Але на порозі спинивсь, читає адресу. Раптом повернувся до редактора:
— Павле Макаровичу! Та Мокроус же на з'їзді. Ще немає з Києва.
— Дурень!— роздратовано кинув Діденко.— І ледар! Тобі ліньки навіть адресу як слід прочитати.
— Ага! Це — ївзі Семенівні! — вчитавшись в адресу, зрозумів нарешті парубійко.— І щоб ответ дали?
— Йолоп! — з незрозумілою для Грицька люттю крикнув Діденко. А вже коли кур'єр з несподіваною для нього прудкістю вилетів з кабінету, докинув услід йому, хоч той уже не міг чути: — Нехай негайно ж тобою передасть матеріал. Що за недбальство таке! — Тоді до Грицька, ніби вибачаючись за свою невитриманість: — Оце, як бачиш, Гришо. Не робота, а шарпанина нервів. Кожного носом ткни. Сам-один на своєму горбі всю газету тягну.
Грицько зрадів нагоді, навіть з місця схопивсь.
— Слухай, Павле. Викрой для мене хвилин з п'яток, та й піду собі. Не буду тобі заважати.
— Ну що-бо ти! — похопився Діденко.— Я ось зараз закінчу і тоді весь до твоїх послуг.
Він став проглядати гранки. Читав, механічно правив коректуру, але змісту читаного не міг добрати, бо весь час у текст вплутувались власні настирливі думки. "Нетерпеливиться! Зачекай, зачекай трохи". Власне, до розмови з Гриць-ком, до розпитів його про Орину він уже був зараз готовий. Це тоді, в коридорі міської думи, спохвату ляпнувши про дівчину, від одразу ж і завагався був, бо факт, який мав він на увазі, був явно не переконливий і недостатній, щоб посіяти сумнів у Грицьковому серці. Треба було якось мудро обставити, умотивувати той факт. Імпровізувати Павло тоді не рискнув, через те й уникнув розмови. Але потім, по дорозі до редакції (через хуртовину всю дорогу не розмовляли з Гриць-ком, отже, часу на розмисли мав досить), Павло непогано придумав: "Далебі, готовий сюжет для новели!"
А проте навіть і зараз він якомога відтягував розмову з Грицьком. З обережності. Бо хіба ж знаття, як той поставиться до всього цього. Чи не викличе це занадто бурхливу реакцію в нього, таку, що про ділові розмови з ним годі вже буде й думати? А жаль. Перспектива затримати Грицька у місті, зарахувавши його, як то радила Івга Аіокроус, на кооперативні курси, Діденка цілком улаштовувала. Ні, справді-таки краще відтягти розмову на пізніш. Може, аж на після вечері. Якраз обидва трохи напідпитку будуть. Та й можна буде історію ту подати з гумористичним забарвленням, щоб не так уразити. Важливо хоч би посіяти сумнів. І досить. А решта — це вже справа Івги Семенівни. їй тут і книги в руки.
Отак міркуючи, Павло і незчувсь, як дочитав останню гранку. Гукнув секретаря. Одягаючи пальто, наказував йому: гранки нехай перегляне ще й він, бо щось дуже неуважний сьогодні, а Левченко, як тільки вернеться з засідання Рад, нехай одразу ж додому до нього зайде з матеріалами. За передовицею надіслати годині о дванадцятій, не раніш. Ну і все, либонь.
— Ходімо, Грицьку.
— Ні, зажди,— хмуро сказав Саранчук.— Чи доки ти мене за ніс водитимеш?
— Я тебе? За ніс? — насторожився Діденко, але зразу ж і звів на жарт: — Та правда, ніс у тебе нівроку. Недарма тебе і жінки люблять: є за що налигати! Ходімо, ходім! — І взяв Грицька під руку. Але Грицько руку звільнив.
— Ні, давай тут, зараз! Що ти про Орину почав був?
Діденко невдоволено знизав плечима. Але нічого іншого йому вже не лишалось. Криво посміхнувшися, сів на канапу.
— Ото нетерплячка така? Ну що ж, чи давай, то й давай.— Він вийняв цигарку, поволі закурив, збираючися з думками. І враз рішуче звів голову: — Це ще восени трапилось. Вимазали ворота дьогтем Орині.
Це була правда. Власне, для повної правди треба було тут же й додати, що, окрім Орининих, ворота чи причілки хат були вимазані дьогтем жінкою Кіндрата Пожитька іще одній дівчині та одній молодиці, якраз усім тим з драматичного гуртка вітробалчанської "Просвіти", кому за ролями п'єс доводилось з її Кіндратом цілуватись на сцені. Це навіть спричинило на деякий час досить напружений стан з жіночими ролями у драматичному гуртку. А що вже балачок та сміху у Вітровій Балці — і по сей день!
Але говорити всю цю правду ніяк не входило в Павлові плани.
— Бредня якась! — по довгій мовчанці озвався Грицько.— Ворота дьогтем! За що ж це?
Діденко іронічно сопнув носом:
— Хіба не знаєш, за що ворота дівчатам дьогтем мажуть?
— Буває — з дурощів,— сказав Грицько, як видалось Діденкові, таким надзвичайно спокійним тоном, що навіть розгубився від несподіванки: чекав же зовсім іншого ефекту. Ні, тут уже не до гумору.
— Дай боже! — багатозначно мовив Павло.— Чи я їй ворог! Думаєш, приємно було мені,— як-не-як, не чужі... Майже як сестра мені. Адже малими одну грудь із нею ссали. Ти думаєш, легко було мені дивитись, слухати, як втоптують у бруд її ім'я. І через кого ж! Через Кіндрата Пожитька.
— Дурниця! — спалахнув Грицько.— Кіндрат? Отой конопатий? Та він і жонатий до того ж. Бредня!
— Але ж факт. Бо на місці застукали.
— Що, що?
— Та ні,— похопивсь Павло, не на жарт переляканий Грицьковим тоном і виразом обличчя.— Не їх. Кіндратову жінку застукали. З квачем, з мазницею. І якраз біля ковали-шиних воріт. Отак і викрилось.
— Що викрилось?
Павло визнав за краще промовчати. А Грицько не допитувався. Мовчки, похмуро курив. Раптом кинув на підлогу недокурок і, зірвавшись на ноги, схвильований, пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Нараз спинивсь перед Павлом.
— Так от що я тобі скажу: дурниця все це, непорозуміння якесь. Руку на одруб да^.
— Блажен, хто вірує .
— А ти? — І пильно дивився на Павла.
— А що мені! — удавано байдуже знизав плечима Діденко.— Яке мені, зрештою, діло до всього цього.
^— А мене якраз і цікавить думка твоя, саме як сторонньої людини.
— На це я тобі, Гришо, так скажу,— обережно почав Павло.— Якщо взагалі про людську душу сказано, що вона — темний ліс, то про жіночу можна інакше сказати: джунглі. Де на кожному кроці підстерігає нас небезпека — лукавство, зрада. Така вже природа їхня, жіноча. І ніякими заклинаннями біді нашій, чоловічій, тут не зарадиш, Гришо. Отож моя порада тобі така: побережи руку, а то вік звікуєш калікою.
— Ану тебе! Тобі все жарти! — гірко мовив Грицько і знову заходив по кімнаті. А Павло тим часом, як шашіль деревину, точив його нудною мовою:
— Та й що ж тут неймовірного, зрештою? Що таке Орина? Жінка як жінка, і не можна ж за це судити її. Не уподобляймося Кіндратисі з мазницею. Мені, у всякому разі, ніяк не випадає ця роль — судді. Сам, можна сказати, і спричинився всьому цьому.
Грицько так і вгруз перед ним.
— Як це сам спричинився? До чого?
— Я жартую, звичайно. Але є частка й правди. Улітку, гостюючи в батьків, це ж саме я і організував отой драматичний гурток. Але хіба ж було знаття! А в них, як видно, з цього і почалось! І не дивно. Бо ніщо так не розбещує молоду дівчину, як сцена. Байдуже — чи це столична опера, чи просвітянський гурток. Оця повсякденна гра у людські пристрасті, і переважно любовні. Спершу на сцені під суфлера, на людях, а облоскотавшись,— і поза сценою, крадькома від людей. На селі про Кіндрата в цьому плані просто легенди ходять. Конопатий, кажеш. Дарма. Зате яка конституція багатюща: чистий тобі племінний бугай.
— Ну, досить! — грубо обірвав його Грицько.— Огидно слухати! — Він важко сів на канапу, аж загули пружини під ним, і, крутячи цигарку, додав лютуючи: — Он воно, чим живуть отут! Нас там в окопах воші заїдають, сипняк та цинга нас із ніг валять, а тут із жиру казиться дехто.— І вилаявся люто, по-окопному. Потім довго мовчав, схилившись головою. Раптом рухнувсь, наче від поштовху.— В артистки, значить, записалась. Он воно що!
"Здається, дошкулив-таки нарешті!" — зраділо подумав Павло і сидів непорушно, навіть дихати став тихіш, щоб нічим не привернути до себе його уваги, не порушити ходу його думок.
Та обережність ця зараз була зайва. Мабуть, коли б із гармати несподівано вдарили зараз отут, під вікном, то й це б не вивело Грицька з глибокої задуми. У думці він знову був зараз у Бондаренковій хаті. Щосили напружуючи пам'ять, перебирав усі балачки, де згадувалось будь-що про Орину. Але, крім Мусієвого жарту про весілля та Гармашишиної розповіді про доччину хворобу, нічого так і не міг більше згадати. Та й цього було досить для роз'ятреної Грицькової уяви. Уже самий той факт, що про історію з ворітьми ніхто — наче змовились! — і словом не прохопивсь, сприймався зараз ним як ствердження найгірших припущень. І вже тепер у Скорякових словах про "стрижену молоду" вчувався йому не лагідний стариковський гумор, а ледь прихована насмішка, а в Гармашишиній розповіді про хворобу дочки — не стільки жаль до неї, як глибоко приховане материнське горе. І враз Грицькові аж подих сперло в грудях від раптового здогаду: "А може, і не тиф зовсім? Може, це тільки про людські очі, а насправді..." Він аж скрипнув зубами і таки не дав прорватися в свідомість отій жахливій думці. Але вона прокралась манівцями — як спогад не про Орину, а про іншу дівчину з їхнього села. Це ще до війни було. Нагуляла собі — та до знахарки за порятунком. А потім теж отак не один місяць провалялася в ліжку.
— Бредня! — аж кинувся збентежений Грицько. Шорсткою долонею провів по обличчю. Потім повернувсь до Павла.— Ну що ж... Скільки не сиди...— І рвучко звівся на ноги.
— Атож, ходім! — звівся Павло і весело додав: — Тим більше, що, як підказує мені інтуїція, нас уже вечеря давно жде. І навіть — з чаркою.
Грицько зітхнув.
— Та я вже... Випив оце! — І покпутив головою.— Ох, і випив!
XVI
З першого слова, тїльки-но Даша відчинила їм двері, Діденко одразу ж запитав про ївгу Семенівну: чи не приходила.
— І зараз тут. Вечеряють.
З їдальні чути було брязкіт приборів і неголосний гомін. Потім раптом — розкотистий басовитий сміх.
— А хто там іще? — настороживсь Павло.
— Борис Іванович з дружиною,— сказала Даша. Грицько вже розстебнув був шинелю, але на цьому слові
знову став застібатись. Павло це помітив.
— Без дурниць, Грицьку! Коли не хочеш, можна не зустрічатись. Ізолюємось на моїй половині, та й усе.
Пройшли до кабінету, Павло засвітив настільну під зеленим абажуром лампу і мерщій до книжкової шафи. Вийняв із шухляди пляшку, поставив на круглий столик біля канапи. Потім, запросивши гостя розташовуватись як дома, зник розпорядитися, щоб подали їм вечерю сюди.
Грицько підійшов до вікна і бездумно дивився в бурхливу нічну каламуть.