Залишається наостанок життя хоч пошикувати у концентраційних таборах з вищим генералітетом Росії. З цією оптимістичною думкою, затиснутий охоронцями на задньому сидінні, я мчав на машині до аеродрому.
32
Я розумів, що заради мене навіть у повному складі актори погорілого театру не могли влаштувати цього дійства. Моя впевненість у правдивості всього зросла, коли я побачив головного охоронця покійного Путіна. Він не був поблизу мене, але я відчував, що мої охоронці підпорядковуються йому. Мабуть, він єдиний зі всього вищого генералітету знав, що Володимира Володимировича нема, а я виконую цю роль. Іншим з незрозумілих мені причин не потрібно було поки що навіть здогадуватися про це.
Поки ми летіли, одна думка чітко викристалізувалась у моїй бідній голівоньці. Вище керівництво Росії до останнього тягнутиме час і не повідомлятиме про смерть Путіна, щоб облаштувати свої оборудки. Я навіть подумав, що, можливо, одного разу таке вже навіть трапилося, коли Путін помер чи його прибрали, а потім цю роль успішно виконував якийсь двійник – звісно, під наглядом чоловіків у чорному. Чи не той, бува, це чолов'яга, якого я вивів на чисту воду? Може, саме я долучився до зміни ходу історії? Тепер же здійснюють генеральну репетицію, щоби перевірити, чи дійсно я зможу бути замість Путіна. Зустріч з африканським президентом була легкою прогулянкою порівняно з тим, що я тепер мав зробити. Вищий генералітет Росії повинен переконатися, що Путін – жив, Путін – живе, Путін – буде жити, і взагалі – Путін найживіший за всіх живих. Якщо мені все вдасться, то Сергієві Сергійовичу, чи як там його насправді звали, а, головне, тим, хто за ним стоїть, не доведеться оголошувати про смерть Путіна. А навіщо? Хай народ живе спокійно. Йому не треба знати, що справа Путіна знаходиться в надійних руках, а вороги навіть не повинні сподіватися, що буде крок вправо, чи вліво, чи хоча б стрибок на місці, що йшло би врозріз із наміченим Путіним курсом.
Звісно, мені тут же хотілося поділитися своїми думками з головним охоронцем покійного Путіна. Я відчував, що саме він очолює цю таємну структуру чоловіків у чорному. Але тут же збагнув, що їм потрібні не розумні люди, які вміють самостійно мислити й аналізувати, а слухняні виконавці. Те, що я розгадав їхній план і навіть прорахував декілька подальших кроків, нехай залишиться у моїй бідній голівоньці, а для них я буду тим, яким вони мене знають, – керованим і вірним. Нехай думають, ніби я справді такий.
Я сидів на президентському місці й вдавав із себе старанного учня, який вивчає документи державної ваги, що мені поклали на стіл. Час від часу я кидав погляди на генералів, і тоді вони випрямляли спини і втягували животи. Я відчував, що головний охоронець покійного Путіна спостерігає за мною, але не подавав виду. Нехай насолоджується моєю бездоганною грою. Свого часу я передивився багато відеороликів, де Путін знаходився у літаках. Тоді, дивлячись у дзеркало, я імітував його погляди, рухи, жести, довівши все до автоматизму, а тепер відчував, що в мене виходить на всі сто відсотків – і навіть більше, коли імпровізація актора захоплює глядача більше, ніж це би насправді робив оригінал. При цьому я пам'ятав золоте правило, що краще недограти, ніж переграти. Особливо захоплюватись імпровізацією теж не слід, бо все-таки вищий генералітет Росії бачив Путіна у різних ситуаціях і може швидко розкусити мене, якщо піде щось не так.
Уже в літаку я помітив у руках головного охоронця покійного Путіна доволі грубезну шкіряну папку. В машині й біля трапу я її не бачив. Мабуть, вона вже очікувала свого господаря в салоні літака або хтось з інших охоронців приніс її туди.
Головний охоронець покійного Путіна вичікувально дивився на мене, а потім підійшов, нахилився наді мною і так, щоби більше ніхто не чув, сказав:
– Сергій Сергійович просив вас підписати деякі укази президента.
Я зобразив на своєму обличчі усмішку людини, яка не дуже хоче цього робити, але розуміє, що обійтися не можна. Все це я скопіював із Володимира Володимировича, коли він ще був живий. Тепер на мене дивилися генерали. У них не повинно було виникнути жодного сумніву, що перед ними Путін – цілий і неушкоджений.
Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, якось жартома запитав у мене, чи зможу я підробити підпис Путіна.
– Уже! – гордо заявив я.
Мій куратор не повірив, як уміло я ставлю підпис замість Путіна. Тоді він не похвалив мене, лише підозріло глянув. Мовляв, далеко підеш, якщо тебе вчасно не зупинити. Більше ми не поверталися до цієї теми. З'ясувалося, що аж тепер знадобилося моє вміння ставити підпис замість Путіна. Звичайно, я розумів, що це незаконно, адже Володимира Володимировича вже нема. Проте в мене не було ні тіні сумнівів, ніби я роблю щось таке, що йде всупереч моїй совісті. Влада чоловіків у чорному взагалі зводила до нуля це поняття – совість. Я довів до автоматизму підпис Путіна і міг би це робити навіть із заплющеними очима.
Я помітив у руках головного охоронця покійного Путіна президентську печатку і так само тихо, але щоб сенс сказаного був зрозумілий генералам, попросив її ставити на кожному підписаному мною документі. З його погляду я зрозумів, що він вдячний мені за цю пропозицію, бо, очевидно, не продумав цієї деталі, як у його руках могла опинитися президентська печатка і що з цього приводу могли подумати генерали. А так все виглядало природно, ніби я дав її, а він ставить печатку на президентських указах, увільняючи Володимира Володимировича від цієї рутинної роботи.
Звичайно, мені було цікаво, які ж такі президентські укази я підписую, але головний охоронець Путіна відразу ж відмів мої спроби. Я бачив лише нижню частину документа, де мав поставити підпис. Верхню ж майже повністю прикривала його широка долоня. Ні – то ні, а запитати можна.
Президентських указів виявилося всього п'ять, під кожним із яких я поставив свій підпис, тобто покійного Путіна, як ви розумієте, а в шкіряній папці ще залишилося багато документів. Я подумав, що вони б могли зацікавити не одну розвідку світу, а я був би забезпечений до кінця днів своїх.
Мені здалося, що головний охоронець покійного Путіна зафіксував цю думку в моїй бідній голівоньці. Він так і залишився сидіти навпроти мене, а я не смів глянути йому в очі. А може, роздивляючись двійника, головний охоронець покійного Путіна думав, що Володимир Володимирович жорстоко пожартував зі свого найближчого оточення, зімітувавши власну смерть, а сам безтурботно зараз сидить у літаку й очікує, що з цього вийде?
Літак струсонуло, і я подумав, що зараз моє життя закінчиться, але за мить усе ввійшло у норму.
33
Дві доби, проведені мною у сибірських концтаборах разом із російським вищим генералітетом, видалися мені цікавими й веселими. Насамперед я здав головний екзамен у своєму житті, а водночас збулася моя найзаповітніша мрія: я став Путіним. З мене не зводив очей головний охоронець покійного Володимира Володимировича, але все було природним, і за ким же, як не за мною, він повинен був наглядати. Що стосується вищого російського генералітету, то я наводив жах одним своїм поглядом. Здається, спеціально не хотів цього робити, але якщо вже Лихий вселився в тебе, то годі його вигнати. Мабуть, вони бачили Путіна таким рідко, або ж узагалі не бачили його смертельного погляду в очах. Я ж імпровізував і відчував, що вдало. У мене були касети з добрим Путіним, а тут я грав роль Путіна злого. Для мене було головним, щоб усе нормально сприйняв головний охоронець покійного Володимира Володимировича. Здається, він оцінив мою творчість найвищим балом, хоча й не подавав виду. Але мені не треба було його похвальби, якщо все я відчував на внутрішньому рівні.
За великим рахунком, було за що картати вищий російський генералітет, який відав концентраційними таборами у Сибіру. Чим глибше я вникав у тему, знайомився з надсекретними матеріалами, які мені постійно підкидав головний охоронець покійного Путіна, тим більше розумів, що тут непочатий край роботи, але й генерали мали би зробити набагато більше. Здавалося, шкіряна папка головного для мене зараз чоловіка в чорному є бездонною, а він сам, як я відчував, хоче зробити мене злішим до цих нікчемних генеральчиків, які не здатні виконати не те що важливого, а навіть елементарного. Якби мені зараз дали пістолет, я би перестріляв кожного другого.
Концентраційні табори в Сибіру за сутністю своєю нічим не відрізнялися від тих, які я бачив по телевізору в Німеччині чи Росії часів війни. Звичайно, було нове вирішення з точки зору сучасних технологій, але внутрішній стрижень залишався. З документів я зрозумів, що мені показували новітні приміщення, а не ті, які залишилися з часів Сталіна, вже модернізовані й використовувані за призначенням.
Особливістю новітніх концтаборів була їхня компактність. Це були збірні конструкції, які в будь-яку мить можна було розібрати й перенести в інший кінець Сибіру. Що в такому разі могло трапитися з в'язнями, завбачливо виносилося за дужки. Розрахований максимум на двадцять тисяч осіб, такий об'єкт представляв собою замкнутий цикл. Це стосувалось і виробництва, і знищення тих, кого відправили на перевиховання. На відміну від гітлерівських і сталінських концтаборів, приречені не мали права на свободу. Всі, хто потрапив сюди, тут назавжди й залишались. Їхнє життя могло закінчитися наступного дня, а могло тривати до природної смерті, тобто через декілька десятків років. Лише час міг підтвердити чи заперечити цей теоретичний постулат. Але поки що винятків не було. Система здавалася бездоганною і непідкупною.
В одному із концтаборів мені довелося віч-на-віч зіштовхнутися з бандерівцями, про яких я багато чув, але ніколи не бачив. Здавалося, головний охоронець покійного Путіна спеціально не готував мене до цієї зустрічі, хоча й підкинув декілька цікавих документів зі своєї бездонної шкіряної папки. Тут були дві категорії бандерівців, як звично називали вихідців із Західної України. Одних чоловіків узяли в полон на війні. Інші були заробітчанами, яких повисмикували з різних куточків Росії. Чомусь для наших спецслужб другі були більш небезпечними, ніж перші, хоча я думав, що мало би бути навпаки.