В голові була порожнеча, ніби я вже остаточно вичерпав свій життєвий резерв, – і ні пігулки, ні сон, ні ще щось не здатні поповнити його.
Думок про роман не було жодних – як і взагалі ніяких думок ні про що. Здавалося, що в ці хвилини я був схожий на зомбі, якого запрограмували на якусь одноразову дію, а все інше – людські переживання, страждання, кохання – є другорядним, несуттєвим, таким, що не стосується життя.
Я приречено і байдуже дивився у вікно, ніби їхав в останній свій путь, і мені було все одно, що там є – і чи є насправді.
Наді мною, стоячи, гомоніла весела молодь, але її оптимізм не розповсюджувався на зону мого тіла.
Водій оголосив:
— Зупинка – лікувальний заклад.
Хтось з молодиків зімітував його голос:
— Дурдом "Веселка", — і компанія гучно заржала.
На цій зупинці ніхто не виходив, але увійшла одна пасажирка. Це була Софія.
1993-2013
Анатолій ВЛАСЮК