— І ще ряд поважних гостей.
— Співголова юридичної компанії "Шор і Миронович" там матиме честь?.. — про себе запитав Шор у третій особі.
— Якщо списком гостей не займатиметься сам Папа і моя наречена. Адже все тепер вирішується, як ти бачиш, поза мною...
Підійшов метрдотель на правах давнього знайомого. Чемно привітався.
— У нас оновлене меню, пане Шор.
— Мені вже доповідали, — повів чорними і густими бровами Ед. — Панський столик "На широку ногу"...
— І все? — уточнив метрдотель.
— Додай ще "Корону із кролика" і "Я у мами — шикарний син".
— Кому що?
— Мені "Корону", а поважному пану, — кивнув Шор на Мироновича, — "Я у мами — шикарний син". До речі, син-одинак. Але незабаром вони одружуються з міс... Ну як би делікатніше сказати? Це слово від слова — "король". Ага, — повертів пальцем улюблене тім'ячко Шор. — Точно — одружується з "міс королевою". Бо ж не скажеш — з міс Королицею. Королиця у нього вже була. — Тепер — королева.
— Я вас вітаю! — чемно схилив голову метрдотель.
— Це він жартує. Не у моєму віці одружуватись.
— Чому? Ви досить молодий, симпатичний... Молодші дівчата в таких саме й закохуються, — мовив серйозно метрдотель. — Он у нас офіціантка Люда тільки за такими й бігає: у кого шикарна тачка, престижна "мобіла", на березі Дніпра єврохата у три поверхи...
— ... і повні гаманці з крупними купюрами чи з пластиковими картками, — додав Шор.
— Само собою. Не стану заперечувати. А що питимемо? — метрдотель про це запитав так, що Мироновичу хотілося з'ясувати: "А що, ти питимеш разом з нами?" Але він промовчав. Шор відповів за нього:
— І горілку — також...
— Як щодо закусок? Можна запропонувати "Спогад дитинства".
— І що до того "дитинства" входить? — глянув на нього Миронович.
— Те, що вам найбільше запам'яталося з дитинства. Не такий уже тоді в нас був широкий асортимент. Звичайно, якщо ми не належали до високих компартійних бонз... — пояснив метрдотель.
— Печена картопля в мундирах, олійка, сіль, — згадував уголос Миронович, — чорний хліб і, якщо це середина літа — розламаний помідор і огірок. Мабуть, це й все... Хіба що з півдесятка червоних раків. Може, ще витерта об штанину морквина, — Миронович, не спускав очей з усміхненого метрдотеля, що стояв у позі "Я до ваших послуг" з білим рушничком на лівій руці. — А чого ж — це ідея. Як ти, Еде?
— Я пас, — відповів Шор. — Мій батько був директором універсальної бази і я їв у дитинстві сьомгу, осетрину, ікру, дарницький балик, а на десерт мені із "загниваючого Заходу" привозили на вибір трюфельне морозиво, "Бомбон Релено", ванільно-шоколадний "Кармен" і рідше — "Фланк з вершками"...
— Я зрозумів, але в нас цього нема... Є "Каштан по-київськи", "В небі канареєчка", "Горизонт" і "Капучіно з вершками" під горішки...
— А "Піна колада"?
Метрдотель аж почервонів і знизав плечима. Мовляв, уперше чую. Нема. Замовляйте щось простіше...
— Жаль. Тоді давай печену картоплю в мундирах і миску паюсної ікри з двома... зайцями. Ти ж бач, який перед тобою пан сидить. Худий, беззубий і видовжений, мов глиста. В дитинстві слід їсти овочі і фрукти, а не ікру, сьомгу і на десерт — трюфельне чи ванільне морозиво, — Вітольд обернувся до метрдотеля і двох офіціантів з олівчиками і блокнотиками у руках. Оглянув їх і застеріг: — Печена картопля має бути чисто вимитою і подаватися на стіл такою гарячою, щоб у клієнта не тільки руки, а й язик обпікала. І — щойно з печі...
— Все, як накажете, пане...
— Анатоль, — підказав Шор і непомітно підморгнув Мироновичу.
— Ну і ще, мабуть, оселедчика у вині, — додав Вітольд.
— Буде подано, пане Анатолію. Дунайського, ірландського?
— Само собою, коли тут сидить Шор. І того, й іншого...
— Я зрозумів, пане Шор, — кивнув головою метрдотель. Офіціанти одразу ретирувалися. Очевидно, пекти картоплю, раків і ловити не менше ніж двох зайців.
Вони залишились самі. Спочатку, здавалося, виговорилися і зараз не знали, що ж далі сказати. Кожен думав про своє.
"Як вона так могла? — розмірковував про себе Вітольд. — Чому вона мене штурмує з усіх боків? Для чого вона підключила до цього Папу? Та ще його тил — Маму?"
"Нічого доброго з цього шлюбу не вийде, — посміхався в тарілку з чорним хлібом Шор. — Як прийшло нізвідки, так і піде в нікуди".
"Краще б залишитися з Альбіною. Академік помер. Моральної підтримки вона позбавлена. Але ж вона спала чи спить з цим резервним резидентом Козликом, якщо вірити Роксані?" — сам себе запитував Вітольд.
— Ніяк не втямлю, для чого тобі цей шлюб? — обізвався нарешті
— Ед.
— Уявляєш, вона спала не тільки зі мною, а ще з цим законсервованим резидентом розвідки — Козликом.
— Ти про кого, Тольде?
— Про Альбіну.
— Вона тобі й досі не байдужа? — поцікавився Шор.
— Але вона поки що — моя офіційна дружина. Мені слід взяти розлучення. Та вона мені не дає! Зате дає якомусь замороженому резиденту.
— Просто розморожує його після радянської влади, — розсміявся Шор. — Тоді вони всі були заморожені, як і ми з тобою. Тепер свобода і демократія. Кожний знаходить собі партію за своїм смаком. Є ж партії любителів пива, є любителів червоних раків, а тепер утворилася партія любителів худющих, але сексуальних жінок. Ти ж не можеш заборонити їм реєструватися, коли вони усі захочуть...
— Чого захочуть?
— Свободи і демократії... Після тоталітарного режиму. Тобі було б легше, коли б вона займалася коханням зі статевим однопартійцем?
— Не зрозумів.
— А що тут розуміти? Одностатеві члени однієї партії...
— Ти хочеш сказати, лесбіянки?
— Можна сказати й так, — підтвердив Шор.
— Мені було б значно легше, — чесно признався Вітольд своєму приятелю. — Ніж з цим Козликом.
— Тольде, вона вже тобі не належить. Ти сам стверджуєш, що вона активно живе з законсервованим резидентом розвідки. А втім, що це за законспірований розвідник, який себе так швидко розкрив?
— Розкрила його Роксана.
— Ти їй віриш? — Шор глянув просто в сірі очі Мироновича.
— Я з нею одружуюсь, Шор, — нагадав йому Миронович. — Ми ще перед весіллям зобов'язалися один одному казати правду, — процитував він повністю Роксану.
— Ну, коли так, — розвів руками Шор. — Сильний аргумент. То в мене тузи закінчились... І козирі також... Нічим крити.
Миронович у відповідь не сказав ані слова. Він тепер згадав Роксану: "Зваблива, вродлива, розумна. З гострим швидким розумом і веселим, компанійським характером. її непередбачені фантазії, вигадки, хочеш — провокації, не мають собі рівних. Така тобі допоможе викрутитися з будь-якої ситуації. Така переконає Папу, якщо він ляже з нею в ліжко, що я, Миронович, єдина кандидатура на його наступника. Не треба виборів. Просто підпишіть Указ і я, Миронович, — наступник президента. Про це вже говорить... електорат. А може, й справді спробувати її в цій ролі? Якщо вже Папа переспав раз, хай переспить і вдруге. Нам усім вистачить. Ти ж все одно її не любиш. Ти тільки захоплюєшся нею, мов річчю, гарною лялькою, якій хтось написав такий веселий дотепний текст і тільки. Подумай, Мироновичу. Може, й Роксану тобі послав сам Бог? Може, саме в Роксані твій останній шанс? Адже Папа сказав, коли я піду на пенсію, то ти, Миронович, — станеш президентом. Отже, він в мене вірить. Роксана вродлива, зваблива, достобіса гарна. Її руки, особливо ці довгі тендітні пальчики. Це вже якийсь комплекс. Ох ці мені пальчики! А потім — стегна, її сексуальність? Ні, але Альбіна... Ні, таки Альбіні в цьому плані немає рівних. Хоча Роксана й запевнила: "Тольде, ми ж тільки вчимося. Ми салаги першого року служби. Ми проходимо курс молодого бійця. З них під професійним і строгим командуванням вийдуть справжні гвардійці. Ми розумні і догадливі. Команди виконуємо без слів. Достатньо найменшого натяку й кивка. І ми будь кого візьмемо в оточення і задамо такого жару, що Петрарці у пеклі й не снилося. Нам заздритимуть адмірал Нельсон і Бонапарт Наполеон. Тольде, тільки тримайся міцніше за віжки і не випади на ходу з сідла ще не до кінця навченої кобилки".
— Ти знову думаєш про Альбіну? — відірвав його від цитат Рок сани Шор.
— Я думаю про передвиборну кампанію. Думаю, як би нам не по випадати з сідел, — згадалися останні слова Роксани.
— Не нам, а тобі. Шор має своє місце під сонцем. А ти, коли вилетиш з сідла, повернешся до Шора, до рідних пенатів. А ні — житимеш на свої відсотки в екзотичному океані, над яким цілий рік висить гаряче сонце і хвилі купаються в прохолодних водах. Слава Богу, ми з тобою не бідні. Не захочеш сидіти на одному місці, я тебе час від часу возитиму по екзотичних архіпелагах світу. Купимо тобі острів Робінзона неподалік від острова Кі-Вест чи Порто-Ріко. В морі розведемо свіжу рибу. Без атомних випробовувань і радіації. Кити біля твоїх берегів не кінчатимуть своє довге життя самогубством. Не розмірковуватимуть про те, що для них в черговий раз настає кінець світу. Вивчиш дві мови: іспанську та англійську і спілкуватимешся з аборигенами, як рівний з рівними. На стегна начепиш різнобарвну пов'язку і бігатимеш в ній по гарячому піску, вітаючи на далекому голубому горизонті кораблі і вітрильники. Самотніми ночами думатимеш про піратів, і я тобі збудую кілька дзотів з численними кулеметами і гранатометами. За півкілометра до лінії оборони проведу сигналізацію з криком і вереском Альбіни Ерастівни, жоден флібустьєр і близько не наважиться підійти до твоїх володінь. Коли твоє засмагле від променів полудневого сонця тіло раптом огорне ностальгія за мною, я прилечу до тебе чартерним рейсом, любий Тольде. А поки що — ось твоя печена картопля, сіль, олія, опускайся на землю, бери в руки чарку "Першої гільдії" і випий за наше здоров'я, бо ми, як кажуть гуцули в Карпатських горах, таки того варті. — Шор підніс чарку і поцокався.
XX
Весілля призначили на оксамитовий сезон у Криму. Миронович не вірив, що вдасться й повінчатись з Роксаною. Вона ж наполягала на цьому. А тут трапилася нагода — патріарх всія України-Руси вручив Вітольду орден князя Володимира-хрестителя за вагомий внесок у розбудову Михайлівського Золотоверхого собору. Коли Миронович залишився з патріархом наодинці, то звернувся до нього:
— Ваша святосте, — розпочав дипломатично.