Що означає "при обговоренні князів казали так"? Коли і в яких ситуаціях наші предки "об-говорювали" князів, якщо в автентичному тексті чітко мо-виться "яко ізобряшта", що й засвідчено перекладом Б. Яценка "як обирали"? Але ж це різні значення!
По-перше, Гаранін позбавив нас надзвичайно важливої інформації про те, що князів наші предки саме обирали на віче, тобто титул цей не був спадковим. І одна справа обира-ти когось на князя, інша – обговорювати (можливо, певні рі-шення, вчинки) вже самого князя. І потім, як можна було Гараніну допускати, щоб із тексту виявилося вилученим ду-же важливе уточнення "яко ізобряшта конязі староці на-ша"?
У тексті вже зустрічалося "оці", тобто "отці", отже, "староці" – старійшини. Власне, йдеться по те, що князів обирали (чи принаймні мали вирішальне слово при обранні) старійшини. Втім, "староці" в окремих випадках можна пе-рекладати і як "предки".
Далі у Гараніна мовиться:
А уночі на нього (на віче – Б.С. ) всі збирались,
Щоб будь-кого судити із старшин.
Пробачте, але ж автор ""Велесової книги" говорить зовсім про інше. Він говорить НЕ про те, що вночі збиралися на віче, щоб судити старшин. І в автентичному тексті, і в перекладі Б. Яценка мовиться: "А збиратися на нього і суди-ти будь-кого із старшин годилося вночі".
Таким чином, автор повідомляє нам, що вночі віче збира-лося не для того, "щоб будь-кого судити із старшин", як запевняє Гаранін, а що це була-така традиція: збирати віче саме вночі. Незалежно від того, є серед старшин претендент на суд, чи його нема. Ну, а коли з'являвся, то, звичайно, й су-дили.
Завершуючи цей сюжет, підсумовуючи все раніше мовлене – і щодо виборів князя, і щодо традиції збирати віче вночі, і щодо того, що старшин могли судити не князі, а всі присутні на віче – і автор автентичного тексту, і Б. Яценко кажуть: "І так правили наші отці". А потім додають важливу деталь, котра свідчить про демократизм віче: "Всяк міг слово сказа-ти – і те було благом"!
Тобто саме цей демократизм – кожен може сказати слово! – автор дощечок оцінює, як благо. А що читаємо у перекладі Володимира Гараніна?
А уночі на нього всі збирались,
Щоб будь-кого судити із старшин...
Так завели отці з часів прадавніх,
Й за благо кожен з нас оце вважав,
Бо будь-хто міг своє сказати слово...
Гаранін навіть не помітив, що, ввівши словосполучення "за благо кожен з нас оце вважав", він переніс значення по-няття "благо" на те, що вночі збиралися на віче судити стар-шин. А через наступне "бо будь-хто міг своє сказати слово" лише натякнув на те, що "благо" може стосуватися й того, що кожен мав право сказати своє слово. Тобто створюється недоречне двочитання, двотлумачення тексту. В той час, як і в автора дощечок, і в Яценка всі акценти розставлено чітко: "Всяк міг слово сказати – і те було благом"(!)
І в такий спосіб можна було б аналізувати всі інші вірші-"дощечки".
* * *
Це чудово, що, як повідомляється у передмові до публікації в "Думській площі", В. Гаранін із захопленням працює над поетичним перекладом "Велесової книги". Бере-мо до уваги й оголошене самим Гараніним: "Пропоную зроб-лений мною віршований переклад перших дощечок "Велесової книги".
Відтоді, як ще 1995 року ми, українці, отримали щонай-повніше, на сьогодні, зібрання розшифрованих автентичних текстів "Велесової книги" та маємо її олітературений варіант у вигляді "повного ритмічного перекладу" Бориса Яценка, будь-хто з поетів може робити свої віршовані, римовані, рит-мовані чи бозна-які інші спроби, переспіви, інтерпретації... То вже його справа.
Але ошелешувати читача одеської міської газети, — як це робить поет Володимир Гаранін, — заявою про ство-рення віршованого перекладу перших дощечок "Велесової книги", і навіть не обмовитися при цьому, що вже існує повний ритмічний автентичний виклад їхніх текстів і "повний ритмічний переклад" у вигляді видання, впорядкованого самим автором цього перекладу, дослідником Борисом Яценком… Навіть не згадати імені цього перекладача, існування такого автора... І це при то-му, що запозичено і назву статті Яценка, й використаний ним епіграф, і назву першого розділу... Це вже виходить за творчо-етичні норми.
Одеса, 1999 рік.
СВЯТИТЕЛЬ СЛОВА
ЛІТОПИСНОГО
ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ НАПЕРЕДОДНІ 950-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ
НАРОДЖЕННЯ НЕСТОРА ЛІТОПИСЦЯ.
1
Нестор Літописець… Постать цього першосвятителя українського й усього східнослов'янського літописання, муд-рого хроніста, вдумливого історика і талановитого літератора, зринає перед нами з пітьми віків, із безсловесності історії нашої, як осяйний просвіток буття і помислів невпокірливих предків, як вияв нашої древності і неперебутності, як символ пракореневої віщості нашого на-роду, його мужності, життєлюбності і багатостраждальності.
Прадавні хроніки та легенди, Святе писання і непорушна віра в мудрість і віщу долю свого народу – ось ті три витоки, на джерельній святості яких формувався його талант історика й літописця; ось та основа, з якої зароджувалися твори Не-стора Літописця.
На сьогодні нам відомі три твори, які дослідники історії, літератури, православної церкви та національної історіографії пов'язують з авторством Нестора Літописця (бл. 1056-?): "Читання про Бориса і Гліба", "Житіє Феодосія" та "Повість минулих літ".
"…Почувши про це (про смерть батька Володимира І – Б. С.) – Борис почав тілом слабнути, очі його слізьми наповни-лися, і слізьми обливаючись, не маючи сили говорити, почав він так: "Тяжко мені, світло очей моїх, сіяння і зоря лиця мо-го, вуздечка юності моєї, настанова нерозуміння мого! Тяжко мені, батьку й господарю мій! До кого вдамся, на кого погля-ну? Де сприйму таке благе повчання і настанови розуму тво-го? Тяжко мені, тяжко мені! Зайшло сонце моє, і не було ме-не з тобою! Хоча вже я сам чесне тіло твоє своїми руками вбрав і в труну поклав. Але не ніс прекрасного й мужнього тіла твого, не сподоблений був цілувати прекрасні сивини твої…"
Так, це з "Читання (Сказання) про Бориса і Гліба", з отієї найдавнішої історичної повісті, завдяки якій перед нами постає драма одразу кількох князів, праведне, не дуже пра-ведне й одверто гріховне буття яких розкривається на тлі важливих історичних подій; з отієї, найдавнішої літописної повісті, зі сторінок якої Нестор Літописець промовляє до нас "неложними устами" предків наших, повертаючи нашу ува-гу, наш розум і душу нашу до вічних проблем любові і ненависті, віри й обезвіреного зневір'я, вірності і зрадництва, мужньої правдивості і зрадливої підступності.
Виповнена плачами й молитвами, котрі подаються то в авторських монологах-повчаннях, то в роздумах Бориса і Гліба, чи в філософських цитуваннях біблійних притч, – повість ця й сама перетворюється на опоетизовану притчу про князів Бориса і Гліба, котрі постають святими через страдництво своє, щиру віру, істинно християнську покірність та приреченість, які, можливо, й личать християнинові, але які так не личать князеві, лицареві, полководцеві.
"…Коли ж володар того міста, побачивши настільки сми-ренного й послушного отрока, полюбив його, то звелів, щоб той постійно бував у нього в церкві, і дав йому світлий одяг, щоб ходив у ньому. Але блаженний Феодосій недовго його носив, оскільки почувався так, ніби носив якийсь тягар. Потім він зняв його і віддав жебракам, а сам одягнувся в ганчір'я, так і носив його. Володар же, побачивши його в рубищі, дав новий одяг, ще кращий ніж попередній, вмов-ляючи отрока ходити в ньому. Але він і цей зняв з себе і віддав. Так вчиняв він кілька разів, і коли володар дізнався про це, то ще більше полюбив його, вражаючись його сми-ренню. Водночас, божественний Феодосій пішов до коваля і попросив його викувати залізний ланцюг, і став ходити, об-гортаючись цим ланцюгом…"
…І цього разу ви не помилилися: цитується фрагмент із "Житія преподобного вітця нашого Феодосія, ігумена Пе-черського". Це теж своєрідна історична повість, написана в усталеному, продукованому митцями, священиками та чен-цями усіх монастирів світу, жанрі "житія", в якому історичні факти та достовірні біографічні відомості поєднуються з ре-альними чи вигаданими переказами, притчами, легендами та релігійними міфами; а хроніка діянь можновладців і ченців нанизується на традиційне свято— і блаженнотворення поста-тей страждальців за правду і віру Христову, страстотерпців і великомучеників за Церкву і бідних, блаженних світу цього.
"…І пішли вони супроти, і зійшлися в полі на Нежатиній ниві, і зітнулися обидва війська. І була січа люта. Першого убили Бориса, сина В'ячеславового, який вельми похвалявся. Коли Ізяслав стояв, спішившись, несподівано прискочив один і вдарив списом з-за плеча. І так був убитий Ізяслав, син Ярославів. Січа продовжувалася, і побіг Олег з малою дру-жиною, і ледве втік, і біг до Тмуторокані.
Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня, у третій день. Тіло його взяли в лодію і привезли й поставили напроти Го-родця. І вийшов назустріч йому весь город Київ, і возложили на сани тіло його, і повезли із піснеспівами попів і чорноризців, і понесли в город…"
А це, звичайно ж, із "Літописця Руського", отієї славетної, самими богами народу нашому посланої "Повісті врем'яних літ чорноризця Феодосіїва монастиря Печерсько-го, звідки єсть пішла Руська земля і хто в ній почав першим княжити, і звідки Руська земля започаткувалася". Навіть важко, ні, страшно уявити собі, якого інформаційно-літописного провалля зазнала б наша вітчизняна історія, історія усього слов'янського світу; якою пустелею безсло-весною поставали б перед нами цілі віки та епохи, цілі династичні родоводи, якби Господь, Матінка-Природа та не-бесами освячена доля не сподобили Нестора Літописця та інших причетних до цієї справи ченців сотворити літописно-літературне диво, цю енциклопедію буття, постатей та діянь народу нашого на площині ІХ-ХІІ століть. Якими несправед-ливо мовчазним видавалися б нам ці далекі, й достоту скупі на таємниці свої, століття становлення нашого народу, нашої землі і нашої державності.
Тобто перед нами постають три літописно-літературні творіння, які самою суттю, самим існуванням своїм зробили б честь будь-якому найвидатнішому митцеві, будь-якому народові світу. І роблять їх. Ось тільки не все так просто з ав-торством Нестора Літописця; не все так просто з його твор-чим набутком.