Скільки тепер сліз і крови на нашій праведній землі!...
Повстанці між собою говорили:
— А наш батько за всіх думає, тільки що то видумає він?!...
Після відомої розмови з Супонею, щось на другий, чи третій день, прийшли вісти з двох боків: посланець Ангела привіз повідомлення, що білі йдуть на Київ великим півколом, один кінець якого вже обперся на Ніжин, а другий підходить до Черкас; посланець штабу армії Республики, привіз наказ підняти всі села і, як що можливо, посуватися просто на Київ. Фронт реґулярпої армії був уже коло Козятина і треба було негайно вдарити на тили ворога. Фронт військ Республики витягнувся клином в напрямку Київа, не маючи за собою ніякої бази, крім Жмеринки, а тому всі надії покладалися на моральний бік справи, себ-то на взяття Київа. І Зелений це зрозумів відразу і то ліпше, ніж розумів це командуючий фронту ґенерал Кравчик, який по всім ознакам своїх оперативних дій, притримувався одного такту — швидкість натиску, без усякої уваги на стратеґічне положення. Білі в цім випадку були далеко мудріші. Маючи за собою глибокий тил з цілою низкою залізничих вузлів і два морських порти, вони могли своєчасно живити і зміцнювати кожну ділянку свого фронту і, при випадку невдачі, могли мати широкі шляхи відступу. Розумів це Зелений і відчував, що Київ не буде місцем якогоб-то не було порозуміння, а лише яблуком нового роздору і причиною нової війни.
Вислухавши посланців, він довго думав щось про себе, а потім прикликав своїх товаришів — Супоню, Проця, Ґонтаренка та Марусю і сказав їм:
— Настав час показати себе! Київ мусимо взяти тільки ми! Але йдучи на Київ, мусимо захопити ранійш усі підступи до нього. Отже, гадаю, взявши Київ, мусимо негайно перекинутися на лівий беріг і зупинитися в Дарниці та Броварах. На жаль великий, тих 30.000 повстанців, яких ми зараз маємо, буде мало. Треба якось розбудити всі села і повести їх на Київ. І в той час, як маса робитиме своє діло, ми пошлемо в обхід Київа декілько тисяч певних людей і не допустимо білих до вступу в нашу столицю. Як що цього не зробимо, тоді кепські наші справи, товариші!...
— Не думаю я, щоб білі були настільки дурні, щоб хотіли зариватися з нами! — заговорив Супоня. — Аджеж червоні для них не менші вороги, як і для нас...
— Так! — сказав Зелений. — Червоні для них не менші вороги, як і для нас, але не треба забувати, що вони свої і рідні для себе... Ми-ж чужі для одних і для других. І вони, йдучи на нашу землю, вони, відчувають це як найкраще...
— Що ж тоді робити?! — спитався Проць.
— Треба негайно розіслати кінних повстанців по всій Хвастівщині, Уманьщині, Сквирщині, Таращанщині та Білоцерківщині з закликом братися за зброю і ждати гасла... Коли ми вирушимо на Київ, то задзвонимо в трипільські дзвони. Це, властиво, буде тим гаслом, яке зараз-же повинно передаватися із села в село, а для того треба наказати через посланців, щоб скрізь стояли на дзвіницях спеціяльні вартові. Всі повстанці із сел, під командою вибраних своїх отаманів, повинні йти сотнями в напрямку Проневщини, Жулян і Голосіївського Лісу.. Що до нас, то ми поділимо свою працю так: товариш Супоня з частиною людей у вісім тисяч мусить зайти з боку Святошина і, при допомозі Ґретеровських робітників зайняти Шулявку і посуватися в напрямку Подолу; товариш Ґонтаренко з частиною в десять тисяч, через Демієвку на Печерськ до Ланцюгового мосту; а я з Трипільцями через Голосіївський Ліс займаю головну станцію і йду до Дніпра через Васильківську— Хрещатик і через Велику Володимирську — Андрієвський спуск. В той час Проць зі всім штабом має знаходитися в мому ближчому резерві, щоб в кожду годину можна було мати зносини і давати роспорядження.
По вступі в місто, товариш Супоня має взяти на себе обовязки начальника залоги й заопікуватися охороною ладу та спокою, до вступу в місто реґулярної армії. Я-ж негайно зі всіми иншими переходжу на Лівий беріг і загорожую дорогу білим...
— Чи не занадто багато ми берем на себе? — сумнівно запитався Проць. — Нас можуть почислити за бунтовщиків...
— Бунт, як що він до діла, не зашкодить тім, що богато думають про себе, а забувають про все инше... Про це ми зараз повідомимо ґенерала Кравчика і спитаємо його, коли саме починати... Ми-ж повинні бути готовими на кожду годину...
— А я як? — спиталася Маруся.
— Почекайте! — зупинив її Зелениїі. — Мусимо все по черзі з'ясувати... Значиться, товариші, ви погоджуваєтеся зі мною?
— Безумовно! Що й казати?! — в один голос відповіли всі.
Тоді він повернувся до Марусі і сказав:
— А ви, товаришко Марусю, сьогодня-же йдіть зі своїми хлопчаками і Пилиповими босими сотнями під Хвастів.
Мусите зіпсувати залізницю і зробити де-кілько нападів на тилові установи ворога. Цим ви його стероризуєте на самому фронті і позбавите боєздатности. Головне ж ваше завдання: як мога більше поставити на ноги людей і стежити, щоб не напали на нас із заду. Для того ж, щоб спантеличити ворога, досить буде вам розбититися на шість— сім окремих відділів.
Маруся слухала його і почувала себе ніяково в тім новім положенню, але в глибині душі клялася зробити все, що тільки дозволять її сили, не жалкуючи свого власного життя.
Вже смеркалося, як скінчилася нарада і тиха літня ніч повільно опускалася на ліси й поля і легким диханням своїх широких грудей пестила розгорячені лиця самотніх вершників, які роз'їхались по всіх шляхах і дорогах з табору мужицького вождя Зеленого, щоб сповістити всі села про те, що вони на передодні великого здвигу земних сил...
8. ВЕЛИКИЙ ЗДВИГ.
Ну, як? — спитався Зслений начальника розвідки, яка тільки-що повернулася з під Голосіївського Лісу.
— Дві батареї на узліссі, а одна серед поля в просі, — відповів начальник. — Вартові гарматчики в карти грають...
Зелений повернувся до Проця:
— А як там Супоня і Гонтаренко?
— Вони вже три години, як чекають на своїх місцях. — відповів Проць.
— Ну, а дзвони як?...
— Вже пять годин, як по всіх селах дзвонять...
— А люди прибувають?...
— Плавом пливуть...
— Ну, коли так, то сповістіть Супоню й Ґонтаренка, щоб начинали...
— Гаразд!...
Не зрадив ґрунт чорноземний. На голос ґвалтових дзвонів у тихих селах повстали молоді і старі, які майже до останнього часу були байдужими до всього, що навколо них діялося. Мовчанка скінчилася, терпіння ввірвалося і на широкі польові простори вийшла тисячесота жадьба помсти, яку годі було стримати звичайними відозвами про визнання невизнаного, або, навіть, громом гарматних вибухів. Цій жадобі помсти досить було одного слова, що сказав їй Зелений:
— На Київ!
Що години приходили із сел нові ватаги. З криком і галасом ішли до Зеленого і просили:
— Ми тобі хліба, ми тобі сала, ми тобі жінок і дітей, тільки ти веди нас!...
— Я й веду! — казав їм і відразу ставив їх у перший ряд, посилаючи на ворогів, які стовпившись величезними юрбами на передмістях, намагалися задержати перші хвилі повстанчого наступу і дати змогу виїхати з міста своїм відповідальним керманичам.
Та годі було їм змагатися. Як величезне море, яке нестримано виходить зі своїх берегів підчас бурі, покотились могутніми валами повстанці. І коли ранійш вони не давжди були одностайні і коли ранійш брали верх несподіваним нападом, так тепер ломили все своєю одностайвою, чисто мужицькою, запеклою впертістю. Тепер вони вже не зупинялися перед висланим на задержку наступу, полком мадярської кінноти, не лякалися шрапнельного гряду, яким засипалася свіжа стерня, — були силою землі Української. І коли сам отаман Зелений, думаючи про великий здвиг народу, ранійш ще сумнівався в де чому, то тепер він у все повірив і був незломним у своїй вірі. Як захоплений течією човен, летів він на свому коні в саму гущу ворогів і ця гуща не сміла звязати ні одного його руху.
Спочатку все завдання здавалося незвичайно важним: ворог був сильний і не полохливий. Але як десятки тисяч голов зробилися одною, пяною від жадьби, головою святого божевілля, — все стало нічим. Били, торощили, гнали, аж заким не опинилися на брукованих вулицях своєї столиці і тоді кождий здивувався з того, що сталося за такий короткий час.
Ворог намагався затриматися на набережній Дніпра і шалено одбивався. Знаряди цілими скиртами лежали просто на вулиці і півсотні гармат безупинно плювалися знищуючим огнем до центра міста, де вже порядкували повстанці. Тут виявилася сила ворога, який уже мав досвід в боротьбі на міських вулицях, де діти ріллі почували себе розгубленими і чужими. Частина червоних встигла була знову посунутись на весь Поділ і досягла Кирилівського цвинтаря в якому засів Супоня.
Щось неймовірно страшне діялось там. Двадцять два кулемети безупинно засипали кулями червоних, які снопами валилися по Кирилівських косогорах і, нарешті, таки досягли цвинтаря. Стрілянина затихла сама собою і на зміну їй залунало піднесене "Слава" і напружене "Ура!"... З осатанілими лицями лізли друг на друга і гризлися, як скажені пси, намагаючись захопити цей куточок міста, де досі спокійно спали мертві.
На щастя підійшли на поміч дві сотні, послані Зеленим і при їх несподіваній появі червоні стали втікати. Не даючи їм змоги зупинитися, Супоня зачав преслідувати їх. Вже в кінці Кирилівської, недалеко від "товчка" перед ним упав знаряд і куча диму та каміння закрила його з виду товаришів. Два— три повстанні кинулося до місця розриву і побачили страшно зневічений труп свого проводиря. Стали над ним і так замерли, не знаючи — чи бігти вперед, чи втікати назад...
Але вже не треба було йти ні вперед, ні назад, бо саме в той час у місто вступали перші ряди реґулярного Запоріжського корпусу і два полки Січових Стрільців І сталося так, що Зелений розбив ворога, а реґулярне військо заняло Київ. Увішло в нього майже без усяких страт зі свого боку і почувало себе не в міру сміливим і не в міру певним себе.
Літня ніч, яка поспішно стелилася над землею, вкрила собою велике місто, в пітьмі якого звучно перекликалися вартові і, часами, розсипалися наглі вистріли рушниць.
І в тій трівожній пітьмі, стягав Зелений до гурту своїх Трипільців, аби порадитися з ними, що робити далі. Київ, який дістався їм ціною повстанчої крови, вони на приказ командуючого фронтом ґенерала Кравчика мусіли залишити ще до сходу сонця.