Час сіяти (збірка)

Радій Радутний

Сторінка 26 з 35

Ішло собі та ішло.

Одночасно спалахнуло два сонця – й таких, що навіть справжнє, небесне сонечко засоромилось. Прожектори миттю спіймали постать у перехрестя – не вислизнеш.

Клацнули затвори – одночасно в кількох місцях.

— Негайно зупинитися! – гримнуло небо. – Лягти на землю! Руки на потилицю!

Але людина з того боку небо не шанувала.

— Стрілятимемо! – небо рикнуло це так, що й звірина б зрозуміла... але ні. "Щось" не зупинилося. Йшло та йшло.

Бахнув постріл – глухо, але голосно. Асфальт біля ноги прибульця бризнув навсібіч чорними краплями. Постать не звернула уваги – як йшла, так і йшла, крок за кроком. Вже й без оптики стало видно, що це людина, але якась недоладна. Чи то з горбом попереду, чи то з мішком. Хоча скоріш за все з автоматом, бо ховає під одягом.

Бахнув ще один постріл – коротко, сухо, тихо, дрібнокаліберно. Ганчір'я на лівій нозі смикнулося, а може й шкіру зачепило, бо постать здригнулася. Але ходу не стишила.

Небо мовчало й пострілів також не було чути.

Метрів за півсотні стало видно, що постать жіноча, й що закутана вона у дрантя, а на руках тримає... ну що ж іще їй тримати. Звісно, дитину.

Тільки вона не ворушиться.

А губи жінки – навпаки, розтуляється, повільно-повільно, як наче вона колискову співає.

Тільки нечутно.

— Зупинитися! – ще раз рикнуло небо, але не дуже впевнено.

Назустріч постаті вийшло двоє – високих, страшних, у мінливих, наче з вітру тканих, одностроях; в шоломах, масках, рукавицях, з антенками. Стали пообіч — так щоб і одне одного прикривати, і пильнувати прибулицю.

А та йшла. Й вже видно було, що побита – страх як побита, не очі, а прорізи у синцях; не ніс – а щось скручене набік, не губи — а млинці. Й ті млинці ворушилися, а у дитини – вже ні.

Крок. Другий. Третій.

На четвертому раптом екран побілів, а коли розвиднилося – то жінки вже не було, й дитини також не було, й двох у одностроях вже не було, точніше були, але розірвані в клоччя.

— Звук вибуху я відфільтрував, — пояснив слідчий. – Бо дуже гучний, по вухам б'є.

Ролик скінчився, мобіла вимкнулась, і блок-пост зник. Лише Шевченко докірливо поглядав з портрета, та сейф шкірився шпариною для ключа. Старий був сейф, мабуть, сталінських або ще й раніших часів. Йому ж бо що? Його робота не змінилася ані трохи. Електроніка електронікою, компи компами, мобіли мобілами, а особисті справи все одно на папері.

— Я знаю цей випадок, — глухо сказав вояк. – Нам доводили... на інструктажі.

— І? – підняв брову слідчий.

— Але я ж оглянув її. Обшукав. Ані зброї, ані грошей, ані навіть харчів. Подивіться відео!

— Я дивився.

— Й вона говорила. Вона дякувала. Вона просилася, й плакала. Вона...

Солдат на мить затнувся.

— Вона казала, щоб ви її взяли, якщо захочете? – допоміг слідчий.

— Так.

— Але ви цього не зробили?

— Звісно, ні! – солдат подивився на чоловіка обурено. – Подивіться відео!

— Та дивися я, дивився...

Запала тиша. Солдат мовчав і слідчий мовчав.

— Вона когось нагадала? – раптом запитав він. – Мати, сестру, кохану? Просто знайому?

— Нннн... хоча, мабуть, так! – аж просвітлів солдат. – Так, і справді нагадала. Не кохану, але хорошу дівчину, ми з нею френди в фейсбуці, але ж?..

Слідчий зітхнув.

— Так, — кивнув він по деякій паузі. – Це означає, що вони читають вас на фейсбуці. Побудували граф контактів. Вирахували, до кого може проявитись симпатія. Коли ви будете на посту. Ну, може ще щось.

— Я видалю акаунт! – твердо пообіцяв вояк.

— Та вже не треба, не треба...

І знову запала тиша.

— Щось не так? – нарешті запитав вояк.— З... з тією дівчиною щось не так?

— Звісно, не так, — ані на мить не завагався слідчий. – В селі, куди її привезли – отруєно колодязь. Четверо загиблих, ще семеро в лікарні. Складний набір токсинів, до кінця ще не роздерибанили, як лікувати – неясно, так що, мабуть, помруть. Більшість – жінки, але принаймні двоє дітей. В лікарні – пощастило, першим відчув себе погано кухар, попередив, щоб нічого не їли. Мабуть, думав на сальмонелу.

— Він живий?

— Звісно, ні.

— Але ж... – солдат мало не зірвався на ноги. – Я ж її обшукав! Ретельно обшукав! Й після мне повинні були обшукувати! Обшукували ж?

— Аякже! – охоче підтвердив слідчий. – Догола роздягали. Зазирали, куди тільки можна.

— І не знайшли?

— Не знайшли, — кивнув слідчий. Помовчав і запитав. – А знаєш чому? Бо отрута була в слині. Вона просто плювалася, розумієш? В колодязь, в каструлю з супом. В обличчя тобі могла плюнути, якщо б запідозрив або...

Слідчий коротко посміхнувся.

— ...або раптом поліз цілуватися.

Вояк сидів, роззявивши рота – й цілувати не треба, підходь та плюй.

— А як же...

— Як же вона сама? – здогадався слідчий. – А ніяк. Інгібітор у крові.

Подивився на солдата з сумнівом й переклав:

— Речовина, що уповільнює отруйну дію.

— Цебто, дівка також помре? – вояк, нарешті, здогадався прикрити рота.

— Уже, — коротко відповів слідчий.

Подробиць викладати, однак, не став.

— А... – солдат знову ковтнув слину. — А дитина?

— Досліджуємо, — невиразно мугикнув слідчий. Біс його зна, що малося на увазі.

— Ясно... – не сказав, а скоріш, видихнув солдат. Почекав трохи, й врешті-решт, не витримав:

— А зі мною що буде?

— А що з вами зробиш? – слідчий підняв очі, й вояк жахнувся. Мертві були ті очі, мертві-мертвісінькі, як наче тисячу років прожив чоловік, й бачив все. Не було в них докору, але й жалощів не було.

Одну мить тривала ілюзія, але вистачило.

— Судити не можна, — слідчий говорив неквапливо й розважливо, наче корисність творити добро по вихідним. – Сто відсотків виправдають, й більш того — журналісти зроблять із вас ікону. Ось, мовляв, які у нас вояки милосердні. Назад, на блок-пост – також не можна. Почнете стріляти у все, що наближається. Навіть, якщо виходять як належить, згідно регламенту, у визначений час та суворо дотримуючись усіх вимог чинного законодавства. Один-два випадки ще, можливо, вдасться прикрити, але рано чи пізно журналісти розкопають, і зроблять із вас...

— Ясно, — кивнув вояк. – Але що ж робити? Що ви зазвичай робите у таких випадках?

— Та майже нічого, — слідчий байдуже простягнув солдату листочок. – Пропонуємо написати заяву про звільнення, от і все.

— І все? – недовірливо перепитав вояк.

Ручка в його долоні видавалась чимось геть чужорідним, а літери стрибали вгору та вниз. Що вдієш, небагато людям доводилося писати. Але електроніка електронікою, а особисті справи вимагали паперу.

— І все, — сказав слідчий. – Прошу, ви вільні.

Солдат встав й рушив до виходу.

— Хоча ні, не все, — почулося ззаду. Вояк озирнувся.

— Ще ми повідомляємо рідним загиблих вашу адресу.

— Для помсти? – солдат посміхнувся. – Та я...

— Ні, — мотнув головою слідчий. – Жодного випадку помсти не зареєстровано. Але багато хто хоче глянути в очі. І знаєте що?

Він знову поглянув солдату у вічі, й знову ефект був той самий.

— Цього достатньо.

Куца фраза пролунала як постріл, й солдат аж хитнувся. Встояв на ногах, опустив голову, й очі згасли.

— У вас же є десь заникана зброя? – співчутливо запитав слідчий. – Ну, хоча б пістолет? Має бути. Всі никають. Це нормально... якщо у розумних межах.

Солдат кивнув.

— От і добре, — полегшено зітхнув слідчий. – З'їздіть додому, попрощайтесь з батьками. З коханою, якщо є. Хильніть наостанок. Щоб кілька днів пройшло. Щоб не поставили опісля діагноз "постравматичний шок" й не записали в бойові втрати. Бо це, знаєте, трохи впливає трохи на бойовий дух...

Солдат кивнув й мляво переступив поріг. Двері зачинилися.

Слідчий взяв листочок із рапортом, поклав до теки з особовою справою й зав'язав шнурки – міцно-міцно.

Технології технологіями, а людські душі краще зберігалися на папері.

07-09.01.15

МАЛЕНЬКИЙ СІРИЙ НЕГІДНИК

Я майже не пам'ятаю дитинство. Лише загальні враження – знаєте, як воно… тепло, затишно. Гладять, облизують. Поруч муркотять братики та сестрички. Навколо світ – великий, цікавий, але страшнуватий.

Кажуть, усі мої братики та сестрички захворіли та померли. Не знаю, чи вірити – але в будь-якому випадку то несуттєво. Мене забрали ще зовсім маленьким.

А от дорогу пам'ятаю. Ще б пак, такий шок. Забрали від мами, засунули в кошик, чортзна-куди везли кілька годин. Жах!

Щоправда, жінка, що везла кошик, час від часу відкривала його й гладила мене, а потім взяла на руки. Вийшло майже так само, як з мамою – тепло, затишно. Шкода, що моя господиня муркотіти не вміла.

А от господаря я, чесно кажучи, спочатку трохи злякався.

Це брехня, що ми вміємо з першого погляду розрізняти, хто з людей котів любить, а хто не дуже. І що вміємо викликати любов навіть у тих, хто котів терпіти не може – теж. Але мені пощастило.

Господар виявився здоровенним дядьком – я легко помістився в його долоні. Він підніс мене до обличчя – майже два метри! Не всякий дорослий кіт не побоїться стрибнути, а що вже мені! А паща! А зуби! Ковтне – й не подавиться!

Про всяк випадок я вигнув спину, настовбурчив хвоста й зашипів так люто, як лише зміг. Й, ви будете сміятись, але допомогло!

Чоловік опустив мене нижче, обережно погладив – спочатку за вушком, потім горло… і я зрозумів, що боятись не треба.

А коли налив у піпетку молока й погодував – то й взагалі стало добре.

Я згорнувся клубочком у нього на колінах й заснув. Було затишно, навіть краще, аніж у матусі під боком. Такий великий й могутній звір навряд чи підпустить близько якогось собаку або іншого кота, правда?

Щоправда, з котом я трохи помилився, втім, сам же й винен. Сидів собі на пеньку, вмивався… про всяк випадок поглядав на всі боки. Слухав, як пташки цвірінькають.

Аж гульк – іде. Навіть не йде, а суне. Великий сірий кіт, з пошматованим вухом й пошкодженим оком. Й хвіст пухнастий – ну як не погратися? Я підскочив й смикнув.

Не дуже смикнув, от чесно! Просто так – аби запросити до гри.

Кіт глянув на мене дуже здивовано, навіщось оглянувся… стрибнув зверху, притис до землі й вгородив зуби у карк. Захрустіло, і я згадав, як мама гарчала на якогось кота, що рипнувся до моєї сестрички.

Наступної миті кіт голосно кавкнув, а ще наступнішої – летів, пробиваючи тунель у гілках калини, летів – як не всякі пташки літають! Верещав, звісно. Особливо як гепнувся метрів за двадцять від точки старту.

Господар стояв поруч й обтрушував руки.

23 24 25 26 27 28 29