— Якщо вже зводить доля з цікавими людьми, то розпитай, що й до чого, дізнайся, що там у них нового.
— Я ж у море не збираюся.
— Е, Русику, не в цьому ж річ. Все одно не втрачай нагоди розпитати. Ніколи не втрачай нагоди розпитати знаючу людину. Все, що почуєш від неї, лишається тобі. От ми іноді кажемо: мудра людина. А чому вона, мудра? Тому що багато знає та привчила себе думати над тим, що бачить, чує, що хоче зробити. Вік наш, щоб ти знав, не такий уже й великий. Треба якнайбільше дізнатися уже зараз, змалечку. Яка риба водиться в нашому озері — знаєш?
— Бички, — кажу я.
— І все? От бачиш, а живеш на березі озера. Ніколи не завадить знати і риби, і птахів, і їхні повадки. Та й ремесел не цурайся. Щоб умів і сокирою, і фуганком, і кельмою. Знаєш, як кажуть: що умієш — за плечима не носити. Колись та знадобиться.
— Добре, я пам'ятатиму це, — цілком щиро запевняю його і згадую про Данька, який оце щойно пропонував мудрувати над схемами разом з ним. Може, й справді варто дечому повчитися у нього? Легше було б на уроках фізики. — Батько багато розповідає мені. І все, чого навчає мене, я знаю. Можеш перевірити.
— Треба знати, — каже дід. — А за те, що не цураєшся батькової науки, я тебе завжди хвалю. І тобою хвалюся перед сусідами.
Ми закінчуємо сапати дідів город й сідаємо у затінку перепочити. Я знову вражено оглядаю все, що дід насадив тут: яблуні, груші, виноград, вишні, персики... А я ще й досі не посадив жодного деревця. Правда, колись усім класом садили при дорозі акаційки. Але я навіть забув, де те дерево. І чи прийнялося воно взагалі — теж не знаю.
— А чому в тому кутку, в низині, нічого не росте? — запитую діда, показуючи на виямочок край саду, за яким починається яр.
— Там треба було б викопати криничку. Дуже вже волога місцина. Пробував виноград садити — не приймається. Яблунька теж змертвіла. А криничку копати ніколи та й нема здоров'я. Хіба що, може, вербу посадити, га?
— Як у лісника Гната Федоровича біля хати?
— Від тих верб і треба взяти паросточок. Верба не примхлива, з прутика приймається. Аби тільки вологи побільше. Красиві дерева. Тільки що в степу важко приймаються. Спека, посуха.
— Фантазіон! — кажу я. — Коли її можна садити?
— Та найкраще навесні.
— Довго чекати, — похмурнію я. — Але побачите: навесні принесу з лісу прутиків і посаджу аж три верби. І поливатиму щодня. Поки не виростуть. Це будуть мої дерева.
І ми з дідом довго сидимо, радячись, як краще засадити не лише оту низину, але й ярок за нею та пустир за дідовим садом, і берег невеличкої затоки, що підступає до нього. Ми сидимо в затінку вишні і складаємо майже фантастичні плани засадження усієї навколишньої місцини ще задовго до того, як наше озеро стане прісним. І можливо, колись цей гай назвуть Горочівським.
Не знаю, скільки ми ще отак сиділи бідо чого дофантазувалися б, якби я раптом не згадав про нашого конюха Пилипа Калениковича Мажика. В оповіданні "Операція "Марія" нічого не говориться про подальшу долю парашутистки, врятованої Романом Гонтарем. І взагалі невідомо, що там було далі, як складалися події. Але ж Пилип Каленикович був у загоні. Він може знати все. Чому мені не спало це на думку раніше? Просто дивно: чому?
Щоб не втрачати дарма часу, я підхоплююся, обіцяю дідові, що про верби не забуду, і про Горочівський гай — теж, і що завтра неодмінно навідаюся, і мерщій лечу до конюшні. Хоча б Пилип Каленикович був там. Не захворів, не подався до сина у місто, бо він частенько їздить туди на вихідні.
Але, на щастя, конюх виявився там, де йому й належало бути. Він саме виводив з конюшні молодого, ще необ'Ьвдженого жеребця, що рвався з рук.
— Оце був трохи прихворів, то відстоювався у конюшні, — пояснив Пилип Каленикович. — Тепер виводжу на повітря. Нехай побри— кається, а там думатимемо, як його до діла прилаштувати.
Я теж хотів вчепитися за повід, але конюх не дозволив.
— Це така сатана, що не знаєш, якого вибрику від нього чекати, — пояснив. А коли нарешті впорався з конем, запитав: — Мабуть, за Мурзаєм занудився?
— Звичайно.
— А він сьогодні в степу.
— Знаю. Я вас хотів запитати: там, у партизанському загоні, ви чули про радистку Марію?
— Радистку? — нахмурив чоло Мажик. — Та у нас, здається, й не було в загоні радистки. Ні, не було. Усі відомості, які збирали в розвідці, передавали у місто через зв'язкових. А вже що там з ними робили, куди передавали, того не знаю. Це знало тільки командування. А чому це тебе так цікавить?
— Та, розумієте, ми ж оце їздили в Холодну Балку. І були в катакомбах, на колишній базі вашого загону.
— Добре, що були. В таких місцях варто бувати. Сам не раз навідуюся. Та що не раз? Кожного літа Ьвджу туди. Іноді вдається й зустрітися з кимось із колишніх партизанів. Правда, мало їх тепер лишилося. Дуже мало. Я ж тоді ще молодий був, а котрі старші та літні...
— Так от, нам розповіли, що Роман Гонтар визволив з полону радистку, яку наші закинули у ворожий тил. Її схопили поліцаї, а Роман з іншими партизанами визволив.
— Ага, пам'ятаю. Привели вони якусь дівчину. Гарна була, скажу тобі, дуже гарна. От тільки забув, хто вона така. Може, й радистка, може...
— А що з нею потім сталося ?
— Потім? — задумався Мажик. — Не знаю. Пам'ятаю, що побула у нас тижнів зо два. У госпіталі нашому партизанському лежала. Чи хворіла, чи поранена — того вже не пригадую. Знаю тільки, що Роман носив їй квіти. Скільки б разів не ходив на завдання — завжди повертався з букетом. Або в степу наривав, або в селі, по садках. Мабуть, закохався у неї хлопчина — все може бути. А потім вона пішла від нас. Казали, що переправлятимуть у Савранський ліс. Але чи правда, що переправили туди, чи ні... У неї було своє завдання, яке повинна була виконувати. А воно трималося в таємниці. І куди насправді переправили радистку — це теж знав, мабуть, лише командир загону. Чутки в таких випадках розпускали різні. Не для нас, а для ворога. У загоні теж могли сидіти ворожі вивідники. Якось на світанку Роман повернувся з завдання, а йому кажуть, що Марії вже нема. Сумував він, правда, дуже сумував. Але що вдієш? Війна.
— А якби він лишився живим, напевне, знайшов би її після війни? — з надією дивлюся на Пилипа Калениковича.
— Аякже, — упевнено мовив він. — Таку дівчину! Я б її сам знайшов. — А помовчавши трохи, додав:— Але для цього треба було, щоб вона лишилася живою. А щось не дуже віриться у це.
— Хіба ви шукали?
Пилип Каленикович довго мовчав, а потім, зовсім не до речі якось, сказав:
— Знаєш що, Русику, давай почистимо коней. Геть повивалювалися, бісові діти.
Я, звичайно, погодився. І ми почистили усіх коней. Але з конюшні я пішов з твердим переконанням, що Пилип Каленикович розповів не все, що з цією дівчиною і ним пов'язана якась таємниця. Та що там таємниця? Може, партизан Пилип Мажик закохався у радистку? І страшенно заздрив Романові. Ревнував до нього. Дива!..
33
Надвечір я вирішив прогулятися берегом озера. Спека трохи вляглася, з моря повіяв теплий вітерець, що враз нагнав на озеро зграї чайок. Увесь простір над Карагачем мерехтів від сотень пташиних тілець, що пронизували прозорий серпанок.
Я дійшов до рибальської гавані, постояв трохи біля човна, якого фарбував з Філом удень, потім піднявся на причал і подався ним у кінець, звідки завжди пірнаємо. На озері — жодного човна. І море теж пустельне, і ніби й не море там, за косою, а якесь темно-синє поле, перекреслене сірими борознами.
Я думаю про велике, тобто знову думаю про подвиг, про Романа Гонтаря і про операцію "Марія", про радистку, яку Роман врятував. Якою вона почувалася щасливою, коли зрозуміла, що врятована від смерті! І скільки їй було тоді: вісімнадцять, двадцять?
В оповіданні нічого не мовиться про це. І взагалі про долю Марії. Мабуть, письменник і сам не знає, як вона склалася. Цікаво б написати йому. І спробувати розшукати Марію або когось із її рідних. Адже повинен хтось знати її, пам'ятати.
...Я причаївся під муром, а повз мене ведуть дівчину зі скрученими руками. Я мав кинутися на ворогів, але поки що стримуюся. Тут не можна ризикувати: ні собою, ні радисткою. І ось уже Довбань повертається у двір, спускається у льох за рацією. Тепер. Тільки тепер... Я кидаюся на поліцая. Він чинить опір, але я збиваю його з ніг і щосили б'ю прикладом. Далі вискакую на воза і жену за село. Але тут з провулка з'являється ще одна підвода з поліцаями. І фашисти на мотоциклі. Я багнетом розрізаю мотуззя на руках Марії, передаю їй віжки, а сам відстрілююся з автомата. Ми летимо у степ, у ніч...
Я думаю про велике...
З часом мені набридає стояти на причалі, повертаюся на берег і мандрую ним, аж поки не порівнююся з хатою Віки. Я не мав ні найменшого наміру підходити до її воріт, навіть на думку таке не спадало. Але там, на лавці, сидить Васько, брат Вікторії, і плаче.
— Хто образив? — запитую Васька, підходячи ближче.
— Ніхто, — каже він.
— Не може бути. Чого ж ти плачеш?
— Віка налупцювала.
— Та ти що? — вражено кажу я. — 3 якого це дива?
— Хотів намалювати. А там був її малюнок.
Я розгублено тру підборіддя і не знаю, що сказати. Віка ніколи не кривдила свого брата, хоча всі знають, що він шкодливий, як кіт. Мабуть, там була хороша картина її, якщо вже зважилася на таке.
— Нічого, старенький, — сідаю поруч Васька. — Мені теж іноді діставалося. Але завжди винен був я сам — чесно тобі зізнаюсь.
— Ага, винен... — передражнює мене Васько. — їй можна мазюкати, а мені — ні? їй купують фарби й пензлі, а від мене навіть олівці ховають.
Я йому співчуваю. Риюся в кишенях своїх шортів, що завжди забиті якимось скарбом, і знаходжу маленький плескатий камінець, який обрисами своїми нагадує людське обличчя, якщо дивитися на нього збоку.
— Монета римського імператора Нерона, — кажу Васькові. — Водолази підняли з затонулого корабля. У морі біля коси. Бери, дарую. Навічно.
Васько враз перестає шмигати носом, бере "монету" і недовірливо розглядає її.
— Це ж звичайнісінький камінець.
— А профіль імператора бачиш?
— Що? — не зрозумів Васько.
— Історії не знаєш. На островах в Тихому океані усі копійки були кам'яними. Так от, римський імператор спеціально виготовив такі монети, щоб торгувати з ними.
Васько дивиться на мене, широко розкривши рота.