Філоненко був типовим інтелігентом. Ніколи не перебивав співбесідника, мав борідку й окуляри в тонкій платиновій оправі. Зростом і статурою доля його не наділила і він (на відміну від більшості людей невисоких) не намагався надолужити цю свою ваду гонором або чимось іще. Вакуленко ж постать мав гарну, але лицем не вдався. Попри мужній вираз, воно було не те щоб простим, а навіть вульгарним. На ньому постійно було знати іронію, а то й глузливість; навіть тоді, коли Вакуленко був цілком серйозним. За цю властивість у дитинстві йому часто перепадало на горіхи як від одноліток, так і від дорослих.
— Вакуло, — озвався я, — переказували з Об’єднання, щоб ти не зволікав з програмою робіт по новій темі.
— Я-то не зволікаю, — пхикнув Вакуленко, збочуючи з хідника в траву. — Це ви з Ткачем кинулися виконувати роботу, не маючи на руках угоди.
— Луговому найближчим часом потрібні хоча б попередні рекомендації.
— Всім найближчим часом щось потрібно... — буркнув Вакуленко.
Ми з Філоненком ішли за ним по густій траві, в якій рясніли квітки кульбаби. Я заздалегідь знав маршрут Вакуленка: він пролягав до краю скверу, де стояло скромне погруддя відомому поетові. І п’єдестал, і погруддя з червоного граніту лише трохи перевищували зріст людини. На похилій плиті під п’єдесталом було покладено, мабуть, дитячою рукою букетик кульбаб. Ми раніше ніколи не спинялися біля пам’ятника, а виходили на стежку, що вела від нього, і знову поверталися на хідник. І цього разу, окинувши неуважним поглядом погруддя, ми вийшли на бетоновану доріжку. Та раптом я спинився. А тоді обернувся до погруддя. На літерах щось мерехтіло. Спершу я не повірив своїм очам. То була міль. Жовтувато-сірі метелики. Вони прямо кублилися в заглибинах у граніті. Пильніше придивившись, я помітив і павутинку, і білих хробачків, які точили "тіло" каменя. Міль мерехтіла всюди, де не було поліровки: В очах, в щілині між погруддям і п’єдесталом. Літери під її дією стали немов би розмитими, а зіниці розширились, від чого на спокійному досі обличчі поета з’явився вираз подиву. Першим моїм імпульсом було погукати Вакуленка й Філоненка, та в мені знову спрацював якийсь запобіжник і я поспішив слідом за ними... Обідня перерва закінчувалась і науковці сходилися з хідників скверу на майданчик біля парадного. Я пошукав поглядом Михайлюка. Він ішов сам, виструнчений по-військовому. Темно-сірі штани й голуба сорочка на ньому були ніби щойно з-під праски. Я погукав і він спинився. Сухо кивнув на привітання Вакуленка, на мене глянув невдоволено. "Хіба ще сердиться за мою відмову?" — подумав я, але одразу ж зметикував, що помилився. Михайлюк уважно спостерігав за Данилюгою, який неквапом ішов в компанії свого підлеглого Щурбатого. Я скоріше вгадав, аніж помітив увагу колеги до завідуючого відділом свердловиків.
Діждавшись, поки ми залишилися наодинці, я спитав:
— До пам’ятника підходили?
— Ні, — відказав Михайлюк.
Я кинув оком на годинник — лишалося ще три хвилини до дзвоника.
— Поспішіть, встигнете ще.
Він подивився запитально, а тоді повернувся і швидко пішов назад.
По обіді я розклав плани гірничих робіт шахти, що мені їх позичив Кльований, аби віднайти на них прошарки порід, з яких ми відбирали на свердловинах зразки. Плани були десятитисячного масштабу і, щоб їх розстелити, довелося скористатися великим столом Білоконя. Сам Михайло Теодорович ще до обіду кудись пішов... Коли я вже зняв зі столу і став складати останню з п’яти синьок, то раптом відчув, як у мені щось ніби перевернулося. Спочатку я навіть закліпав очима. Та зрештою відклав план і, сівши за стіл Білоконя, втупився поглядом у значок, котрий було написано чорним фломастером на ватмані, що покривав стіл. Ватман було поцятковано формулами, розмаїтою науковою символікою, цитатами, малюнками, кружальцями від чашки — сліди чаювання. І в тому різнокольоровому мереживі чорнів і значок, схожий на цвіркуна, точно такий самий, як на блокові, що зберігається в шахтному музеї. Оговтавшись трохи від потрясіння, я почав уже детально обстежувати кожен квадратний сантиметр ватману. Але нічого незвичного не виявив. Правда, здивували дещо малюнки, котрі більше нагадували символи — власне, то були зображення фігурок негрів, виведені тим же чорним фломастером. І тут на пам’ять прийшло те, як я, угледівши в шахтному музеї "експонат", спочатку здивувався, а потім силкувався пригадати, де я вже бачив вибитий на ньому значок. Так от де — на столі в Білоконя. Він відклався непомітно в пам’яті, як відкладається безліч дрібниць.
Я довго сидів за столом Михайла Теодоровича і, здавалося, чув, як по праву руку, за стіною, обертаються бобіни прозвучувача порід. Перша хвиля потрясіння помалу вляглась і на зміну їй прийшла здатність аналізувати. Нічого з того, що мені було відомо про Білоконя, не кидало на нього навіть найменшої тіні. Насторожувало, а точніше дивувало тільки те, що він з його великим науковим авторитетом відмовився "грати першу скрипку" у відділі. "А що, власне, сталося? — подумав я, остаточно оговтавшись. — Білокінь геолог і отже музейний експонат міг потрапити колись і йому на очі. Кльований сам казав, що знахідці дивується кожен, хто її бачить. Отже, про неї знають. Михайло Теодорович на сімнадцять років старший від мене. І слушно припустити, що колись давно (можливо, я тоді ще був студентом) він її бачив."
Мені також подумалося, що моя версія про зв’язок косміянина, котрий зазнав аварії на місці, де потім збудували шахту, з підземною шахтною знахідкою та й з істотами, які спілкуються гіпермовою, не має жодного підтвердження. А відтак запідозрити Білоконя тільки на тій підставі, що він накреслив значок, вибитий на шахтному експонаті — безглуздя...
Але ж за стіною, за два метри звідси, працював прилад Михайлюка.
Я, мабуть, довго сидів як очманілий, бо Ткач, котрий оглядав і описував керн, озвався:
— Щось ви притихли... Либонь, обмірковуєте колізії нової повісті?
"Аби ж то була повість..." — подумав я, а йому відповів:
— Реальне життя часом підкидає такі колізії, що їх не вигадає і найбуйніша фантазія.
— Що правда, то правда, — погодився Ткач.
Несподівано для самого себе я кивнув на стіл Білоконя:
— А погляньте на письмена. Це ж треба...
— Звичка. Вона в нього одвіку, — мовив колега, підводячись. — Він і коли відділ очолював, так само стіл розмальовував. До речі, зручно — все на похваті.
Ткач довго мовчки оглядав стіл Білоконя, а тоді сказав:
— Не треба бути генієм дедуктивного мислення, щоб зрозуміти, над чим зараз сушить голову Михайло Теодорович — другий закон термодинаміки, ентропія... — Він прочитав цитату: "Під іменем Нус Анаксагор має на увазі організуюче начало в природі. Нус — розум по-грецькому. Отже, Анаксагор вважає, що природа наділена розумом..." По миті Ткач додав: — До речі, в наукових колах зараз багато балачок навколо статей нашого Білоконя.
— А оті зображення африканців теж мають відношення до його наукових розробок? — запитав я з усміхом.
— То пам’ять... Він довго жив серед негрів.
— А то що за значок? — Я ткнув пальцем у "цвіркуна".
— Хто зна... Карлючка якась.
5
Біля Михайлюкової кімнати витав дух меленої кави. Коли ж я прочинив двері, то мені прямо вдарило в ніс пахощами "Арабіки". Михайлюк сидів за столом, писав. Масивна оправа окулярів робила його й без того худорляве обличчя якимось сухим і жовчним. Впадала в око незвична для цього приміщення обстановка. Власне, незвичним був сам господар — він нічого не випилював, не паяв. Під журнальною вирізкою над столом висіло фото Лесі. Дівчину було знято там же, на Марининій горі, і в тій же білій у червоний горошок сукні... Михайлюк явно на мене очікував. Про це свідчило те, як поспішливо він зняв окуляри. Та й млинок, з якого розходився запах меленої кави...
— Комісія ж ось-ось має... З міністерства, — сказав Антон Кузьмович і кивнув на стіл, завалений паперами. — Документацію готую.
— То, може, я іншим разом?
— Ні, ні. Пауза в роботі мусить бути. — Він відсунув папери під саму стіну і натомість витяг з шухляди кавоварку.
— Біля пам’ятника були? — поцікавився я.
— Був.
— І що ви на те?
— А нічого, — уздрівши подив на моєму обличчі, Михайлюк додав: — Ну, якщо міль жере тканину з базальтової нитки, то чом би їй не їсти й граніт?
У його безтурботному начебто тоні мені причулося смирення, або ж то був відчай.
— Он, у газеті було, — знову Михайлюк, — що в бібліотеці міль поїла унікальні стародруки.
Помовчали. Господар заправляв кавоварку.
— Антоне Кузьмовичу, — озвався я, — успішний звіт перед міністерською комісією це — кінець вашій темі? Отже, розробку ви повинні будете передати замовникові?
— Саме так записано в угоді, — підтвердив він. — Але в тій угоді є ще один пункт: виконавець має право затримати розробку ще на півроку, якщо того вимагають об’єктивні обставини.
— І такі обставини є?
— Знайдуться, — посміхнувся Михайлюк.
Навушники лежали по праву руку від нього, а на стелажі в протилежному кінці кімнати оберталися бобіни прозвучувача. Ми не бачилися більше тижня і я очікував новин. Але стосунки між нами були такими, що й він, і я ділилися тільки тією інформацією, якою кожен з нас вважав за потрібне поділитись. Та сьогодні я вирішив порушити негласну домовленість:
— А навіщо ви приховали від мене, що відстань, на яку поширюється гіперзвук, не перевищує десяти метрів?
Питання для Михайлюка було несподіваним і, мабуть, підступним. Бо на лиці його спочатку з’явилася ніяковість, а потім невдоволення. З мого боку це було порушення правил гри. Він неохоче сказав:
— Ті звукові частоти, що їх уловлює мій прилад, поширюються на шість метрів. Якби я вам про це сказав, то ви стали б підозрювати кожного, хто перебуває у радіусі шести метрів від приладу. І вашу підозрілість могли б помітити й радисти. — Повагавшись, він сказав: — Це не з недовіри до вас. Повірте...
Я таку відповідь передбачив, окрім уточнення відстані, на яку розходяться гіперзвукові хвилі, і пішов на порушення "правил гри" не заради неї. Слідом мусило йти повідомлення — кого підозрює він — Михайлюк... Між тим з кавоварки полився чорний пахучий струмок. Ми пили каву мовчки. Тишу порушувало тільки потріскування в навушниках та вряди-годи долинало гудіння від залізниці.
— Мені відомо про гіперзвукову відстань уже більше місяця, — озвався я, допивши каву.