Я не рабиня, яку можна взяти з нудьги чи з примхи і кинути потім на посміховище. Я — боярська дитина і боярську честь збережу, хоч би мусила шукати помочі у Дніпра та сестриць русалок.
— Подумай, валькіро моя, що ти була мені завсіди краща над усі жінки світу! — заговорив швидко, наче боявся почути образу.— Кращою та милішою, хоч доброго слова не дала ти мені ніколи. Для тебе я кидаю навіть ласку Рогніди, твоєму синові даю престол Києва, а ти мовчиш?
Та в цю хвилину, якби від тону його голосу, промінь осяяв ум дівчини. Вона найшла зв’язок між подіями останніх днів. Хрещення Володимира, ворогування з боку Рогніди та Свена, нарада з волхвом та Мощанином, виїзд батька... Чи це не зрада?
— Воєводо, я мовчу і жду! — відповіла, опановуючи хвилювання.— Мій дівочий ум не доріс до твоїх високих поривів. Мене надить твоя сила і слава, але мою любов може мати тільки той, хто приєднається до нас, хто ввійде у наше життя як його учасник, піддасться його ладові. Якщо не можеш, то знівеч цей лад, а тоді твоя воля буде рішати про все та у всьому, і тоді я буду мусити стати твоєю...
Наглий гамір у сінях перепинив їх розмову. Хтось викликав Мирославу до сіней. З-поза дверей долітав виразно хриплий голос Снорре, дворецького Рогніди.
— Княгиня взиває тебе на розмову! — говорив Снорре.
— Піду, як тільки попрощаюсь з гостем,— відповіла дівчина і вернулася у світлицю.
— Чув я про наказ княгині,— зустрів її Свен,— відходжу. На прощання додам тільки, що від твого слова залежатиме, чи Рогніда має наказувати тобі, чи ти їй. Залишайся у гаразді!
Підняв руку, схилив голову і вийшов, а Мирослава впала безсило на лаву, застелену ведмежою шкурою. Як дуже недоставало їй досвідченої матері, яка дала б їй щиру пораду! Як дуже вона хотіла б помолитися якійсь ласкавій, милостивій богині, яка знала жіноче горе та дівочі журби! Та ні одне божество не журилося такими дрібницями.
Та тут блисла в неї нова гадка: "Рогніда!" Так, вона одна могла рішити її сумніви дівчини. Ніхто, як вона, не пережив стільки горя, душевної муки. Як ласкаво гляділа вона на її любов з Романом! Щораз ясніше виступало в неї почування, що Свен не пара їй під ніяким оглядом. Вона не вміла уявити собі життя з чоловіком, якого очі гляділи по-вовчому, серце було тверде, як скеля, а дух лукавий і хитрий.
Княгиня привітала її вельми ласкаво і приязно, але Мирослава, перебувши на Берестовому три роки, пізнала вмить, що Рогніду щось томить. Дівчина ненароком звернула розмову на виїзд Козняка у Витечів та на те, що він збирає гроші для майбутньої війни.
— Навіщо ж твоєму батькові війна? Він же сам був заручив тебе з Олешичем за твоєю згодою. Навіщо вам приєднуватися до ворохобні? Навіть як він не бажає собі вже за зятя Олешича, то може на те знайти іншу раду. У ваших безвістях можна сховатися від княжого гніву з усією громадою, не то з одною родиною. Я бажала порадити вам виїхати з Києва, доки не розіграються події найближчих місяців. Восени могли б ви вернутися вже на новий лад, або... або і на старий, якщо б не Далося повалити його силою. Ти завсіди радо і щиро служила мені, а скривдив тебе саме той, що й мене. Тим-то я бажала тобі стати у пригоді. Коли ти все знаєш і без мене, то розкажи, що знаєш, а тоді порадимося обидві, як дві безпомічні жінки.
Мирослава стала розказувати, як вміють розказувати тільки жінки — з усіма подробицями. Не пропустила ні слова.
— І все те, що ти тут кажеш, все те... суща правда? — спитала княгиня, дивлячись в очі дівчини.
— На гріб матері, на сиву голову батька!
— А твій батько, гадаєш, знає про задуми Свена?
— Не знаю, що на це відповісти. В усякому разі, гадаю, що був би мені сказав про те, а то і просто віддав мене Свенові! Видко, у змові між ними і Свеном вирішили вибрати княгинею тебе, достойна, бо сьогодні зранку казав мені ще на від’їзді: "Йди, доню, на Берестове і слухай в усьому княгині. Не забувай, що вона завсіди була ласкава на тебе та на наш рід".
Та сумніви не покидали Рогніди.
— Можливо, що Свен бажав тобі тільки закрутити голову або з’єднати собі підмогу земського боярства, женихаючись до тебе?
— Ні, він ніколи не запобігав моєї ласки ні в цей, ні в другий спосіб, а якщо бажав мати при собі бояр, то навіщо було йому говорити зі мною?
Живо княгиня підтакнула.
— Він справді зрадив перед тобою один із своїх задумів і прорахувався! Ти дала Свенові розумну відповідь, що ані не дає йому надії, ані йому її зовсім не відбирає. Я вдячна тобі за слова правди. Нехай боги добрі нагородять тебе за них насолодою та щастям на ввесь вік! Я готова навіть виректися помсти над зрадником, якщо твоя доля та добро зв’язані з ним.
— Моє добро — доля? Ні, княгине! Якщо боги мають дати мені щастя, то вони й покажуть мені, де його глядіти.
— Ти ж обручена з Романом. Йому обіцяла ти себе в подружжя...
Личко Мирослави приблідло злегка.
— Надто багато тіней лягло між нами...
— Хто ж кинув тінь між тебе та Романа? — спитала Рогніда.
— Свен!
— Як так, то в цьому, певно, ховається якийсь обман або підступ! — вибухнула княгиня.
— Ти гадаєш, достойна?
— На всіх богів Гелю, у цьому мужеві немає правди, його кожний учинок — злочин, а кожне слово — брехня! Ви не вірте йому ні слова, ні ти, ні твій батько. Хто знає, відколи забаглося йому твоєї краси чи твого віна. Ти ж найбагатша дівчина у городі. Доки я гадала, що він і тобі запав у серце, досі я була б вдоволилася наругою над переможеним та обманеним обманцем, а так смерть жде його, коли вернеться у Київ! Хоч би навіть треба було підняти руку на нового князя!
XVII. Ворожбит
Не тільки виправа Свена, але й поїздка Мстислава опізнилася на два тижні через занедужання Добрині. Старий воєвода лежав без пам’яті, а жидівський лікар, якого покликали до нього, потрясав тільки бородою, мовляв, хтось наврочив недужого. Покликали бабу-шептуху, та всі її заклини теж були безуспішні: Добриня, перший достойник і заступник князя, доживав, очевидячки, останні години. Ніхто не міг йому помогти, тільки він сам і сам мусив лікуватися. Пив мед і спав. Аж на другий день міг розказати Мстиславові про причину своєї недуги. А саме він дізнався, що грек Никанор, варяги, які жили в городі, та деякі бояри затівають ворохобню проти Володимира, як тільки він повернеться із Греції. Азга-хан, печенізький ватажок, має привести рать на Рось і ждати посланця від грека. Ця вістка була така несподівана, що повалила на ложе воєводу після розмови з Никанором, який йому попросту обіцював княжий вінок від імператора Василія за співучасть у змові. Добриня прикинувся у розмові, що годиться, щоб довідатися якнайбільше. Небезпека була поважна. Печенігів можна було ще підстерегти на Росі чи хоч би на Стугні, але від власних бояр та варягів загрожувала неминуча загибель. Ніхто не знав ні їх числа, ні доріг, ні засобів, ні часу вибуху.
Аж тепер він із Мстиславом побачили, що не достає їм варязької дружини, яка була б безоглядно вірна князеві та могла триматися якийсь час навіть проти волі народу. Путяти й не питали про раду, бо хоч він сам був відданий князеві, то як земський боярин міг легко вибалакати яку тайну перед непокликаними. Врешті після довшої наради рішили покликати єрея Євзевія і спитати його, чи християни Києва не схотіли б у потребі станути в обороні князя. Євзевій згодився радо, приобіцяв поміч, та не хотів назвати поіменно чільніших мужів нової віри, бо боявся, чи поганські воєводи не бажають вигубити християн у городі ще до приїзду великого князя, який славився своєю справедливістю. Він сказав це зовсім, відверто. Тоді Добриня показав єреєві письмо Володимира з Візантії. Єрей прочитав, а там і похилив голову.
— Як так,— сказав і перехрестився,— то я радо покличу всіх вірних Розп’ятого, які зможуть мечем заступитися за богом даного князя. Всі вони будуть напоготові, і з Витечева швидше ми будемо мати вістку, ніж змовники. На Подолі, на горах, у Вишгороді є наших багато. Навіть між боярською дружиною є більш третини християн. Тільки між земськими їх ще небагато, але як зачуваю, вони саме мають бути нашими противниками.
І втішився Добриня у своєму серці, яке від сорока літ билося тільки для єдності й могутності Руської землі та княжого роду. За якийсь час у гридницю вбіг молодий Збранич; блідий та схвильований, перевів дух і обтер спітніле чоло.
— Змова відкрита! На чолі стоять волхв Перуна, Свен, Козняк і ще один боярин. Помагають їм Рогніда і грек Никанор, який дає гроші. Свен поїхав по полки ятвягів...
— Поволі, хлопче, отямся! Що ти верзеш!? — зірвався з місця Мстислав.— Від кого ці вісті?
— Саме від того боярина, четвертого у змові.
— Хто ж це такий?
— А чи це конечне виявити його ймення? — зам’явся молодець.
— Так, дитино! — сказав Добриня.— Негарно це зраджувати спільників, хоч би і в поганому ділі, та при ловах на вовків можна не раз послужитися й отрутою. Хто ж це?
— Боярин з Мощаниці.
— Як же ж це? Він же прецінь ворогував на князя й на християн.
— На останній раді треба було навіть погрозами приводити його до мовчанки,— докинув Мстислав.
— Саме тому волхв і Свен втягнули у змову його й Козняка.
— Чому ж ще й Козняка? — питав Добриня.
— Він же ж багач, а й Мирослава...
— Ага! Отже, Мощанин роздумав?
— Не було йому чого роздумувати. Він тому тільки ворогував на християн, що і князь не був їм другом. Раз князь поклонився хресту святому, так і він приєднується до нього...
— Гм! — покрутив головою воєвода.— То Мощанин справив тебе до нас?
— Ні! Просто до князя, як тільки повернеться. Та я погадав собі, що це може бути запізно, тим більше, що мені доведеться їхати на західні окраїни.
— То ти гарно це виміркував, хлопче, і князь, певно, не забуде тобі цього. Одне тільки рад би я знати. Звідкіля у Мощанина таке довір’я до молодика?
— Ох,— почервонів Станко,— його дочка — це моя наречена.
— Таке-то воно? — засміявся воєвода.— Ну, тепер уже бачу ясно. Погана це людина, цей твій тесть, препогана. Як та лисиця в казці, що дибає нараз за двома зайцями. Сам тягне руку Свена, але зятеві каже триматися князя". Якщо переможе Свен, то йому припаде участь у добичі, а зять спіймає облизня, коли ж удержиться князь, то зять своєю заслугою заслонить його перед гнівом переможця.
— Достойний воєводо,— заступився за Мощанина Станко,— я християнин і клянуся хрестом, мечем та головами предків, що боярин ні словечком не намагався звести мене з дороги послуху й вірності! Навпаки, він сам клявся на все святе, що тільки мимохіть попав у змову.
— Ох, звісно, що ні! — засміявся Мстислав.— Якби ти був теж у змові, то він і не глянув би на тебе, а знайшов жениха, якого йому треба, близького і щиро відданого князеві.
Всі нашвидку склали план дії.