Хвалю, лікарю. Бо наполовину правда — вже правда. Даруй моєму синові його нестриманість, гарячий норов має. Поєднав у собі Мономахову гордість і половецький вогонь. Гей там, винесіть-но звідси лук князя Андрія! Тепер тут ніщо не повинно нагадувати про слова, мовлені в запалі й гніві. Ти ж, лікарю, вибирай: чи сидітимемо тут, ждучи, поки припровадять сюди втеклого монашка київського для розпитувань твоїх, а чи поїдеш зі мною, як згодився вчора, до князя Івана, а монашка тим часом припровадять туди, а може, хочеш прямо до Суздаля, то їдь, а я в скорім часі теж там буду.
— Роби як хочеш, — відповів Дуліб, — єдине хотів би: розпитувати монашка при тобі.
— Це мій чоловік, і нікому не віддам його! — тупнув ногою князь Андрій.
Юрій глянув на сина впівока.
— Повчись у брата свого Ростислава князівської гідності. Знаєш монашка свого два місяці, а ставиш за нього свою честь.
— Ти знаєш лікаря день лиш єдиний, а хочеш поставити вище своїх синів і вище самого себе! — скипів Андрій.
— Не його хочу поставити — правду. Вона й без того стоїть над нами, хоч що ми чинимо. Вищий суд нашим діям і мислям, сину. Коли твій монашок справді вбивця…
— Не вбивця він! Такий не може стати вбивцею!
— Звідки відаєш?
— Книжний чоловік вельми.
— А хіба за книги не вбивали людей?
— Вбивали, та не ті, хто писав книги. Це люди смирні й мирні. Вони найближчі до Бога. Подумати, то Бог промовив уперше до всього люду лиш завдяки тим, які зуміли записати його слова. То чи назовеш злочинцем того, хто пише книги? Такі люди не можуть убивати, слова не вбивають, тільки меч.
— Справедливо, брате, — докинув і Ростислав з вершини своєї зневажливої насмішкуватості, — щодо меча справедливо мовив. Бо князеві ліпше дружину з мечем мати, аніж монахів з писалами. Навіть гарний повар дорожчий за книгописця.
— Припровадимо цього монашка сюди й спитаємо його тут, лікарю, — вирішив Юрій, — пошли, князю Андрію, гінця, хай приведе сюди твого книгописця.
– І маємо нидіти в сьому бруді? — гидливо скривився Ростислав.
— Тебе не затримуємо. їдь до Суздаля, лаштуй дружину до походу. Як ударять морози, то й з богом! А нам треба тут.
— Не дам свого монашка, — твердо повторив князь Андрій. — Ти, князю Юрію, не цінуєш таких людей, знаю. А дарма. Потомним не буде діла ні до твоїх дум, ні до замірів високих. Знатимуть про тебе з того, що зостанеться. А що зостанеться? Написане. Одвіку так ведеться.
— Діла зостануться, забув ти, сину.
— Навіть діла зникають і поростають забуттям. Всесвітній потоп не змив з лиця землі книг. Людство може вимерти — книги перетривають. Написане зостанеться. Ось ти сидиш у сій землі п'ятдесят літ, скільки наставив городів, скільки людей пригрів, скільки добра зробив. А приїздить чоловік з Києва, і чоловік не темний, учений, лікар, і що? Не відає ні про які твої добрі й славні діла, а називає тебе вбивцею. Був би коло тебе вірний дієписець, він би простежив кожен твій учинок щонайменший, і ти поставив би сього лікаря перед пергаментом, хай би читав.
— Діл не так багато в князя, щоб він сам їх нездатен був записати. Учив я всіх вас, мої сини, не народилися ви лиш князями, народилися для великих трудів, і вже коли ти князь, то будь ним у всьому й до кінця! Вмій обійтися з мечем і з веслом, з конем і з писалом. Згадайте діда вашого Мономаха. Згадайте Всеволода, Ярослава.
— Хто сам пише про себе, лиш затемнює суть і свій образ. Постійне писання відриває тебе від дбання про долю землі й люду. Водночас не можна знехтувати написаним, бо воно здатне зробити нас або ж примарами, або всемогутніми. Хіба не бачив, князю, як люди в церквах падають на коліна перед книгами й цілують сторінки, неспроможні прочитати бодай літеру? — сказав Андрій. — Ти святий чоловік для нас, отче, вважаємо тебе взірцем у всьому. Ти досконалий твір Бога нашого і часу. Та хоч те, що досягло досконалості, вже не може досконалитися далі, однак розум не перешкоджає вшанувати цю досконалість і віддати їй належну шану умілим писанням.
— Замість слів мовлених, а надто писаних, досить гарного наміру, — посьорбуючи пиво, спокійно зауважив Юрій.
— Ось і маєш за свої гарні наміри! Ізяслав убив Ігоря і тебе ж звинуватив.
— То не Ізяслав, то я! — твердо мовив Дуліб, про якого мовби й забуто в розпалі суперечки між батьком і сином.
— Однаково, — відмахнувся від нього Андрій, — вони там у Києві готові відібрати в нас усе: і гідність нашу, і ліпших людей наших, і багатства наші, й свободи, і саме життя наше. Вмремо ми всі колись, і ніхто не довідається про великі труди наші в цій великій і часто неласкавій до чоловіка землі. То чому б мав я не пригріти такого вмілого чоловіка в писанні, як монашок Силька?! І не повірю ніколи, що він міг вчинити злочин. І не віддам нікому. Вже назвав його своїм прибічним дієписцем. Ліпше перетерпимо ненависть злобивих, князю Юрію, ніж неславу замовчування.
— Нема нічого такого, що сам князь не зміг би записати, — Юрія, здавалося, аж ніяк не зачепили запальні слова Андрієві. Видно, вже не вперше між батьком і сином відбувалися такі сутички, і, видно, Ростислав теж звик до цього, бо спокійно сидів і чистив собі нігті, мабуть, пропускаючи повз увагу всю розмову. — Не слава, а добрі діла потрібні. І жодного зайвого слова про твої діла. Напиши: пішов туди, поставив город, уклав мир, переміг ворога, — ось і все. Не треба ніяких старань і вміння особливого. Найголовніше ж: не допускати зайвих слів. З молитов визнаю найкоротшу. В усьому, що не стосується діла, схиляюся тільки перед необхідним. Зате лишаються тоді в тебе сили для головної мети твого життя. Можеш іти до неї щонайдальшою дорогою, аби добратися без крові й шкоди для народу, а тільки для користі.
— Коли б ти полишив по собі навіть найбільшу у світі державу, а не полишив книг, — запально вигукнув князь Андрій, — то й тоді б навряд чи втримався в пам'яті поколінь. Без книг нема держав і нема народів. Може з'явитися купа людей, які можуть когось там поконати, захопити якісь землі, але згодом неминуче згинуть безслідно, як обри, розметані й розвіяні вітрами часу. Мудрі володарі знали ціну історії й людей, які пишуть історію. Александр Македонський, сплюндрувавши Фіви, лишив неторканим дім, у якому колись мешкав славетний співець Піндар, спартанці з пошани до великого поета Евріпіда утрималися від знищення Афін. Коли Карл Великий розбив лангобардів, то Павла Диякона, їхнього історика, за надмірне прославлення сього войовничого народу баронами було засуджено до відрубування рук. Але Карл помилував його, сказавши: "Коли ми відрубаємо його руки, то хто ж так гарно писатиме історію".
— Нагадую тобі, що сам можеш записувати все, гідне уваги й пам'яті, бо коли ти поставлений найвище в землі, то й судити про все належиться тобі найпершому, — Юрій і далі не піддавався запалові, з яким вів суперечку князь Андрій, здавалося, цього чоловіка ніщо не може вивести з рівноваги, похитнути його переконаність і певність себе. — Чом ти гадаєш, ніби якийсь утеклий монашок київський зможе ліпше за тебе самого описати все, содіяне тобою? Отець мій, а твій дід великий Мономах вісімдесят разів ходив у походи і не ждав, що хтось усе це опише, мав грамоту в руках, сам брався за перо, возив з собою книги і пергамент.
— А чи написав про вбивство половецьких ханів, які здалися на його ласку і яким обіцяв зберегти життя? — жорстоко спитав князь Андрій, у якому, видно, заговорила половецька кров його матері. — Або про ганебну поразку коло Триполя, де втонув князь Ростислав, — про це написав Мономах? І що колись напишуть про це інші — знаєш, князю?
— Не треба про це, — тихо мовив Долгорукий, — про Триполь Мономах не міг без сліз згадувати до самої смерті. Не пам'ятав отих вісімдесяти своїх перемог, а карався єдиною поразкою, бо вважав, що улюблений брат Ростислав утонув у Стугні з його вини. Виграти вісімдесят битв, а одну програти і втратити улюбленого брата? Навіщо тоді все? Великий біль носив у серці своєму Мономах, і не слід було б тобі, сину, згадувати про сю подію. Мертві для нас усі однаково близькі, не важить — помер чоловік день тому чи тисячу літ. Всіх повинні бачити і розуміти. Для живих усе доступне: вчинки, слова, успіхи, поразки, слава, ганьба. Ми розглядаємо дії вмерлих, ніщо не ховається від нас, тож будьмо справедливі — передовсім!
— Ото й хочу, щоб не судили про нас потомки як забагнеться, простежити сам усі записи і поставити записи ті у відповідність з нашими діями, — сказав Андрій. — Для цього треба чоловіка вмілого і стороннього. Сила стороння — завжди дужча за самого себе. А кому не хочеться підкорити собі те, чим не володієш сам? Аби Мономах не лиш писав свої поучання, а й простежив, що літописці скажуть про всі його дії, хіба говорили б ми з тобою, отче, про вбивство половецьких ханів, яке так і лишиться темним, а то й ганебним.
— Досить про це вбивство, князю. Може, хоч мене вже не станеш звинувачувати в убивствах?
— Я ні. А інші? Як тебе прозвали? Довгою Рукою.
— Ти ж знаєш, за що і хто назвав.
— Ну так. А тепер сей лікар. Ким назвав тебе? Благодійником? Ангелом? Вершителем волі Божої на землі?
— Дозволь, князю, втрутитися в розмову вашу, хоч і не годиться простому чоловікові це робити, — звернувся до Юрія Дуліб.
— Хочеш стати на мій бік? Але мене можна боронити від будь-кого, окрім моїх синів.
— Ні, хочу виступити також проти тебе.
— Вже виступив. З тобою теж ніхто не позмагається. Назвав мене убивцею, не спитавши, чи звелів я вбити бодай одного чоловіка за все життя. Чи, може, не хочеш розпитувати того монашка, не сподіваючись підтверджень?
— Я хотів про інше. Про книги й тих, хто їх пише, і про володарів держав, тобто про таких, як ти, князю. Книги — це розум народу, себто поступальність; влада ж являє собою порядок у державі, себто непорушність, усталеність. Поки ці дві великі сили розокремлені, вони взаємно виправляють одна одну і одна одній протидіють, тоді також у народнім бутті зберігається потрібна рівновага. Та коли обидві ці сили зливаються, вступають у змову, то неминучим наслідком такої змови буде пригнічення в державних діях і раболіпство в книжнім. Отож не маєш слушності, князю, коли заперечуєш користь від умілих книгописців.