І воно стало страшне цими веселощами каліцтва.
Продовжував з перервами майже по кожному слові:
— Моя… рада така. Якщо Хеттурі… так… до вподоби… римські сотники… що вночі… посилає… до них… своїх невільниць… І, очевидно, зраджує нас… продати… зрадницю!.. В рабство… до Риму!.. Вона добра співачка… Інак не була б співачкою храму… Тож нехай… виспівує в неволі… хоч і про ріки вавилонські!.. А ти на ній заробиш… добрий фіш…
Єгонатан не чекав такого вирішення і спробував слабо сперечатися.
— Сказав тобі: продати! Так про що ж іще мова? А Зелфу… — впав утомлений на подушки…
…………………
Єгонатан сподівався, що Хетгура наробить плачу, буде прохати, вирікатись… Однак помилився.
Вчувши, що Зелфа у всьому призналась і вже нема її серед живих, Хеттура зблідла, на мить приплющила очі. Потім обома руками вхопилася за серце, немов хотіла вирвати його з грудей і кинути вгору, як Магдалина голубів!
— Хай летить! Хай попередить Корнелія про небезпеку, що загрожує нині вже й красуні Маріам… І освіченим учням Раббі…
По короткій мовчанці спитала голосом, повним презирства:
— Чого ж тепер хочеш ти чи всі ви від мене? Кажеш-бо сам, що ви все знаєте!
Подивилася довгим поглядом просто у вічі нареченому.
Багато прочитав у тому погляді Єгонатан, аж заломилася його самопевність. У дійсності, від Зелфи не довідався нічого. Лише перехопив невільницю біля самої прокураторової Преторії. І висновки поробив сам. Зелфа ж була, як німа. І тоді, й уранці. І тортури не витягли з неї ні слова.
Єгонатан був цілком певний, що Хетгура хотіла бачити центуріона Корнелія, по Пилатові другого найзапеклішого ворога жидів та фарисеїв, на думку скриба…
Був також цілком певен, що Хеттура зраджує… Його особисто? Чи ціле юдейство? Перше хвилювало його мало; лише постільки, поскільки належала йому, як його власність, і не мала б самовільно переходити в розпорядження іншого, та ще й римлянина!
Краса, вдача й почуття Хеттури ніяк не цікавили скриба.
Не кохав її, як не кохав жодної жінки, цього посуду дияволового… Було-бо правдиво написано у святих книгах, що "гірша за смерть жінка. Бо вона сіть. Серце її — лабети, а руки — ланцюги. Врятується від неї добрий перед Богом, а грішник буде впійманий нею"[246].
І навіть нині, коли був повен цікавості й надії дізнатися таємниці, коли дивувався рішучості дівчатка, цитував напам’ять із "Приповісток Соломонових": "Жінка є нерозсудлива, говірлива, ще й нерозумна та темна"[247].
Мав узяти Хетгуру за дружину, бо так велить Закон[248]. Невідомо-бо, з якого кореня має народитися Месія. І ще тому, що недобре бути чоловікові самому[249].
Що ж, він, Єгонатан — ізраїльтянин без закиду, до того ж і бездоганний служитель храму, то мусить бути і його наречена бездоганної поведінки. Більш від неї він нічого не вимагає. Як же насмілюється вона вибирати? Вночі посилати свою невільницю до поганського сотника? До римлянина? За таку нечувану зраду ще не раз попросить вона милості й милосердя!..
Ніжна, як перла, але тверда, як адамант[250], Хеттура нітрохи не змінилася на обличчі. Була цілком спокійна, на все приготована.
Аж згадка про милосердя вивела її з рівноваги:
— Ти? Ти можеш розумітися на милосерді? — запитала з найвищим сарказмом. — І на коханні ще, може? Таж ти — готовий євнух! А з усіх людських почувань ти знаєш тільки злість, ненависть, помсту!.. Якщо ти йшов так по-свідомому проти безсумнівного, навіть і тобі, Месії, коли ви з Гананом говорили сам на сам, очі на очі, то чого ж можу сподіватися від тебе я?..
Опечений словом нечуваної зневаги та спантеличений незвичайними Хеттуриними відомостями, Єгонатан розгубився й не знайшов ані відповідного слова, ні відповідного руху… Зате остаточно погодився з вирішенням Каяфи. Таку дійсно найліпше продати, щоб не мати її при собі!
…………………
По трьох тижнях, коли Хеттура ходила вже не шкандибаючи, її продано в рабство.
Фінікійський работорговець за своє життя бачив чимало різноманітних невільниць. Однак до цього випадку ще ніколи йому не траплялося бачити, щоб молоде дівча, гарне, добре виховане, з різними здібностями, так радісно йшло на продаж…
— Підозріло! — міркував торговець.
І взяв спочатку "крам" на "евентуальний перепродаж"… Та вже другого дня дістав потрібні відомості. А що документи були в повному порядку, залюбки заплатив за дівчатко високу ціну.
І не програв. Бо не довелось везти нову невільницю аж до Риму. Вже другого дня за подвійну ціну продав її на місці.
Постійним Хеттуриним власником зробився один із найбагатших міських радників, Йосиф з Ариматеї…
— Не бійся, дитино, — говорив їй потиху. — Завтра визволю тебе перед претором і будеш знову вільною…
Коли ж були вже дома, ще додав:
— На якийсь час учням Ісусовим треба сховатися перед переслідуванням… А що ти так сміливо намагалася послужити Раббі, то хто ж ліпше за тебе попереджатиме його учнів? Посилатиму тебе до них сказати: "Тікайте! Сховайтесь!" Було б ліпше, коли б ти не жила в мене… Хліба, м’яса й одежі для тебе в домі моїм не забракне!.. І співу твого радо б я послухав, як занадто схилить мене до земного пороху земна журба… Але ж не треба давати причини до підозрінь! У кого з приятелів Раббі могла б ти непомітно жити?
— Пане мій! Якщо тобі однаково, подаруй мене, як рабиню, Маріам з Магдали! Будь певен: її накази, як і твої, Хеттура виконає справно…
І з прегарних очей, з яких ніколи не могла витиснути сліз ані терпкість доброчинної байдужості, ані глуха й німа самітність, що її зазнала дитина-сирота, полилися теплі сльози…
Тверде й непоступливе серце тануло, мов сніг під подихом теплого вітру… Світ видався Хеттурі гарним і надійним, затягненим кришталевою запоною тих добрих сліз, що змили образи й біль…
Схилилася перед Йосифом, схрестивши на грудях руки, як справжня невільниця:
— Хай кволість моя, предобрий пане, буде тобі за подорожню палицю на шляху життя, коли побачиш, що я терпеливо зношу всі труди… Служитиму в пам’ять Раббі — до смерті!
VIII. ТАЄМНИЧА РАНА
Минули голгофські дні, дні суду й смерті… Погасили будні й екстатичний вир днів воскресіння… До Єрусалима помалу вертався спокій.
Але з Пилатового палацу він зник. І виглядало так, що вже більше туди не повернеться він ніколи.
Завжди ясна духом, незмінна й поважна Прокула занедужала на дивну недугу. Впала та недуга на прокураторову дружину, як чари, саме в останній день суду над Галилейським Раббі.
Почалося тієї ночі з четвертого на п’ятий день септими.
Прокулі марилося, що йде вона рівним, але дивним якимсь шляхом під міцними предовгими склепіннями. Вони просторі й такі певні, як фортеця.
Прокула добре знає: тут ніхто й ніщо не може їй загрожувати. Знає також, що той шлях, яким вона йде, провадить її безпомилково й цілком певно до "спокою між двома блакитями…"
Ці не зовсім зрозумілі або ж, певніш, цілком незрозумілі слова звучать у її душі, немов слова оракула, вимовлені невідомо ким. Може, долею?.. І в них — не сама таємнича загадка, але й тривога.
Бо коли Прокула намагається збагнути їхній сенс, їй уявляється, що "між двома блакитями" можлива тільки повна самітність, той стан блаженних, якого на полях Елізіуму[251] зазнають тіні усправедливлених, неосуджених померлих…
Самітність тіні. Самітність мерця. Без сподівань, без надій на зміну. Але й без туги, без болісті й суму. Може, це вона бачить духовим своїм зором кінець власного життєвого шляху?
І Прокулі робиться так тужно й порожньо на серці, немов уже дійсно скінчилося її життя… але ще не прийшла смерть…
Щоправда, цей стан без гострої муки. Але й без тіні радості… Навіть без утіхи, що її дає приязнь інших, чужих людей…
Вернутись? Це неможливо! Вона мусить іти вперед! Туди, де он, у далині, розгоряється червона заграва… Звідти ледве долітають уривчасті звуки…
Вони стають щораз виразніші, стають подібні до звуків від ударів бича по живому тілі… І з кожним Прокулиним кроком звуки посилюються. Бо Прокула до них наближається… Але ж вона не хоче йти туди! Навіщо, коли вона не зможе припинити це бичування?
Прокула не хоче жодної болісті! Ані своєї, ані чужої. Тому й вибрала вона, щоб керувала всім її життям, науку стоїків. Бо ця наука звільняє від страждань…
Але немов непереборна сила несе матрону вперед…
Так, це удар бича… І завдає їх не Пилатова рука, ні. Але… Пилатів наказ… Пилатове слово…
Бо Пилат Справедливий ще більш і стисліш, ніж кожний римський урядовець, дотримує римських законів. А вони залишають кожній римській провінції її закони, лише під наглядом римських урядовців.
Закони ж юдейські проголошують:
"По першому допиті обвинуваченого, хоч ще не визнаного винним, дати бичувати. Коли ж по бичуванні відповіді його будуть ті самі, що й перед бичуванням, визнати їх правдивими"[252]! Прокула майже у млості бачить, що частина цих ударів падає й на самого Пилата. Його штовхають, спихають… І нарешті збивають із прокураторського крісла… Понтій летить у прірву, що не має дна…
На мить Прокулиною уявою пролинув образ Кая…
"Як добре, що Кай від’їхав уже й цього не бачить!"
Але Кай зник… Натомість перед нею інша постать. Під цією постаттю Прокула могла б підписати лише: "Ясний спокій…"
Таж це Кай так говорив про того, кого звав "своїм Раббі", Вчителем! Прокула пам’ятає заяву Кая:
— Не приймаю стоїцизму, бо ж стоїцизм — це витривалість тіла, духа, але — без серця!
Пилат озвався тоді:
— А чи не гадаєш, сину, що наука твого Галилейського Раббі — само серце… без тіла?
Так… це було "тоді!" Тепер же довкола Прокули — мертва тиша.
Вона причаїлася, мов жива істота, тримає Прокулу й несе її вперед, до величезної, важкої, замкненої брами… Що ж за цією брамою? Небезпека чи порятунок? Замість відповіді брама помалу відчиняється… Її половини беззвучно роззявляються, мов щелепи потвори, що позіхає.
Прокула бачить, хоча лише уламок хвилини, в чадному світлі каганчика:
Перед нею — Людина… Він!.. Каїв Раббі, улюблений Пророк[253] Галилейський.
І він має судити Пилата… Понтія Пилата Справедливого, Понтія Пилата Прокуратора, найвищого суддю[254]!..
Однак самого Понтія Прокула не бачить. Тільки в тишу всмоктується спочатку ледве чутний, але далі все дужчий Пилатів голос…
І Прокула раптом розуміє жахливу правду: так, цілими століттями, довгими— предовгими віками, лунатиме той дорогий їй голос над світом… Повний розпуки, безнадії, лунатиме він не заглушений ні крикамto болесті, ні вигуками глуму й ненависті, ні реготом, ні прокльонами…
— Ecce Homo! Ecce Homo![255] — все те саме розпачливе слово гукає Пилат.
І Прокула знає чи то серцем чує, що цими словами Понтій Пилат не благає справедливості для когось… Але цим виправдовує себе самого…
Так, тільки людина! З усіма людськими кволостями! Тільки людина.