Я, до речі, не бував ніде у названих місцевостях, та й не дуже хотілося там побувати.
— Що робиш цього літа? — якось спитала вона.
— Готуватимусь до вступу в аспірантуру, — сказав, — а тоді вступатиму.
— Жаль, — мовила, струшуючи із сигарети попіл. — Хотіла запросити з собою до Криму.
— В компанії? — спитав я з прихованим жахом, адже їхати кудись у товаристві було для мене протиприродно.
— Можна й без компанії, — засміялася, помітивши мій переляк. — Хоча в компанії веселіше.
— Бо там трапляються поети! — бовкнув я, намагаючись пожартувати, але жарту не вийшло, тож вона посутеніла.
— Сказав щось погане, — мовила, метнувши блискавку.
— Поганий жарт, — пояснив я, — той, коли жартуєш і з нього не смішно навіть собі.
— Лихі жарти! — сказала серйозно. — Не терплю ревнивих чоловіків. А ти, боюся, на дні душі ревнивий.
— Люблю тебе, — сказав, — отже, небайдужий і ревно до тебе ставлюся. Але чи багато допікав ревнощами?
— Тож не допікай, — сказала гостро.
— Залізне табу?
— Сталеве, — і справді сталевим, а може, чавунним голосом мовила. — Чи тобі не добре зі мною?
— Як маю спокутувати провину? — перейшов на легший тон. — Стати на коліна, скласти руки й покаянно погавкати?
Вона, здається, також отямилася, бо на обличчі з’явилася ми-ла усмішка.
— Викинь сигарету й поцілуй мене, — сказала вже грайливо. — І поклянися, що не будеш ревнивий, інакше покину тебе.
Викинув у вогонь недопалену сигарету й підійшов до неї. Відтак узяв долонями за голову й міцно поцілував. Але вона швидко випручалася.
— Клянись! — наказала хрипко.
— Клянусь, що не буду ревнивий! — проголосив я.
Важко задихала, як це бувало перед актом.
— А тепер візьми мене, і запечатаємо твою клятву.
— Але тут немає трави, — по-дурному сказав я.
— Байдуже! — спрагло мовила. — Та не стій бовдуром!
Я ж стояв бовдуром, бо чекав, що звільниться, як робила завжди, від зайвих одеж. Але сиділа на стовбурі скулено, тільки позирала вовченям. Дивно, невже хотіла, щоб у мені прокинувся звір, якого не було?
— Що таке, Іро? — спитав, гладячи по голові.
— Гаразд! — зітхнула вона, встала й акуратно звільнилася із зайвої одежі. Так було краще, бо ніколи не був і не буду ґвалтівником.
25
Не відаю чому, але те, як вона повелася, певною мірою зруйнувало ту злагодженість у стосунках, якої ми досягли проздовж попередніх зустрічей; очевидно, її неспокійна душа запротестувала супроти впорядкованості й уладження, які я їй накидав, і вона запрагла різноманітності, навіть порушивши свою прихильність до трави. І, здається, саме це сколихнуло в моїй голові мислительні хвилі. А може, знову порушив у ній щось заказане, відтак зруйнував гармонію я, не вона, адже недаремно сказала: "Хочу, щоб ми були самі по собі. Без батьків…" — і так далі, а це значило, що не трактує своїх зі мною стосунків серйозно, адже серйозні стосунки, які мали б нормативно привести до шлюбу, без батьків неможливі, так само й поминення родинних обставин, хоча без дідів та прадідів і справді можна обійтися. Коли ж пристати на цю думку, то рацію мала моя господиня: Іра — "дівка", а не серйозна дівчина. Але я не поспішав із такими категоричними висновками, адже її родинних обставин, окрім фантастичних домислів, фактично не знав, навіть того, чи її мати — Калиновська. Коли ж так, Íрина поведінка й наладнаність ставали цілком зрозумілі, бо пов’язувати нашу історію з батьками — це значило брати собі на плечі родинну їхню драму, адже, коли мої здогади правдиві, її батько ніколи не згодиться на наш шлюб, а мати, тобто Калиновська, хто й зна. В такому разі називати Іру "дівкою" було б не тільки несправедливо, а й по-дурному жорстоко, адже, оберігаючи мене від своїх батьків, оберігала наше кохання, а це хіба не шляхетна позиція? Цілком в унісон із цим міркуванням улягало інше: її ставлення до ревнивих чоловіків. Ревнощі батька, на моє припущення, зруйнували мир у її родині і перетворили її в маленьке пекло, що довело її матір до інсульту, а що в закладинах того пекла взяла участь, ще й активну, і вона своїм виказом таємних стосунків матері з іншим чоловіком, припустімо, моїм батьком, та річ стає зрозуміла: у ній витворився комплекс проти ревнивих чоловіків. Але в цьому кросворді залишилися незаповнені деякі ряди клітинок, і перша з них: коли її мати Калиновська, то чи відає вона, що я син того, кого та нещасна колись любила і, можливо, продовжувала кохати? І тут я міг дати тільки ствердну відповідь, бо коли б не так, чому так пильно й досі відгороджувала мене від своїх батьків та їхньої драми?
І тут мені сяйнула несподівана думка: коли прийняти історію з учителем фізкультури, то можна увіч побачити, що Іра мстива. Отже, чи не було її життя з отими щорічними туристичними мандрами, ба й романами, яких могло бути й більше — не лише з тим романтичним чи легковажним поетом, — помстою батькові за його ревнощі й за те, що перетворив родинне життя на пекло? Мати ж її, очевидно, не була ані мстива, ані опірна, адже пекло довгі роки терпіла, отож дочка перейняла акта помсти ревнивцеві на себе?
Це мене схвилювало. Скажу, що після тієї розмови і нашого нового, хай невеликого, розладу я провів Іру до електрички, і ми майже не говорили, бо вперше після любовного акту вона не була весела й пожвавлена; також і акта вперше було проведено двічі на день, а це значило, що без видимої моєї пристрасті, а ніби формально, тимчасом як вона хотіла супротивного — побільшення пристрасті. Отже, і клятву на те, що буду щодо неї неревнивий, я ніби виконав формально, через спонуку, а існує твердий житейський закон: вимушені клятви недійсні. Це й могло зіпсувати їй настрій, отож коли домовлялися про наступну зустріч, то не призначила її через два-три дні, як у нас повелося, а через тиждень, що для мене було задовго, отож і я трохи невдоволився, а це значило: пішов на повідку своєї вдачі, а не сприйняв відбуте легко й безжурно, як дав собі обітницю чинити, а знову, кажучи Іриним означенням, патетично, після чого закономірно покрився хмарами думок. Думка ж про те, що її життя стало своєрідною помстою батькові, схвилювала мене через те… бо коли прийняти її… Так, випливало, що і її інтерес до мене, і стосунки зі мною, і вся наша любов — були не більше й не менше, як ще одним різновидом її помсти батькові. І тут я похвалив себе за те, що стримався й не сповістив її, що знаю про того скандала з учителем фізкультури, адже коли б це вчинив, то не тільки виявив би свою, сказати б, ревниву вдачу, а й дав би зрозуміти, що відаю про її мстивість, а вона, можливо, хотіла зробити мене не лише об’єктом, через якого здійснюється її акт помсти (довготривалий, визнаймо), а й спільником у цьому змазі, — ось чому запросила й мене стати співучасником її мандрів, які можуть ще бути, з її боку, ще й актом ескапізму, тобто втечі з пекла, поєднаним із актом помсти. Я ж од такого відмовився, що певною мірою могло її розчарувати, але й досі вважаю, що вчинив розумно.
Ще одна річ. Боялася, що можу збагнути: її пристрасть до мене не є виявом любові чи нормальним коханням, а знову-таки актом помсти — ось чому не бажала бути піддослідною комахою, це її іритувало й насторожувало. І нарешті — третя річ. Сказала: коли виявлюся ревнивий, покине мене, — ось чому взяла з мене клятву на неревнивість. Правда, це можна зрозуміти й простіше: не бажала, щоб з нею повторилася та сама історія, що з її матір’ю.
Отже, випливало, що матір любила, а батька ненавиділа. Чи може таке бути? Таж цілком, коли картину її домашнього пекла я вималював правильно. Але чи правильно повівся, коли не піддався її провокуванню вчинити з нею безоглядно, тобто виявити те, що зветься чоловічою силою, хоч не раз така сила виявляється брутальністю? Оцього не відав. Та інакше не міг, хоч би як склалися наші стосунки, окрім того, я, натурою своєю, не можу бути лялькою, яку смикають за ниточки, тобто персонажем лялькового театру; зрештою, саме в цьому й криється моя чоловіча сила, і тут поступатися не можу. Отже, вчинив таки правильно. Вона ж, як видно, жінка сильного характеру, а такі, як правило, вибирають собі в чоловіки істот плохих, покірних і безвідмовних, отож психічний спротив і воля не можуть їх не дратувати. Але Іра могла б дратуватися й з іншої причини: адже це вона здійснює акта помсти, тож коли це для неї головне і коли відмовляюся бути в цьому її безсумнівним спільником, то для чого тоді я їй потрібний? Чи не тому наші стосунки й трималися на її волі до зустрічей та побачень, вона їх і призначала, вона ж приїжджала до мене, а не я до неї, отже, активним чинником поставила себе, не мене, ще й пильно остерігалася, щоб я її в Києві розшукати не міг, хоч міг це вчинити на місці роботи — і туди мене, певною мірою, скеровувала про всякий випадок. І тут я згадав, про що ще не записував: однієї з погідних зустрічей вона сказала мимохіть, коли я запропонував змінити антураж і приїхати на її станцію, де ми могли б так само поблукати, або й підійшов би до її школи:
— Не хочу цього, бо люди щодо інтимного життя колег, та й учні щодо вчителів, сам знаєш, виявляють нездоровий інтерес. Ти чоловік, і тобі тут легше.
Фраза звичайна і в суті своїй безперечна, але свідчить і про інше: не бажала моїх стосунків із собою легалізувати. Чи не вчитель фізкультури тут причиною? І чи їхні стосунки цілком та повністю розірвалися? І чи не боїться ревного випаду того фізкультурника? Але тут зловив себе на тому (хоч у дечому мав, як довідається читач далі, рацію), що починаю мислити, як ревнивець, а я дав клятву, хоч і вимушену, ревнивцем не бути. А в мене непереступна вдача: клятви свої й обітниці невідступно виконую, бо так велить мені честь, і це річ для мене першорядна. Отож ті думки від себе рішуче відкинув, адже мій мислительний розклад заперечував умовивода моєї господині, ніби Іра "дівка", а не порядна дівчина чи жінка. Таки жінка, і я це знаю напевне.
26
І наші зустрічі знову ввійшли в нормальну колію. Були серед них безподієві: здибувалися, любилися й вели мирні бесіди, сидячи на колодах біля розпаленого вогню, інколи влаштовуючи й учту з вином і перекускою, а спільне куріння стало ритуалом, правда, Іра різко негативно поставилася до моїх сигарет, назвавши їх смердючками, і я почав купувати легші, ароматизовані, здається, вони так і називалися.