Ти б не збирав тут своїх дружків.
— А кому вони заважають? — здивувався я.
— Ну коли вже ті заінтересувалися, то щось є,— загадково сказав він, до речі, звали мого змінного Тадеуш — був він із житомирських католиків.— Мабуть, язички.за зубами не тримаєте. А ти ще молодий, пацан, можна сказать, то дивись, щоб вони чо тобі не пришили. То мастера...
— Дякую, що сказав,— тепло мовив я; Тадеуш, з усього видно, був чоловік непоганий, коли про візит чорних ангелів мені розповів.
— Да, і не збирайтесь тут більш,— додав Тадеуш.— Пойняв мене?
Я "пойняв" його не зовсім — так і сказав.
— Ти хлопець не дурний, то поймеш. Подумай і поймеш. Ну, я пішов!
Навіть не допалив цигарки, як це ми звичайно робили, а встав і рушив, я ж дивився йому вслід і думав. Батько мав рацію: вони жертв своїх так просто не відпускали. Плели навколо сітки, дурна риба в ті сітки й потрапляла. Можливо, вони засікли мою поїздку до Львова (батько мене про це попереджував), і вже напевне мій візит до братів Горбачів, а що ті жили під наглядом, сумніву я не мав. Коли б "ангели" тільки поговорили з Тадеушем, той не попереджав би мене так багатозначно. Висновок міг бути один: вони поставили в підвалі підслуховуючий пристрій; отже збиратися тут нам і справді не було можна.
— Стою біля тебе п'ять хвилин і не можеш помітити,— почув я Ларисин голос — вона таки справді стояла біля мене й дзвонила сміхом.— О чом задумался, дітіна?
Я пихнув димом, бо її несподіваний підхід мене заскочив, мусив наладнатися на той півграйливий тон, у якому вели ми балачки.
— Є про що,— сказав.— Сідай!
— Я ліпше постою,— сказала Лариса.— А може, зайдемо до тебе й. перекуримо, бо тут мене засічуть. Як твоя поїздка?
— До мене не можна,— сказав я і розповів їй, що довідавсь.
— Так це ж чудово! — вигукнула Лариса.— Давай спустимо туди музику, бугі-вугі, побацаємо, а вони побачать, що ми оболтуси, а не політично-шкідливі суб'єкти. Повищимо, покричимо, показимося — хай послухають!
— Тоді нам припишуть притон. Лариса серйозно глянула на мене.
— Вони цим теж займаються?
— Кат їх розбере, чим вони займаються! — трохи грубо мовив я.— По-моєму, їхнє призначення — виробляти певну кількість політичних злочинців, щоб виправдати своє цілком непотрібне існування. А один із головних двигунів їхнього виробництва — моральна компроментація кандидатів на злочинців — по-моєму, я тобі вже це говорив.
— Не пам'ятаю,— сказала Лариса.— А ти звідки знаєш?
— Служив там тринадцять років. У чині капітана.
Але Лариса на гумор сьогодні була туга, вона навіть не всміхнулася.
— Жаль, що не навісимо їм носа,— сказала.
— Навісити їм носа ми мусимо,— мовив я,— бо коли б раптом перестали збиратися, то вони зрозуміли б, що Тадеуш нас попередив; взяли б тоді на гачка й Тадеуша. Отже маємо організувати політично нейтральні читання, віршів, наприклад...
— Ой,— сказала Лариса,— але я ж тоді засну!
— Йдеться про нас, а не про тебе,— мовив я немилосердно.— А ти можеш приходити не щоразу. Або й не приходити.
— По-моєму, я такий же член братства, як і ви,— сказала гордо Лариса.— Не маєш права мене проганяти... І взагалі, ти сьогодні якийсь такий... ну, переляканий! Коли будеш такий, я стану подружкою не твоєю, а Артуровою.
— А він підбирає до тебе клинці? — зчу-довано спитав я.
— Всі підбираєте,— сказала Лариса.— І, будь ласка, не командуй мною. У нас нема братчиків гірших і ліпших. Чи думаєш, я дурочка?
— Не братчик ти, а посестра,— спробував я пожартувати, бо Лариса увіч ображалася, і це, здається, було з нею уперше.
— Знаю, що вважаєш мене дурочкою наче не чула вона мене.— І Славко вважає мене дурочкою, а Артур от ні... До речі, знаєш, що Славко завів собі маруху?
Я був ошелешений.
— За ці два дні стільки у вас сталося? — спитав я.
— Ну да,— відповіла Лариса,.— Ти он десь їздив, навіть подарунка мені не привіз.
— Але ж я його тобі привіз, Ларисо! — сказав, червоніючи.
— Привіз? — щиро здивувалася вона.— Що?
Я вийняв з кишені дерев'яне намисто. Лариса схопила його з дитячою пожадиві-стю, очі її засвітилися.
— Клас! — сказала вона, розглядаючи намисто.— За мною один поцілунок.
Відразу ж надягла намисто й покрасувалася переді мною.
— Ну, як?
— Не зле! — відповів я, милуючись нею.
— Гаразд, я ще подумаю, чи ставати Артуровою подружкою,— сказала, сідаючи до мене на лавку, Лариса.— Що робитимем?
— Коли маєш час, сходи до Славка та Артура і розкажи їм про все. Хай захоплять якусь книжку, організуємо сьогодні читку.
— А може, травитимемо анекдоти,— запропонувала Лариса.— То цікавіше!
— Можна й анекдоти,— сказав я.— Але пристойні і неполітичні.
Вона нахилилася до мене й цмокнула у щоку.
— Я пішла,— мовила.— Мабуть, до Артура піду.
І пішла. А я сидів бевзем і дивився їй услід — була вона все-таки незбагненна, ця Лариса. Любив я її чи ні? І чи любила вона мене? Здається, їй було цікавіше не любити, а фіглі крутити — чи ж це любов? Але по-своєму була щира й нашого товариства покидати не хотіла, хоч над нами зависала петля. Спрут нами увіч зацікавлювався, відчував, що ми та трава, яка виросла вище стриженої, і готував свою косилку, щоб стесати нам голови і щоб ми таки стали урівень. Хотів жбурнути нас у вогонь печі, як біблійних юнаків, а хто нам дасть певність, що ми в тому вогні не спопеліємо?
Я зійшов у підвал і люто почав ганяти тачку, щоб наповнити жерло печі. Десь тут було сховано підслуховувальний апарат, і хтось десь слухав, як гуркотить моя тачка і як шурхає лопата. Хтось десь ліг у траву, розкинув ноги, як учив нас молодцюватий Білик, приставив до плеча гвинтівку і стежив за мною, поводячи цівкою. Я був його ціллю, він з того радів, палець його спочивав на спуску, а я тільки зціплював зуби й намагався прогнати від себе страх, бо цей страх і був кулею, якою мене вцілив невидимий стрілець. Кулею, що розірвалась у моєму нутрі, наповнивши його їдким димом, я труївся димом, хоч, ганяючи тачку, хотів од нього втекти. Нелегко бути рибою чи звіром, за якими безнастанно полюють, наставляють пастки, запускають гачки, розставляють сіті, нелегко маневрувати там, де не можна кроку ступити, щоб не втрапити в ловчу яму чи не заплутатись у лунках тенет. Водночас, у мені крім страху народжувалося інше почуття — була це, може, ненависть. Бо що знає ловець про ненавись до себе того, на кого він чатує, що знає стрілець про ненависть до себе того, на кого наводить він цівку рушниці,— чи таке це безпечне для нього? А може, думав я, він бажає розпалити у жертві оту ненависть, щоб потім розправитися з нею із чистою совістю? Бо тоді здатен переконати себе, що витворений ним злочинець і справді ним є. Тоді його лови набувають принади, а вбивство живої істоти приносить задоволення. Ось він, один із законів диявольського світу, в який доля пустила мене жити. Як же в ньому вберегтися? Як мені в ньому існувати, коли він такий ворожий до мене і стільки наготував мені пасток?
І вони прийшли до мене, мої братчики: Славко, Артур і Лариса. Славко приніс із собою книжку смішинок і анекдотів, бо ми анекдотів знали мало й не бавилися ними, хіба вряди-годи — не того типу були ми люди. Лариса сіла цього разу біля Артура, і той зирнув на мене із хитрою півусмішкою, але я вирішив на ті Ларисині фіглі не зважати. Славко читав смішинки й анекдоти, і ми сміялися спершу вимучено, бо добре знали, що десь засів ловець і слухає нас, розвісивши вуха, але згодом забули про нього і сміялися цілком щиро. Що ж, хай порозважається з нами і ловець! Я б радше волів, щоб він послухав щось серйозніше, щось із Гегеля чи Канта, чи, коли він такий ідейний, щось із Карла Маркса, тоді б і він напевне заснув, захропівши, бо йому до того Карла Маркса так само мало діла, як і нам. І тут знову несподівано виявила себе Лариса. Виявляється, вона знала безліч анекдотів, особливо з циклу про вірменське радіо, ясна річ, оминаючи політичні. Отак ми подуріли, посміялися й розійшлися. Власне, вони розійшлися, а я залишився. Знову ганяв тачку й відчував несамовитість. Потому пильно обстежив підвал, але ніяких слідів підслухо-вувального апарату, звісна річ, не знайшов — чорні янголи вміли його ховати. Зовсім виморений, навіть знервований, ліг на отоманку, завівши перед цим будильника, щоб у потрібний час устати й завантажити піч. Лежав, заплющивши очі, але заснути не міг. Щось мені мерещилося, щось мене їло, проганяв з голови якісь виключно дурні думки — бридко було на душі. Тоді встав і вийшов надвір. Сидів на лавці, курив і думав: як би було добре, коли б Лариса відчула мій стан і прийшла до мене. В небі царював місяць, жовтий, великий. Місячне сяйво було притьмарене, але в ньому особливо гарними виглядали жовті дерева; навіть дахи будинків, що їх видно звідсіль, здавалися щойно пофарбованими. І мені в душу прийшла музика, яку колись чув, але не міг визначити, чия вона. Це була темна, кошлата музика, що апофеозувала смерть. І ця місячна ніч, і ця музика — апофеоз смерті — чинили диво зі мною. Захотілося покинути свою піч, тачку, лопату й зануритися в ніч по вінця, знайти у ній криївку, щоб замуруватися там, як равлику, і забути про світ; пити місячне проміння й тоскно відчувати наближення чорної гості — жінки, яка не приходить умилосерднювати, а нагадати про дочасність і світу, і думок, і ловців, і ловлених, і навіть всесвіту, який вона взяла за горло. Звів очі й подивився на жовті вікна, їх було вже небагато, решта на сьогодні вже померли.
— Вийди, Ларисо,— прошепотів я,— сьогодні я потребую твоєї втіхи.
Бо коли б ти сьогодні вийшла, ми б уже перестали грати у піджмурки. Поки ж що ми тільки діти: ти ховаєшся, а я тебе шукаю, а потім міняємося ролями. Нам цікаво бігати з розпаленими щоками й цікаво, щоб нас не знайшли. Але так само цікаво, щоб нас і знайшли — саме тоді ми й біжимо із розпаленим щоками, щоб затракатися: "Тра-та-та, за себе!" — "Тра-та-та, за Ларису!" Однак приходить час, коли до нас, юних, приходить поважний гість. Кладе нам руку на плече, чи просто доганяє нас, щоб торкнутися, торкається — ми раптом стаємо старі, і раптом розуміємо, що життя — це не гра, а страждання. І той, що ховається, раптом зводиться зі своєї криївки, також неусміхнений, із печаттю страху на лиці, яка з'явилася на ньому вперше, і незмигно дивиться на того, котрий його шукає.