Ішло собі та ішло.
Одночасно спалахнуло два сонця – й таких, що навіть справжнє, небесне сонечко засоромилось. Прожектори миттю спіймали постать у перехрестя – не вислизнеш.
Клацнули затвори – одночасно в кількох місцях.
— Негайно зупинитися! – гримнуло небо. – Лягти на землю! Руки на потилицю!
Але людина з того боку небо не шанувала.
— Стрілятимемо! – небо рикнуло це так, що й звірина б зрозуміла... але ні. "Щось" не зупинилося. Йшло та йшло.
Бахнув постріл – глухо, але голосно. Асфальт біля ноги прибульця бризнув навсібіч чорними краплями. Постать не звернула уваги – як йшла, так і йшла, крок за кроком. Вже й без оптики стало видно, що це людина, але якась недоладна. Чи то з горбом попереду, чи то з мішком. Хоча скоріш за все з автоматом, бо ховає під одягом.
Бахнув ще один постріл – коротко, сухо, тихо, дрібнокаліберно. Ганчір'я на лівій нозі смикнулося, а може й шкіру зачепило, бо постать здригнулася. Але ходу не стишила.
Небо мовчало й пострілів також не було чути.
Метрів за півсотні стало видно, що постать жіноча, й що закутана вона у дрантя, а на руках тримає... ну що ж іще їй тримати. Звісно, дитину.
Тільки вона не ворушиться.
А губи жінки – навпаки, розтуляється, повільно-повільно, як наче вона колискову співає.
Тільки нечутно.
— Зупинитися! – ще раз рикнуло небо, але не дуже впевнено.
Назустріч постаті вийшло двоє – високих, страшних, у мінливих, наче з вітру тканих, одностроях; в шоломах, масках, рукавицях, з антенками. Стали пообіч — так щоб і одне одного прикривати, і пильнувати прибулицю.
А та йшла. Й вже видно було, що побита – страх як побита, не очі, а прорізи у синцях; не ніс – а щось скручене набік, не губи — а млинці. Й ті млинці ворушилися, а у дитини – вже ні.
Крок. Другий. Третій.
На четвертому раптом екран побілів, а коли розвиднилося – то жінки вже не було, й дитини також не було, й двох у одностроях вже не було, точніше були, але розірвані в клоччя.
— Звук вибуху я відфільтрував, — пояснив слідчий. – Бо дуже гучний, по вухам б'є.
Ролик скінчився, мобіла вимкнулась, і блок-пост зник. Лише Шевченко докірливо поглядав з портрета, та сейф шкірився шпариною для ключа. Старий був сейф, мабуть, сталінських або ще й раніших часів. Йому ж бо що? Його робота не змінилася ані трохи. Електроніка електронікою, компи компами, мобіли мобілами, а особисті справи все одно на папері.
— Я знаю цей випадок, — глухо сказав вояк. – Нам доводили... на інструктажі.
— І? – підняв брову слідчий.
— Але я ж оглянув її. Обшукав. Ані зброї, ані грошей, ані навіть харчів. Подивіться відео!
— Я дивився.
— Й вона говорила. Вона дякувала. Вона просилася, й плакала. Вона...
Солдат на мить затнувся.
— Вона казала, щоб ви її взяли, якщо захочете? – допоміг слідчий.
— Так.
— Але ви цього не зробили?
— Звісно, ні! – солдат подивився на чоловіка обурено. – Подивіться відео!
— Та дивися я, дивився...
Запала тиша. Солдат мовчав і слідчий мовчав.
— Вона когось нагадала? – раптом запитав він. – Мати, сестру, кохану? Просто знайому?
— Нннн... хоча, мабуть, так! – аж просвітлів солдат. – Так, і справді нагадала. Не кохану, але хорошу дівчину, ми з нею френди в фейсбуці, але ж?..
Слідчий зітхнув.
— Так, — кивнув він по деякій паузі. – Це означає, що вони читають вас на фейсбуці. Побудували граф контактів. Вирахували, до кого може проявитись симпатія. Коли ви будете на посту. Ну, може ще щось.
— Я видалю акаунт! – твердо пообіцяв вояк.
— Та вже не треба, не треба...
І знову запала тиша.
— Щось не так? – нарешті запитав вояк.— З... з тією дівчиною щось не так?
— Звісно, не так, — ані на мить не завагався слідчий. – В селі, куди її привезли – отруєно колодязь. Четверо загиблих, ще семеро в лікарні. Складний набір токсинів, до кінця ще не роздерибанили, як лікувати – неясно, так що, мабуть, помруть. Більшість – жінки, але принаймні двоє дітей. В лікарні – пощастило, першим відчув себе погано кухар, попередив, щоб нічого не їли. Мабуть, думав на сальмонелу.
— Він живий?
— Звісно, ні.
— Але ж... – солдат мало не зірвався на ноги. – Я ж її обшукав! Ретельно обшукав! Й після мне повинні були обшукувати! Обшукували ж?
— Аякже! – охоче підтвердив слідчий. – Догола роздягали. Зазирали, куди тільки можна.
— І не знайшли?
— Не знайшли, — кивнув слідчий. Помовчав і запитав. – А знаєш чому? Бо отрута була в слині. Вона просто плювалася, розумієш? В колодязь, в каструлю з супом. В обличчя тобі могла плюнути, якщо б запідозрив або...
Слідчий коротко посміхнувся.
— ...або раптом поліз цілуватися.
Вояк сидів, роззявивши рота – й цілувати не треба, підходь та плюй.
— А як же...
— Як же вона сама? – здогадався слідчий. – А ніяк. Інгібітор у крові.
Подивився на солдата з сумнівом й переклав:
— Речовина, що уповільнює отруйну дію.
— Цебто, дівка також помре? – вояк, нарешті, здогадався прикрити рота.
— Уже, — коротко відповів слідчий.
Подробиць викладати, однак, не став.
— А... – солдат знову ковтнув слину. — А дитина?
— Досліджуємо, — невиразно мугикнув слідчий. Біс його зна, що малося на увазі.
— Ясно... – не сказав, а скоріш, видихнув солдат. Почекав трохи, й врешті-решт, не витримав:
— А зі мною що буде?
— А що з вами зробиш? – слідчий підняв очі, й вояк жахнувся. Мертві були ті очі, мертві-мертвісінькі, як наче тисячу років прожив чоловік, й бачив все. Не було в них докору, але й жалощів не було.
Одну мить тривала ілюзія, але вистачило.
— Судити не можна, — слідчий говорив неквапливо й розважливо, наче корисність творити добро по вихідним. – Сто відсотків виправдають, й більш того — журналісти зроблять із вас ікону. Ось, мовляв, які у нас вояки милосердні. Назад, на блок-пост – також не можна. Почнете стріляти у все, що наближається. Навіть, якщо виходять як належить, згідно регламенту, у визначений час та суворо дотримуючись усіх вимог чинного законодавства. Один-два випадки ще, можливо, вдасться прикрити, але рано чи пізно журналісти розкопають, і зроблять із вас...
— Ясно, — кивнув вояк. – Але що ж робити? Що ви зазвичай робите у таких випадках?
— Та майже нічого, — слідчий байдуже простягнув солдату листочок. – Пропонуємо написати заяву про звільнення, от і все.
— І все? – недовірливо перепитав вояк.
Ручка в його долоні видавалась чимось геть чужорідним, а літери стрибали вгору та вниз. Що вдієш, небагато людям доводилося писати. Але електроніка електронікою, а особисті справи вимагали паперу.
— І все, — сказав слідчий. – Прошу, ви вільні.
Солдат встав й рушив до виходу.
— Хоча ні, не все, — почулося ззаду. Вояк озирнувся.
— Ще ми повідомляємо рідним загиблих вашу адресу.
— Для помсти? – солдат посміхнувся. – Та я...
— Ні, — мотнув головою слідчий. – Жодного випадку помсти не зареєстровано. Але багато хто хоче глянути в очі. І знаєте що?
Він знову поглянув солдату у вічі, й знову ефект був той самий.
— Цього достатньо.
Куца фраза пролунала як постріл, й солдат аж хитнувся. Встояв на ногах, опустив голову, й очі згасли.
— У вас же є десь заникана зброя? – співчутливо запитав слідчий. – Ну, хоча б пістолет? Має бути. Всі никають. Це нормально... якщо у розумних межах.
Солдат кивнув.
— От і добре, — полегшено зітхнув слідчий. – З'їздіть додому, попрощайтесь з батьками. З коханою, якщо є. Хильніть наостанок. Щоб кілька днів пройшло. Щоб не поставили опісля діагноз "постравматичний шок" й не записали в бойові втрати. Бо це, знаєте, трохи впливає трохи на бойовий дух...
Солдат кивнув й мляво переступив поріг. Двері зачинилися.
Слідчий взяв листочок із рапортом, поклав до теки з особовою справою й зав'язав шнурки – міцно-міцно.
Технології технологіями, а людські душі краще зберігалися на папері.
07-09.01.15
МАЛЕНЬКИЙ СІРИЙ НЕГІДНИК
Я майже не пам'ятаю дитинство. Лише загальні враження – знаєте, як воно… тепло, затишно. Гладять, облизують. Поруч муркотять братики та сестрички. Навколо світ – великий, цікавий, але страшнуватий.
Кажуть, усі мої братики та сестрички захворіли та померли. Не знаю, чи вірити – але в будь-якому випадку то несуттєво. Мене забрали ще зовсім маленьким.
А от дорогу пам'ятаю. Ще б пак, такий шок. Забрали від мами, засунули в кошик, чортзна-куди везли кілька годин. Жах!
Щоправда, жінка, що везла кошик, час від часу відкривала його й гладила мене, а потім взяла на руки. Вийшло майже так само, як з мамою – тепло, затишно. Шкода, що моя господиня муркотіти не вміла.
А от господаря я, чесно кажучи, спочатку трохи злякався.
Це брехня, що ми вміємо з першого погляду розрізняти, хто з людей котів любить, а хто не дуже. І що вміємо викликати любов навіть у тих, хто котів терпіти не може – теж. Але мені пощастило.
Господар виявився здоровенним дядьком – я легко помістився в його долоні. Він підніс мене до обличчя – майже два метри! Не всякий дорослий кіт не побоїться стрибнути, а що вже мені! А паща! А зуби! Ковтне – й не подавиться!
Про всяк випадок я вигнув спину, настовбурчив хвоста й зашипів так люто, як лише зміг. Й, ви будете сміятись, але допомогло!
Чоловік опустив мене нижче, обережно погладив – спочатку за вушком, потім горло… і я зрозумів, що боятись не треба.
А коли налив у піпетку молока й погодував – то й взагалі стало добре.
Я згорнувся клубочком у нього на колінах й заснув. Було затишно, навіть краще, аніж у матусі під боком. Такий великий й могутній звір навряд чи підпустить близько якогось собаку або іншого кота, правда?
Щоправда, з котом я трохи помилився, втім, сам же й винен. Сидів собі на пеньку, вмивався… про всяк випадок поглядав на всі боки. Слухав, як пташки цвірінькають.
Аж гульк – іде. Навіть не йде, а суне. Великий сірий кіт, з пошматованим вухом й пошкодженим оком. Й хвіст пухнастий – ну як не погратися? Я підскочив й смикнув.
Не дуже смикнув, от чесно! Просто так – аби запросити до гри.
Кіт глянув на мене дуже здивовано, навіщось оглянувся… стрибнув зверху, притис до землі й вгородив зуби у карк. Захрустіло, і я згадав, як мама гарчала на якогось кота, що рипнувся до моєї сестрички.
Наступної миті кіт голосно кавкнув, а ще наступнішої – летів, пробиваючи тунель у гілках калини, летів – як не всякі пташки літають! Верещав, звісно. Особливо як гепнувся метрів за двадцять від точки старту.
Господар стояв поруч й обтрушував руки.