Скажи, Андрію, як тут опертися? Адже все зміняється, іде наперед; мій дід сіяв лише один лан збіжжя, другий – ярини, батько три рази стілько, а я… і не дорахуюсь! Дід був неграмотний, батько учився в дяка, мене вчив теребовельський дяк, потім протопоп, латини вже мусів сам учитися, а мій син…
– Твій син дістав від мене світло науки і уміє більше латини, ніж не один із польської шляхти. Пожди, я тобі поставлю перед очі все, що бачив у Річі Посполитій, як поученіє тобі та твоїм. Отже, скажи мені, брате: пощо живе на світі чоловік, труждаючися і молячися? По те, щоби добути собі Царство Божіє і спасеніє душі. Правда?
– Авжеж!
– А до сього не потреба, властиво, ніяких поганських дисциплін, ні бісівських логік та діалектик. Читай писаніє, грішнику нечестивий, а спасен будеш. Давні люди, кромі писанія, часослова та октоїха, ніяких єресей не заживали і спасались, а тепер… тьфу!
Отець Андрій, видко, розлютився на вимоги свого часу, хоча сам до них приспособлювався. З нього говорив афонський аскетизм, і в ім'я сього аскетизму виступив він проти просвіти. Зовсім не того сподівався старий Угерницький і з зачаруванням глянув на святця, що тим часом потер чоло рукою і так говорив дальше:
– Але сам кажеш, що без ляцької латини не проживеш… Певно, беручи справу більше по-світськи, краще знати більше, ніж менше. Вправді, наші монахи необразовані, по-латині нікого не научають, але вони бережуть єдиноспасаєму благочестиву віру, яку ви запропащуєте, а поза якою ність спасення. Зате наші братські школи учать латини дуже добре, і ти, брате Василю, не мусів посилати сина до визувітів аж у Ярослав.
– Так, бачиш… але риторика…
– Ага! – вигукнув о. Андрій, – на се я саме ждав! Риторика! Ти, брате, порівняй наш православний світ із польським світом. У нас пан – паном, хлоп – хлопом, але оба люди, у поляків пан – вовком, хлоп – добичею, а оба скоти! У нас ширять слово премудрості на славу Божію та святої апостольської церкви, а в ляхів – для гордині і тщеславія, для замилення очей другим. У нас – чисте серце й діла, її них – облуда, злоба і брехливі, гадячі слова. Наша шляхта запропастила віру і спасеніє за що? Ось поглянь на такого папєжника, любий мій брате во Христі, як гордо він походжає, вибритвивши потилицю, магерку перевісивши то на гей, то на той бік. Шию нап'ялить, як індійський когут, перепне на собі делію, плече одно вище другого накукурічивши, наче полетіти бажає. Колись у нас були достатки в скоті і поживі для всіх – для панів і слуг. А тепер підданий коровою оре землю, а в панів по стайнях аж роїться. Там бодавії, валахи, дриганти, ступаки, єдноходники, бахмати, дзянети – і до вечора не перечислиш. Вийде тобі такий гологлавий, многоперний магероносець, на голові кучма, ковпак, шлик з різними ляцькими витребеньками, а тут жде вже на нього карета, карабон, скарбничок, коляска, коч або лектика, і в них-то таскає він свого проклятого трупа. За ним ціла зграя хортів, огарів, вижлів та інших кундисів, а над ним… диявол, що аж за черево хапається з радості, що запропастив душу християнську. І за що? За що?
Отець Андрей впав у запал і, стоячи перед другом, говорив, мов на проповіді:
– За що ж продав русин душу свою? За трапезу срібно-полмисную, за угожденіє сластолюбивому чреву? За різні нецнотливії білі голови, за Содом і Гоморру? Чи він більше добра потребує, ніж може спожити? Ні, але він збирає фортуну на славу сатани, напихаючи калиту червінцями, злотими, четвертаками, щоби було за що гуляти. Йому треба сього серебра на різнобарвні юшки до м'ясива і риби, на вино венгерське й малмазію та наїдки в такій кількості, що навіть двірські пси доїсти сього не можуть. А тим часом хлоп у семирязі пухне з голоду. О! Диявол не має доступу до нас, православних. Словено-грецькоє писаніє краще від свяченої води проти нечистої сили. Великі святі угодники, єже на Афонській горі осіняють молитвами своїми Руську землю, і молитви сі, наче облако прекрасное, хоронять нас перед кігтями сатани. Тож щоби добути наші душі, видумав диявол унію, папежа і латину, а нас притягає до них дочасними користями, привілеями, староствами, гонорами, лакомством… Бо скажи, чоловіче, яка польза тобі з усіх сих дочасних дібр? Нічого не забереш зі собою, тілько гріхи, а вони повиснуть на твоїй шиї враз зі зойками обдираних зі шкіри хлопів, наче млинське каміння, та потягнуть тебе у преісподнія. [Погляди, висловлювані о. Андреєм, проповідував словом і письмом Іван Вишенський; звідсіля взяті й деякі вислови. – Авт.]
– Господи, помилуй! – зітхнув мимохіть Угерницький, а о. Андрій обтер піт з чола.
– Додай тепер, брате, до сього ще й те, що всі ті пани, які так печаляться собою, – се збиранина найпідліших душ та найбільше зіскотілих сердець. Назви мені одного ляха, якому міг би ти з чистою совістю сказати слово: брате! Чи є такий у Короні? Ти ж її усю знаєш…
Пан Угерницький зірвався.
– Так, маєш рацію, брате! Такого ляха не було й нема, а тепер бачу, що ніколи й не буде! Спасибі тобі, брате! Ти очі отворив мені!
І сердечно обняв отця Андрея.
Слова аскета, висказані у відповідний час, зробили бажане вражіння; сліпий Василь став прозрівати, а прозрівши, побачив, що під тоненькою верствою західного блиску в Польщі криються звичайненькі собі трусливі та влізливі й нахабні мості панове з соймику або з трибуналу; була се ярко-зелена ряска, під якою крилося бездонне, вонюче болото. Зате змінилася зовсім його гадка про православних, яких звик був завсіди називати "дурними русинами". Тепер бачив він наглядно, що сей "дурень" має зроду неоціненні скарби: се благородне, щире серце й православну віру, від якої тікає диявол і ангели його.
Отець Андрей молився, а на лиці його іграв усміх тихої радості, яка ясніє на лицях Божих ангелів, коли навернений грішник приходить у Небесне Царство. Угерницький сидів на лаві й думав, а в його душу спливала потіха – розрада небес, які самі раділи його "смиренним, уничиженим" серцем. Він вірив тепер, що верне син його, і присягав, що не стане на перешкоді його любові. І нагло захотілося старому засміятися, аж серце скакало з радості, що почує слова "Ісаіє, ликуй!" а за рік-два всякі малі Угерницькі спинатимуться по колінах діда…
"Яко прав Господь Бог на небеси, великим є щастя чоловіка, коли береже заповіли!" – подумав і встав, щоби покликати стару Марту і повідомити її про постанову.
Та ось у сій хвилі появилася вона сама на порозі з запечатаним письмом у руках. В простому чамлітовому одязі та з гладко причесаним сивавим волоссям, обв'язаним білою наміткою, виглядала вона радше на черницю. На привітні риси лиця падав відблиск променів сонця, що відбивалися від золотого хреста, завішеного на її шиї.
– Василю! – сказала тихим голосом. – Приїхав козачок від Зглобіцького з листом. Жде на відповідь.
– То Зглобіцький вернув?
– Так!.. Але чого ти, Василю, так повеселішав? – спитала цікаво та усміхнулася й собі.
Василь мовчав і сміявся, видко, не знаходячи відповідних слів.
Тоді отець Андрей сказав поважно:
– Возвеселитися і возрадуватися подобаєт, яко брат мой мертв бі і оживе, і ізгибл бі, і обрітеся.
Марта аж у долоні сплеснула і зараз догадалася, чому Андрей назвав Угерницького блудним сином.
– Нехай же Матінка Божа дасть тобі, Андрію, первійше місце у свойому царстві за добре слово та діло, за твоє святе серце…
– Нема святості, крім Божої, – перервав Андрей, – і їй лише подобаєт слава і поклоненіе!
Марта поцілувала його руку та кинулася Василеві на шию, а по її лиці плили сльози радості.
Але о. Андрей зачув був ім'я Зглобіцького і, догадуючись чогось цікавого, просив перечитати.
Василь отворив віконце, і світло дня цілою хвилею наплило в хату, аж звеселіли лиця й серця. Пан Василь сів до стола і почав читати лист. По його лиці пробігла хмара гніву.
– Що таке? – спитала тривожно Марта. Василь засміявся і кинув лист на землю.
– Зглобіцький просить о нашу Марусю!
– Сей убійник молодого Цебрівського?
– Так! Знатна особа в повіті!
– Що ж ти на се, Василю?
Василь став ходити здовж по кімнаті. Вкінці гукнув крізь вікно:
– Грицю!
– Слухаю, прошу ласки пана! – відозвався гайдук, який завсіди стеріг порога пана Угерницького.
– Скажи козачкові Зглобіцького, що коршмар жид сидить по тім боці села, в нього також дочка на відданню.
Отець Андрей і Марта на себе радісно гляділи.
Тої самої днини переїздив Юрко й Іван через Теребовлю. Вони відбули всю дорогу поквапно, немов тікали перед паном Бялоскурським, який і не думав гонити їх. В чотири дні по розграбленню Сяніцького замку виїхала пані Беата і панна Агнешка з цілою караваною возів, а відтак ціла родина щезла з Коросна без сліду. Але Юрко й Іван не знали про те і тому їхали день і ніч, доки не доїхали до Львова.
Тут вступили до Гошовича і дізналися, що старий Угерницький в розпуці жде лише, щоби Юрко вернув, а певно не покарає його за втечу. Се додало молодцеві відваги, а при тім усі перебуті пригоди не остали без впливу на обох молодців, особливо на вразливого Юрка, який виховувався оддалік від світа, немов у монастирі. Він почував себе самостійним, а чого не довершила наука о. Андрея та любов до Галі Попелівни, се дав йому досвід. Він побачив зблизька ляцьке життя, ляцьку правду, облуду та гниль польської суспільності, а будучи вихованим у благородному дусі безкорисності і любові ближнього, не бажав наживи, ні гонору. При тім потерпав, що Зглобіцький є в Теребовельщині, і роздумував, як би то повідомити Цебрівських про його приїзд. Супроти сього просив Гошовича про нові коні, одержав їх і таки зараз рушив у дорогу. Вже другої днини зарисувалися перед ним понад лісом вежі Теребовельського замку, і радісно в'їхали туди молодці.
Вони тішилися, що без пригоди вдалося їм перебути сих тридцять миль через села, діткнені заразою, гостинцями, повними розбишак і левенців різних панів із Руського воєводства. Вправді, і тут, на сході, було не дуже спокійно, все ж таки тут жило більше православних. Хлопи були свобідніші і певніші себе задля близькості свобідних козацьких степів, а через те безпечніше було тут і мандрівникові.
Був вечір. По жидівських хатах усюди світилося, бо се був шабас. У місті було спокійно, багато хат стояло пусткою, бо зараза пройшла була й сюди, а люди боялися ще того самого року вертати у заповітрені житла.