В цій хаті мешкав уже кілька років зайда, якого люди чомусь прозвали Хаджаєм, не знаючи, властиво, що це значить, і так це прізвисько залишилось за ним, доки він жив у селі. За прізвисько він дуже сердився, і тим жорстокіше його дражнили. Найбільше докучали йому хлопчаки, знаючи, що він хворий на серце і за ними не побіжить. Була у нього жінка і дівчинка шести років. Працювала одна жінка. Вона садила невеличкий город за хатою, ходила на поденне і тим утримувала дім. Чоловік її часто хворів, і від нього не можна було чекати якоїсь допомоги в роботі.
З цим Хаджаєм трапився курйоз, який призвів до того, що він вибрався з села і ніхто більше про нього не чув. Було це так: на початку війни дев'ятсот чотирнадцятого року австрійські війська з перших же днів відходили під натиском російських військ, які буквально наступали їм на п'яти. Відступали вони різними дорогами, а одній якійсь частині довелось втікати через Могильницю. Як тільки ар'єргард тої австрійської частини вийшов із села, від лісу наблизився козачий патруль. Він обережно під'їхав до першої хати і зупинився. Один з козаків, щоб вивідати, що діється в селі, постукав у шибку. У вікні з'явилось обросле шерстю, довго не голене обличчя господаря.
— Хазяїн,— сказав козак,— давно відійшли австрійці?
— Я вам не Хаджай,— відповів злобно господар.
— Тоді ти дурень,— сказав козак і поїхав до другої хати, де й одержав потрібну інформацію.
На другий день Хаджай вийшов на подвір'я і почав скаржитись сусідам, який у селі поганий народ:
— Тільки-ио увійшли в село,— говорить він з болем у серці, — прийшли чужі люди, а вже їм хтось сказав, що мене Хаджаєм дражнять.
— То не може бути,— запевняли сусіди.— Хто міг це зробити? Ваша хата скраю, хто міг раніше вас їх бачити?
— А я вам кажу, що правда, — упирався Хаджай.— Під'їжджає під вікно козак і питає: "Хаджай, давно відійшли австрійці?" Не сам я чув, жінка чула, вона вам не збреше. Я не стерпів і крикнув: "Не, маєте права нас прозивати!" Він ще щось сказав, але я вже не втямив що.
Ясно, що після цього сміялись з Хаджая старе й мале. Може, це було причиною, що він продав усе, що мав, і вибрався з села, а може, що інше, тільки досить того, що хата залишилась пусткою. Із забитими вікнами, перехрещеними дошками дверима, вона виглядала понуро. Про неї уже почали складатись легенди: говорили, що там духи водяться, що щось плаче щоночі, і не без підстав, бо на горищі її завелись сови і скиглили ночами.
Простояла ця хата так два роки. Аж одного разу прийшло повідомлення, що повертається її власниця, про яку вже люди й забули.
Незабаром приїхала вона з дочкою. Зразу почали обидві доводити хату до порядку. З ранку до вечора працювали тяжко. Місили глину, ліпили зсередини і зовні, білили, фарбували навіть, і через деякий час хати не можна було впізнати: вона стала краща й охайніша, ніж хати сусідів. Мати привезла з собою машинку, почала шити, спершу для найближчих сусідок, а згодом і дальшим, і так ці дві самітні жінки жили. Не солодко, бо за гріш у селі було важко, а за хліб і того гірше, але виходу не було. Не раз вони жалкували, що приїхали до села, та вертати назад до міста не мали куди. І так ці жінки вирішили залишитись в селі до кінця війни, дочекатись, коли живий, чоловіка і батька і з ним вертати до міста. Кінця війни сподівались в селі незабаром, хоч фронт ще стояв і війна продовжувалась. Через село йшли з фронту поранені солдати, проходили дезертири, а таких після Лютневої революції було теж немало; всі вони розповідали про незадоволення на фронті, про розмови і братання між ворожими солдатами в окопах, що близько стояли одні від одних, про вбивство ненависних офіцерів, які до революції знущалися з них та й тепер ще гнали на смерть.
Про повернення господині самітної крайньої хати дізналося зразу все село. Особливо багато говорили про красу дівчини, на яку заглядались молоді парубки, що повиростали під час війни, та й деякі дядьки, яким набридли зморені працею, заниділі від нужди й голоду власні жінки, з заздрістю та ревністю — дівчата і якраз ті жінки, що* набридли чоловікам. Оксана не раз ловила на собі пожадливі погляди чоловіків, але не звертала на них уваги, і тільки зустріч в лісі з молодим помічником лісничого розбудила почуття, що досі спали в її напівдитячому-напівдівочому серці. Несподівана поява в лісі юнака, його принадне лице і ласкава мова справили сильне враження на дівчину. Йдучи додому, вона мріяла про хлопця, що з'явився їй, мов царевич казковий, у лісі. Вона пригадала його привітні слова, і ніжні погляди, і те, як він хотів на прощання потиснути їй руку і як сердечно запрошував приходити до лісу.
Про свою зустріч із хлопцем Оксана розповіла матері. Мати зацікавилась.
— Хто ж він такий? — допитувалась.
— Кажу ж вам, помічник лісничого.
— Молодий?
— Авжеж, не старий.
— А може, він уже жонатий? — сумнівалась мати. Оксана стрепенулась. Припущення матері, цілком
несподіване, яке ніколи і на думку не могло спасти їй, мов окропом обшпарило. Кров ударила до голови, дівчина почервоніла.
— Не може бути,— сказала вона стривожено.
— Чому не може бути? Все може бути. Він гарний?
— Як царевич,— випалила дівчина.
— Який же він? — допитувалась мати.
— Високий, стрункий, смаглявий, очі карі, ніс рівний, губи повні...
— Бачу, що ти добре придивилась. Видно, сподобався?
— Що ви, мамо! — промовила, зашарівшись, дівчина. Другого дня вранці, ледве дочекавшись сніданку,
Микола вирушив до лісу. Хотів з ним іти Євген, він часто проводжав брата, і там, у лісі, коли не було у Миколи роботи, вони вдвох проводили час в розмовах і забавах, на які така винахідлива молодість. Брати любили один одного, розумілися з півслова, мали однакові уподобання. Микола любив товариство молодшого брата, але сьогодні він хотів за всяку ціну бути сам, і коли брат висловив бажання піти разом, Микола вигадав багато усяких причин, чому брат повинен був залишитись удома.
— Через години дві я повернусь, і тоді підемо вдвох на долини ловити раків. Тим часом накопай черв'яків.
Євген, нічого не підозріваючи, погодився, і Микола пішов у ліс. Вийшовши на лісову дорогу і переконавшись, що за ним ніхто не йде, побіг щосили. Йому чомусь уявилось, що дівчина прийде зранку і, не заставши його, піде назад або загубиться на зрубі, і він її не знайде. Підстьобуваний такими думками, він ішов і біг, аж доки не прийшов на зруб і на те місце, звідки дорога веде до села. На дорозі не видно нікого. Ранок, як і вчора, видався чудовий. В лісі співали цілі хорм пташині, на тлі яких виділялось соло солов'я, що, не наспівавшися під час короткої травневої ночі, присипляв зараз у гніздечку свою маленьку сіру подружку. Микола позаздрив маленькому коханцеві, який користувався безперечною взаємністю. Над панськими полями, що прилягли до лісу, тріпотіли крилечками повислі на золотих промінчиках сонця сірі жайворонки, їх співи, зливаючись з голосами лісових співаків, наповнювали повітря і душу Миколину такою радістю, що не вміщалася в грудях.
Далеко на дорозі, що загубилась серед полів, на самому обрії замаячіли раптом дві постаті. Вони поки що невиразно виділялись на тлі тремтливого серпанку, витканого з нагрітого і напоєного вологістю повітря, але вже можна було пізнати, що це йшли жінки: одна була вища, друга нижча ростом. Ще позавчора Микола був би задоволений побачити у лісі людей. Вони завжди приносили якісь новини з села, інформували про хід війни, про події на фронті і в селі. Коли, наприклад, йому оповідали, що через село проходило багато поранених, то він знав, що на фронті йшли бої, а поранені, зупиняючись, спочивали в хатах і розповідали про все, що діється на позиціях. Це була усна пошта, дуже часто нісенітна і неправдоподібна, але коли не було іншої, мусила задовольняти й така. Зараз, побачивши двох жінок, коли він чекав одної, Микола був незадоволений. Він навіть хотів сховатись і дати жінкам пройти мимо, коли раптом серце почало битись жвавіше: в нижчій на зріст він наче став упізнавати Оксану. Заховавшись за дуба, почав вдивлятись. Так, нижча була Оксана, не могло бути більше сумнівів. Але хто ж та друга?
Коли Оксана і та друга наблизились до рову, що оточував ліс, Микола вийшов з-за дерева. Жінки зупинились, спантеличені несподіваною появою в цьому місці хлопця.
— Добридень,— привітав він ввічливо жінок. Оксана почервоніла, і цей рум'янець освітив її принадне личко, як сонце освітлює вранці землю.
— Оце моя мама,— сказала дівчина, показуючи на свою супутницю.
Це була молода ще і дуже гарна з обличчя жінка, і дочка, як дві краплі води, подібна до неї.
Микола підійшов і привітався, назвавши своє прізвище. * ^
— Ми з ділом до вас,— почала мати.
Микола сказав, що охоче вислухає і допоможе.
— Палити нема чим,— сказала мати.
— На це є рада,— промовив хлопець, усміхаючись.— В лісі дров багато.
— То добре, що в лісі є, але було б краще, якби хоч трохи з того, що в лісі на землі валяється, перекинув хто до нас. Ксеня каже, що ви дозволили їй збирати хмиз, і вона щодня носитиме по в'язочці додому, але ви ж самі розумієте, що це будуть одні сльози. Хіба на спині наносишся такий світ дров? Та й шкода мені її спини, слабенька вона ще, а де тої сили набрати, коли, правду кажучи, ми й недоїдаємо...
— Мамо!..— крикнула дівчина.
— А чого таїти? — спитала жінка.— Голодуємо ми не одні, а ціле село, за винятком хіба багачів.
Миколі стало соромно за те, що він ситий, що їсть нормально, що виглядає добре, а люди голодують, і ось ця прекрасна дівчина ніколи сита не буває. Йому страшно стало дальших слів Оксаниної матері. Він хотів, щоб вона перестала говорити про голод, про нужду, а в голові почали роїтись плани негайної допомоги нещасній сім'ї.
— Я добуду вам дров,— сказав він, щоб заглушити слова жінки і власний сором.— Я добуду дров, — повторив, не знаючи, звідки він їх візьме. Йому могли й не дати, не продати, не він же власник лісу і навіть не лісничий, не розпоряджається продажем, він тільки виконує волю власника.
— От би ми вам подякували,— промовила мати.— Ми чужі в цьому селі, вам, певне, Оксана казала? Приїхали сюди, думали, легше тут буде, а воно не то що легше, а гірше стало. Люди непривітні, чогось не люблять нас, і розібрати не можу, за що не люблять.