Але, дорогі мої друзі, в цьому світі для нас немає іншого виходу... Однак ми знову втратили нить... Ми забули про нашого молодого друга...
— Я не скаржуся,— подав голос Карналь.
— І дарма. Мовчати можу я. В моєму становищі, з моїм, як кажуть, ім'ям я можу й помовчати навіть тоді, коли мене... гм... почнуть критикувати... звинувачувати... Коли оракули піддаються нападкам, вони замовкають, і їхнє мовчання переконує нас у тому, що вони справді оракули... Не мною сказано, проте влучно... Ми заговорили про кібернетику. Але що таке кібернетика? Це наука про управління в природі, в суспільстві, у виробництві, взагалі в житті. Процеси ж ці існують, хоч би як ми не хотіли цього визнавати. Ленін надавав величезного значення їхньому вивченню. У резолюції Дванадцятого з'їзду нашої партії говорилося про наукову організацію праці й управління. В двадцятих роках у нас виходило близько двадцяти наукових журналів з проблем управління й організації виробництва. А тепер ми все забули й оголошуємо це неіснуючою наукою, і тільки на тій підставі, що кібернетика прийшла, мовляв, до нас з-за кордону і комусь заважає чи то хтось з академіків просто не втямив нічого в цій науці. Хтось, бачите, не дочитався.
— Дочитається,— докинув Пронченко.
— А ми тим часом сидітимемо і спостерігатимемо, як цілий світ рухає вперед цю науку. А тоді — доганятимемо? Смішна марнота!
— Я нічого не можу сказати вам про кібернетику, бо не відчуваю себе компетентним у цій справі,— спокійно зауважив Пронченко.— Коли це справді корисні наукові ідеї, то в нас немає ніяких підстав не скористатися з них. Може, якісь спритні наші філософи справді, не втямивши суті, оголосили лженаукою те, що заслуговує на уважне вивчення і — більше того — на майбуття. Факти можуть підлягати сумніву. Головне ж ідеали. За це воювали, це відстоюватимемо завжди.
— Повторюю, боюся не за себе. Ось перед нами наш молодий друг. Студент Карналь. Може, це майбутнє нашої науки. Та сьогодні він похвалився своїм (вельми приблизним) знайомством з кібернетичною теорією — і вже автоматично до нього вмить застосовують прелімінарні підозри в можливих злочинах проти нашої науки. Я думаю, все це робота пересічних людей. Жертвами обираються саме ті, хто гідний найбільшого захоплення й підтримки. Сконцентрувати ненависть на комусь, хто виявляє здібності, а самому потирати руки і захоплювати тим часом тепленькі місця в науці. Посередність, хоч би де вона діяла, завжди намагатиметься знищити тільки найкращих. Той, у кого менше здібностей, уціліє. На жаль.
— Але ж студентові Карналеві ніщо не загрожує,— здивувався Пронченко.— У нас нікого не проробляють, не обговорюють. У нас в університеті ви не почуєте заяв типу: "Я, звичайно, незнайомий з кібернетикою, але твердо переконаний в її шкідливості для нас". Ми дотримуємося принципу вести розмови тільки про те, що знаємо. Істинне, для нас тільки те, що твердо встановлене, а не те, що хтось оголосить істинним, хоч би це був іноді й столичний авторитет. Коли й ви, Реме Івановичу, загнете щось таке хитромудре, що відразу не добереш, то, гадаю, ми все-таки попросимо у вас деякого часу, щоб визначити своє ставлення.
— Одесити, кажуть, навіть не належать ні до якої нації,— зітхнув професор,— а складають таке плем'я, чи що,— одесити. Правда?
— Не зовсім,— подала голос Веріко,— я все ж залишаюся грузинкою навіть в Одесі. А мій Пронченко — українець з Дніпра.
— Земляки,— вголос подумав Карналь, який почувався тут досить ніяково.
— А ти звідки? — охоче втягнув його в розмову Пронченко. Карналь назвав своє село, виявилося, що село Пронченка за
сорок кілометрів нижче по Дніпру. Колишні козацькі села. Плавні,, шелюги, риба, сіно, а поруч — степи.
— Хто походить із степів, уже від природи схильний до абстрактного мислення,— висловив жартівливу сентенцію Пронченко, на що професор відразу ж запротестував:
— Що ж тоді казати тому, хто народився в Ленінграді, в цьому так точно спланованому місті, що за вашою теорією з нього мають виходити лише землеміри?
— У нас у селі колись був землемір Марко Степанович,— сказав Карналь,— так він вимагав, щоб його називали не інакше, як геометром.
— А геометрія без натхнення неможлива, сказав Пушкін,— додала Веріко.
— Умовили й переконали,— підняв руки Рем Іванович.— Віднесемо це до заслуг парткому і,— він хитро примружився на Пронченка,— його секретаря...
— Секретаря можуть обрати, але можуть і не обрати,— засміявся Пронченко.— Я ж вам казав уже, що головне — ідеали. їхня непохитність. По-людськи мені соромно, що досі не помітив Карналя, хоч ми, виявляється, навіть земляки. А от ви, Реме Івановичу, могли кинути всі свої справи й примчати з самого Ленінграда, щоб узяти його під захист.
— Сказати по щирості? — наставив на нього вказівні пальці професор.— Коли хочете, я примчався захищати не студента Карналя, а самого себе! Його ще не дуже чіпають, він тільки написав, що не всі прихильно ставляться до його розмов про кібернетику. Але ж мене пощипують! Незважаючи на мій науковий авторитет, незважаючи на те, що я пережив блокаду, мало не вмер, власне, вмер, бо вже закреслений був у всіх списках живих і діяльних. Про все забуто. Пощипують колеги! І ще й не знати, чим воно закінчиться. Я й прикотив сюди. Розвідка! А як воно тут? Ще нічого не знаєте про кібернетику, тому й утримуєтесь від перегляду статей у пресі? А коли покритикують якогось письменника — вивчали? Не питали, чи знає хто того письменника, читав його? От ви, молодий чоловіче?
— Учився в сільській школі,— щиро визнав Карналь,— а книжок у нас не дуже розженешся...
— А що скаже нам секретар парткому? — обернувся професор до Пронченка, аж затріщав благенький лозовий стільчик під ним.
— Здаюся, я тільки механік. Захищав дисертацію, на літературу не було часу.
9
Карналь не звик, щоб до поїзда чи літака його проводжала дружина. Вічна заклопотаність у неї і в нього, обурлива несинхронність їхнього життя змусили відмовлятися від ритуалу проводжань і зустрічань, це міг дозволити собі хіба що Карналь, поки не закрутило його в гігантській каруселі науки, розчулений і розтривожений, він завжди проводжав і завжди зустрічав свою маленьку балерину. Але це було так давно, що й не згадаєш.
Тепер його оточували заступники, помічники, співробітники, а там, куди їхав, щоразу нові "зацікавлені особи". Він не.міг би твердо сказати, чим більше зацікавлювалися: ним самим чи його електронними машинами, бо одне й друге сприймалося з шанобливим острахом, іноді з недовір'ям, бувало, що й вороже.
Од машини Карналь уперто відмовлявся, попросив Олексія Кириловича прихопити його портфель, а сам пообіцяв добратися до вокзалу "власними силами", себто пішки. Про небажання Карналя користуватися машиною вже ходили смішки по столиці, але він усіляко уникав цього засобу пересування, так ніби належав до якоїсь химерної секти антиавтомобілістів. Мав для цього підстави і не вважав за можливе перед будь-ким звітувати про мотиви.
— Не турбуйтесь,— відповів на несміливе зітхання помічника,— буду вчасно.
Коло вагона, тримаючи скромного Олексія Кириловича за ґудзик піджака, стовбичив опасистий Кучмієнко, щось турчав помічникові у вухо, ще здалеку побачив академіка, помахав рукою:
— Думали вже, запізнишся, Петре Андрійовичу. Карналеві було неприємно, що Кучмієнко довідався про його
від'їзд, ще неприємніше було його проводжання.
— Ти міг би не проводжати,— сухо сказав він,— це не входить в твої обов'язки. Я взагалі нікого...
— Взагалі, то так, а я зокрема! — зареготав Кучмієнко, і Карналя аж пересмикнуло від того нахабнуватого сміху. Зв'язало ж їх життя — не розв'яжеш!
— Ти ж начальство, Петре Андрійовичу. Та й друзі. Випадково довідався про твою втечу. Дай, думаю, підскочу... Може, будуть вказівки... Може...
— Я піду покладу портфель,— ухилився від його рукостискань Карналь.
— Ми з Олексієм Кириловичем уже побоювалися, що не встигнеш на поїзд. Хоч я ж тебе знаю вже тридцять років: ніколи ти не запізнювався! Хто тебе ще так знає, Петре Андрійовичу, як я!
Карналь зайшов до вагона, Кучмієнко, тримаючи й далі помічника за ґудзик, швидко кидав йому в обличчя якісь мовби тверді, несподівані для такого зовні добродушного чоловіка слова:
— Ти забудь про ад'ютантство в Карналя. Ти не йому служиш, а ідеї. Не ад'ютант, а представник наших спільних інтересів. Усього нашого об'єднання. Академік, він хто? Чоловік. А чоловік слабкий. Захоплення, чудійство. Ось їде він до цього Совинського. Ти не знаєш, чого їде, а я знаю. Любить Совинського. Любить! І не може викинути з голови. Бо так уже голова в нього влаштована: ніщо звідти не вилітає добровільно — все там затримується. Аж подив бере, де воно там все вміщається. Ну, та зараз не про це. Ти теж придивись до Совинського. То хлопець бойовий, хоч і не можу втямити, як він опинився в металургів і що там задумав. Простий технік, а бач, самого Карналя витяг до себе. Заварив якусь кашу. Ти придивись гарненько, може, воно й на Державну премію там витанцьовується. АСУ в металургії — це звучить! Коли що—треба негайно підключитися й нам.
— Але ж АСУ — це по лінії Глушкова,— несміливо запере-чив Олексій Кирилович.
— А машини чиї? Хто їх проектує і виробляє? Яка тобі АСУ без обчислювальних машин? Глушковські хлопці розробляють системи та обраховують ефекти системності, а ми підводимо машинну базу. Та що тебе вчити? Сідай, бо поїзд без тебе піде!
Він штовхнув Олексія Кириловича до вагонних східців, а сам миттю кинувся вздовж вагона, шукаючи вікна, за якими буде Карналь. Побачив академіка в купе, щосили замахав руками, удав навіть, ніби підстрибує і цілує шибку. Шибколиз.
— Це ви сказали Кучміенкові про мій від'їзд? — спитав Карналь свого помічника, коли той ще йшов по коридору.
— Він запитав мене, я не знав, чи треба, чи не треба казати... Пробачте, Петре Андрійовичу...
— Моя вина. Я не попередив вас, щоб нікому... Але надалі... Ви хіба не зі мною?
— Я взяв для вас окреме купе, а сам буду тут, по сусіда ству.
— Ну, це смішно. Хто вас так учив? Переходьте до мене, поїдемо разом. До того ж я ніколи не беру нижньої полиці, так що вона у вашому розпорядженні. Я звик тільки на верхній. Звичка і принцип, коли хочете.