Уявляєш, яка краса: змішана група хижаків? Ти знаєш, що це таке?
— Відчепись із своєю змішаною групою! Він не любить цирку... Він би мене теж узяв. І в театр би взяв. І в кіно.
— Хижаки відпадають. Це точно. Тим більше — змішана група хижаків. Тут щось є невизначене, а Держикрай невизначеності не терпить. Він чоловік у всьому точний. О! А чому б він не мав поїхати до своєї матері? До баби Держикраїхи? Він їздив до неї коли-небудь?
— Один раз. Ми вдвох були...
— Один раз мало. Це він просто показував невістку. Чисто офіційний візит. А тепер поїхав як син. Без свідків. Єдиний син. Тобі це важко зрозуміти, бо вас у мами аж три, а я от трохи розумію. Бо син я один. Ну, а в Держикрая ще, так би мовити, комплекс півсироти. Батька немає. Га? Точно! Він поїхав до баби Держикраїхи!..
Сказано вже, що Зізі ждала, за що б зачепитися хоч краєм надії, їй був потрібен такий незграбний брехун, як я, вона радо вхопилася за мою вигадку, схлипування ще тривали, але сльози вже не лилися, ми опинилися на суходолі і тепер спокійно б мали зважити всі "за" й "проти".
Зізі хотіла, щоб її переконували й умовляли далі.
— Не може бути... Він поїхав не до матері... Я знаю... він поїхав...
— А я кажу: до матері!.. Куди ще мав у таку негоду!.. Ти не знаєш чоловічої душі, Зізі! В таку негоду чоловіків вабить...— Куди їх вабить в таку негоду, я ще не дуже твердо уявляв, але цього разу знав напевне.— Посидіти з матір'ю на самоті... А за вікном вітер і дощ, і степи лежать... І революційне минуле... Козаки, шаблі... Уявляєш, Зізі!.. Ти ллєш сльози, а він використовує своє право побути з матір'ю на самоті...
— Він би вже приїхав... Тут недалеко... не вмовляй мене... я все знаю.
Але це вже було белькотіння, позбавлене будь-якого ентузіазму.
Як сказав би Держикраїв компютер: куй залізо, поки рак свисне.
— Я можу тобі дуже легко довести... Ось візьму збігаю до баби Держикраїхи і привезу твого технократа тепленького і в білій сорочці... Хочеш?..
— Ну, це ж далеко... Ні, його там нема... це все марне...
Слова за таких обставин втрачають будь-яку вартісність. Треба діяти. Я накинув куртку, натягнув кепку.
— Побіг... Півгодини — і ми вдома!
Коли опинився під холодним дощем, осягнув розміри дурниці, яку вчинив. Бо, по-перше, ні до якої баби Держикраїхи я не піду. Я в неї ніколи взагалі не був, коли не брати до уваги давніх візитів у її садок, але то були візити, сказати б, неофіційні, поза тим, групові, ми тоді налітали на садок баби Держикраїхи (чомусь вона завжди для нас уявлялася бабою, може, через свою загадкову самотність і замкненість), обпанахували її вишні, бо чомусь украдена ягода завжди смакує найбільше. Я жодного разу не впіймався в садку, так що солодких спогадів дитинства могло в мене й не з'явитися при зустрічі, але навіть не впійманий у ті далекі тепер роки, я совістився глянути бабі Держикраїсі в очі та ще з'явившись у неї в такий час із вістю тривожною, а може, й загрозливою.
Бо, і це вже можна вважати другим пунктом у мотивах, які спонукали мене визнати свій вчинок дурницею, не поїхав Держикрай до своєї матері, бо не такий він чоловік, щоб у темну сльотаву ніч, коли добрий господар і собаки з дому не вижене, прибитися до задощеного будиночка баби Держикраїхи тільки для того, щоб сказати: "Здрастуй, мамо, ну, як ти тут?" Баба Держикраїха, здається, ніколи в житті не виїздила за межі нашого міста, вона взагалі не знала, що то таке їздити, змінювати місце мешкання, пересуватися, метушитися. Сиділа в своєму будиночку, доглядала свій сад, дивилася на ріку, по якій вгору й униз пливли пароплави й баржі. Може, того руху їй цілком вистачало для погамування неспокою, який одвічно живе в кожній людині, може, призбирувала в собі неспокій навмисне, до часу не хотіла його витрачати намарно і передала згодом у спадок синові такі незмірні запаси, що Держикрая тепер не втримає ніяка сила.
Уявити собі, щоб Держикрай ні сіло ні впало прибився вночі до матері, примчав до неї на забризканій багнюкою машині?
Але й повертатися назад ні з чим я не міг. Принаймні мав виграти хоча б якийсь час, десь протинятися, поки Держикрай нагасається на залитих рідкою багнюкою степових шосе й прибуде до нашої Зізі струшений і перетрушений...
І вже коли я вискочив на вулицю, то мав на щось зважитися. На незвичайне і несподіване. Здивувати самого себе.
І я здивував.
Відчаївся піти до баби Держикраїхи.
А що? Не можу бути дипломатом? З англійським капіталістом розмови вів на рівні належному, як визнали згодом усі. Товариш Книш у самодіяльність запрошував, беручи до уваги мої здібності в розмовному жанрі. В заводський комітет комсомолу обрали завдяки вмінню виступати на зборах і давати, коли що, кому там треба і що треба по зубах. А тут я не зможу?
І я прибрів темного вечора до баби Держикраїхи, і смакував її вишневим варенням, подібного до якого нема ніде в світі.
Молодий Держикрай не визнавав містики. Відьми не можуть існувати в гримкотінні заліза, нечисту силу розігнали дружинники, примітивні чудеса мають вигляд досить кустарний поруч із ракетами, компютерами й лазерами. Держикрай повернувся пізно вночі. Ми всі ждали його, чули, як хряпнули дверцята машини. Зізі хотіла бігти відчиняти двері, але я відсторонив її рукою, впустив Держикрая до квартири, сів навпроти нього й дивився, як він з апетитом вечеряє, порадив Зізі, щоб вона йшла собі спати, а сам розповів Держикраєві про свій нічний візит.
— Що ж,— пережовуючи міцними зубами шматок смаженого м'яса, мовив Держикрай.— Не треба було колошкати посеред ночі мою матір.
— А тобі не треба гасати вночі по шосе,— осудливо сказав я.— Аби ти жив сам, то хоч із греблі Дніпрогесу стрибай, а так — подумай про ближнього свого.
— Нічого страшного, коли чоловік їде. Однаково повернешся. Їдеш, щоб повернутися. Втікаєш, знаючи, що не втечеш. На жаль. На превеликий жаль, Митю. Закон кола. Ти не чув про такий закон, бо він ніким не сформульований. Практично його нема. Але він існує. В світі панує змінність. Гори розсипаються, ріки мандрують по рівнинах, кидаючись то в одне русло, то в інше, то ховаючись під землею, то зникаючи навіки, навіть у розташуванні зірок з часом настають зміни. Тоді що ж може вважатися запорукою тривання вічного? Час? Але він теж повинен мати форму. Простір? Для простору форма потрібна неодмінно. Рух? Але рух повинен мати напрямок, отже, оформлюватися. Яка форма відповідає умові універсального вічного тривання? Тільки і єдино — коло. Взаємозв'язаність усього сущого й уявного, фігура безмежності й безконечності, яку ми з тобою можемо бачити хоча б на прикладі звичайнісінького яйця. З яйця, одного із втілень всезагального кола, народжується життя. Але як? Через подолання самого принципу кола. Щоб народитися, курча повинне проклюнути яйце, зруйнувати коло, вирватися з нього. Так само і людина намагається вирватися з кола свого існування, створеного нею самою, вирватися із своєї ситуації. Куди й навіщо? Це важко пояснити. Може, отак сівши в машину й прогнавши сто кілометрів по мокрому темному шосе. Ти мене розумієш?
— Не дуже,— щиро визнав я.— Мабуть, у тебе від швидкої їзди паморочиться в голові, паморочиться й у мене, словом, усе йде колами. Але дякую за довір'я. Приємно почути від тебе після всіх офіційних дурниць, якими ти мене відлякував од себе, щось цікаве, хоч навіть і божевільне, може.
— Люди, що знають те саме, вже не складають одне для одного цікавого товариства,— буркнув Держикрай.— Давай спати. Завтра я підвезу тебе. І не відмовляйся, раз ти бігав сьогодні, шукаючи мене, і ще й вимушений був послухати материну історію про голос часу.
Вранці я поїхав з Держикраєм у його машині. Порушував свої принципи, мовби передчуваючи, що розмова, яку Держикрай розпочав учора вночі, має тривати і що для такої розмови потрібна територія нейтральна: ні "Діловий клуб", ні цех.
Держикрай ввімкнув приймач, і в темряві ще непроспаним, хрипким голосом якийсь ненормальний наспівував безконечну пісеньку про "глаза напротив": "Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас..."
— Ти чув про чотирикутник? — спитав мене Держикрай, дивлячись перед себе і кидаючи машину відразу в страшну швидкість просто з місця.
— Тільки в межах моєї обов'язкової освіти.
— Я серйозно.
— По-моєму, ти вчора щось казав про коло, а тепер — про чотирикутник.
— У нас є трохи часу, можемо проскочити за місто, розім'ятися. Вчора — то не те. То філософія. Абстрагування. Я маю на увазі цілком реальний чотирикутник. Наш заводський. Той, що колись був трикутником: дирекція — партком — завком. Тепер додався ще комітет комсомолу. Четвертий кут.
— Така геометрична фігура мені відома,— сказав я. А дивак по радіо виспівував: "Только не подводи, только не подводи, только не отводи глаз!" Чиї слова, чия музика — от би довідатися!
— Так от, є прекрасна пропозиція,— Держикрай крутнув руля, машина кудись полетіла в темряву, це вже було не коло, а та крива, що має на кінці "групу товаришів", однак за мить ми знову мчали по шосе, летіли по прямій,— є прекрасна пропозиція: тебе на один кут.
— Подавати кутовий? Так я ж не Лобановський.
Держикрай пустив повз вуха мій дотеп.
— На кут комсомольський. Рекомендувати тебе секретарем заводського комітету комсомолу.
— Рекомендувати можна. А коли не захочуть комсомольці обирати?
— Чому б не захотіли? Ти лауреат, тебе всі знають, ти взірець для всіх. Ідеальна ситуація.
— А коли я не хочу?
— Цього ніхто не зможе зрозуміти. Тобі виявляють прекрасне довір'я.
— Хто? Може, ти виявляєш? Але ти чоловік на заводі ще новий.
"Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба..."
— Головне, коли виявляють довір'я.
— А коли я не відчуваю в собі такого таланту? Труби гнати — це відчуваю, а ораторствувати — ні. Не можу бути, як отой грек, що його імені я ніколи не зміг запам'ятати.
— Ти маєш на увазі того грека, що втік з поля битви під Херонеєю? Демосфен.
— Не знаю, хто там і за що бився.
— Тоді Демосфен сказав на своє виправдання, що втікач готовий знову піти в бій, але той, кому настав кінець, вже ніколи не підніметься проти ворога. В цьому щось є. Скажімо, якби ти не вилетів у свій час з танка і дослужив свій строк у армії, то ще не відомо, чи вийшов би з тебе талановитий трубник.