україні масові вбивства, ті, що наказували в'язнити й засилати. Це кара на них. Проте, певности не маємо, чи дехто з найважливіших не скрився своєчасно у певних сховках, не виїхав у віддалені місцевості, словом, чи не врятував своє життя. Але ми їх досягнемо, де б вони не були.
– Не час жаліти ворога! – додав Семен. – Як осягнемо свободу, як будемо вільні і сильні, тоді можемо навіть вибудувати цим жертвам – якщо їх можна так назвати – великий пам'ятник у Москві. З написом: "Згинули за катування і нищення українського народу!" І підпишемо: "ОУН".
Розвідча ракета пересилала картини після вибухів. Цілі адміністраційні й військові центри стали згарищами й руїнами. Інші дільниці міста були цілі.
– Тут, – заговорив Семен, – врятувалося чимало тих, кому належиться кара.
– Коли переможемо, тоді їх не мине судова кара.
Ми завважили, що тисячі авт тяглися на схід, і це зацікавило дядька.
– Заціліла верхівка втікає! Побачимо, куди.
Як виявилося, вони всі простували до міста, що його москалі означували числом 273.
– Приготов, Семене, десять ракет! З операцією пождемо, аж заїдуть туди й розташуються!
Поки Семен приготовив ракети, я вийшов до своїх хлопців. Вечоріло, і на небі загоріли перші зорі. Далеко над проваллям сходив місяць.
Я віддихнув свіжим повітрям. Який гарний світ!
Знічев'я я почув далекий туркіт гелікоптера.
Я вбіг у підземелля в той час, коли черговий збирався телефонувати до мене, сповіщаючи про літак, що летів у нашому напрямі. Виявилося, що ворог наступає проти нас ескадрою шести літаків. Моя група була готова до бою.
22
Але літаки не атакували нас. Навіть не перелетіли понад поляною, а промчали повз неї і зникли.
Що це означає? Куди вони полетіли? Чому нас не чіпали?
Цього напруження я вже не витримував. Чи не дурна історія – ждати на ворога, прийде він, чи ні? Залежати від рішень ворога? Такий стан я сприймав не тільки як виснажливий, але й образливий!
І ось прийшла мені спасенна, як здавалося, думка: напасти на їхнє летовище, на їхню базу! І викінчити їх!
Я підстрибнув з радости, рушив до виходу, щоб поділитися моїми думками з дядьком. І… зупинився. Думки? Проекти? А що вони варті, коли не опрацьовані як слід!
Я знав, що дядько відповість: а де ворог? Яка його сила?
Коли я щось пропоную, мушу мати аргументи, мушу бути приготований. Інакше мої слова – це тільки січка. Можу, наприклад, розпинатися за те, щоб усі народи були вільні від московського терору. І що з того? Як це зробити? Сама балачка нагадує тільки наші газети з‑перед кількох десятків років. Ні, я мушу справу обдумати!
Перше завдання – це довідатися, де ворог. Але як? Він має своє летовище десь недалеко, може, двісті чи чотириста миль звідсіля. Напрям знаю, вони налітають завжди з півдня. Але з якого місця?
Нагло виринула щаслива думка: полонені!
Я пішов до них. Одні сиділи мовчки при столі, інші дрімали на своїх ліжках. Схопилися, коли я ввійшов.
– Як же, хлопці? Як почуваєтеся?
Вони мовчали.
– Маєте досить їсти?
– Маємо! – відповіли гуртом.
– Неволя це не воля! – засміявся я. – Нарікати будете все одно. Але можу вас потішити. Ще тиждень‑два – і звільнимо вас.
Так ми почали гутірку. Вкінці я сказав, що прийшов їх допитувати. Як хочуть поодинці – в сусідній кімнаті, а ні, то тут‑таки гуртом. Вони погодилися на гуртові запити і відповіді. Мабуть, думали, що коли виводитимуть їх одинцем, то підуть не на допити, а за московським звичаєм, на смерть.
– А не будете стріляти нас?
Я впевнив їх, що в нас нема такого звичаю. Ми українці.
Я розклав мапу.
– Скажіть, як довго ви летіли на поляну?
– Я не дивився на годинник, – відповів один, – але думаю, якої півгодини.
Інший заперечив, запевняючи, що довше, ще інший переконував, що не більше двадцяти хвилин, вкінці погодилися таки на півгодини.
Я нахилився над мапою:
– Ви прилетіли ось цим шляхом, отже вистартували десь у цій околиці.
Усі почали студіювати мапу.
– Тут є дорога, якою приїжджають командири. А ось туди привозять нам харчі й погінне.
– Це поле дуже добре надається на летовище, – вказав я на біле місце мапи.
– Так, ми його вирівняли і приспособили на летовище! – сказав один з полонених.
– А все‑таки багато літаків тут не може стартувати!
– Вісім! А тут ангари й житлові бараки! – хвалився один, що ніби вміє добре відчитувати мапу.
Так я довідався, що на полі є тимчасові ангари, два дерев'яні бараки, малий домик для команди і сто людей обслуги й парашутистів. Команда складається з полковника, вісьмох пілотів і шістьох старшин.
Довідавшись, що мені було потрібне, я почав з ними дружню гутірку про їхні родини й оселі. Опісля я дозволив їм вийти з кімнати в ліс.
Два бойовики зав'язали їм очі й вивели надвір.
– Скиньте перев'язки! – скомандував один з них.
Стояли тепер у лісі й не знали, де вони. Водили їх вправо й вліво, повертали назад, і вкінці ціла громада опинилася таки кілька кроків від замаскованого входу до підземного захисту.
– П'ятнадцять хвилин для віддиху! – сказав я.
Ми роздали їм цигарки й після п'ятнадцяти хвилин увели знову з зав'язаними очима в підземелля. Я подався до дядька.
– Що трапилось? – здивувався дядько, бо я прийшов без попереднього зголошення.
Дядько стояв проти мене в білому лабораторному халаті, Семен підійшов, і Гаська глянула на мене з другої кімнати.
– Я прийшов до вас з новою думкою, – почав я і розклав на столі мапу.
Тут я з'ясував усе, що придумав, подав становища ворога і його силу.
– Шість літаків кудись відлетіли; залишилося на місці два. Ми повинні зробити наскок на них і знищити їх до тла! Тоді будемо мати спокій!
– Прекрасна думка! – зрадів дядько.
– Але як туди дістатися? Чи не замало в нас людей? – висловив свої сумніви Семен.
Гаська аж горіла:
– Пусте! Дістатися туди можна "Сорокою"!
– При несподіваному наскоці можна легко всіх знищити! – додав я.
Ми почали нараду.