Та Ґрегем на це не годився. Що буде то буде, він мусить докінчити будову судна, хочби з уваги на те, щоби, не посоромитися перед Атлянтами.
І коли ми не захочемо то він сам вибереться в дорогу, хоч як непевним видається нам те нове судно.
І будував.
Розуміється ціла будова велася після його вказівок і плянів, які виконували Атлянти на свойому заводі, що виробляв літаки. Минав день за днем і нам не лишалося нічого як тільки ждати.
Та коли вже було під кінець будови судна коли вже не богато лишалося ждати зайшла одна подія, що спонукала нас відложити на якийсь час думку про наш поворот на Землю.
А саме, коли вже на майдані за городом вилискувалось в соняшному промінню збудоване судно й ще тільки у нутрі викінчувано його а ми укладали вже собі речинець нашого відлету на Землю, одного дня зайшов у нашу хату цар Кроней. Ми все ще мешкали у його палаті й користувались його гостинністю. Видко було по його заклопотанню, що прийшов до нас із якимсь ділом, на стільки важним, що довго вагався звернутися із ним до нас. Вкінці перепрошуючи нас за свою сміливість і може незвичайну просьбу, звернувся до нас із проханням щоб ми відступили йому збудоване судно й позволили йому відбути дорогу до колишньої батьківщини його предків. Хоч він і виявляв сумніви, чи видержить те судно таку далеку дорогу, то всеж таки зважився він пуститись у цю подорож сам, не бажаючи наражувати нас на небезпеку. А була ця його просьба сказана таким благаючим тоном, що ми хоч довго вагались, не могли йому відмовити. Ми ж тільки завдячували йому і його підданим.
Обіцявся, що коли прибуде на Землю, першою його журбою буде, щоби вислано по нас судно збудоване на землі, яке могло б запевнити нам безпеку.
Та чи зможе він виконати свою обіцянку? Чи видержить Ґрегемове судно, будоване з незнаного йому матеріалу, не випробуваного достаточно, таку далеку дорогу?
Та його кликав голос крови, туга за цим втраченим його прадідами раєм, що для нього тільки невловимим фантомом повинен був бути.
Ми рішилися. Рішилися заждати ще тут у гостинних Атлянтів. Поїде сам цар Кроней. Ні, не сам, бо його донечка Зоя не хоче його кинути. Поїдуть разом. І заберуть оці мої записки там на землю.
Може пощаститься їм і чиїсь людські очі спиняться над ними і дізнаються про все те, що ми тут стрінули.
Цар Кроней і Зоя поїдуть.
Це вже рішено.
А судно вже готове. Гордо пишається в соняшному промінню ця наша "Queen of Virginia II", радісно споглядає Ґрегем на своє діло.
Він свято вірить, що те судно виконає своє завдання. Видержить всі труди далекої дороги і причалить до Землі. Привезе привіт далеких минулих віків теперішному світові.
Ех, коли б ті там, на Землі, знали, хто вибирається до них в гостину? Тіни забутих предків виринуть перед ними, одна, позабута вже, глава історії нашої Землі розкриється перед ними.
Такі думки снував Ґрегем обходючи довкола своє судно й гладячи рукою пестливо його гладкі стіни. Так отже цар Кроней їде на Землю. Якщо вирозумів я добре його думки, так бажає він глянути хоч на те місце, де колись простягалася його батьківщина. Цеж таке зрозуміле для людини, яка втратила когось дорогого й бажає глянути ще раз на те місце, де ця, дорога їй, особа спочиває.
Тому кінчаю ці мої записки, щоби передати їх йому. А Геріксон хоче ще передати одну блакитню орхідею там на Землю. Нехай подивляться на неї, на цю дивовижню квітку, перед якою він так хоробро утікав.
Кінчу вже мої записки.
Прохаю всіх, кому тільки попадуть вони в руки, заопікуватись там на Землі царем Кронеєм і його донечкою Зоєю так щиро, як він заопікувався нами. А дальше прохаю повідомити нашу рідню, це є мою, Геріксона та Ґрегема, що ми здорові, кланяємось усім та дожидаємо нетерпеливо судна із Землі, яке повернулоби нас нашим рідним.
Проф. Дудлєй під теперішню пору в столиці Атлянтів на планеті Марсі.
Проф. Карачевський скінчив читати записки.
Ще довгу хвилину царювала тиша у широкій салі Київської Академії, поки не зірвалася буря оплесків, що чималу хвилю стрясала салею. Коли трохи вспокоїлося, озвався дзвінок за президіяльним столом і проф. Карачевський подякувавши слухачам за приявність й повагу, яку виявили підчас засідання, закрив його бажаючи зібраній публиці доброї ночі.
Поволі розходилися гості, поволі опорожнювалась саля, в якій здавалося вагоніли ще слова привитання із далекої планети.
І тільки очі діячів на портретах довго ще зорили за останніми гістьми що покидали салю, поки не погасли світла й темінь ночі не огорнула мурів Академії.
Артименко вийшов з Ігорем й добру хвилинку йшов мовчки біля него, перебираючи мабуть в думках все те, що перед хвилиною обивалося о його уха. Вкінці відозвався.
– Бачиш, Ігоре, що ти накоїв! Бо мені здається, що це виключно тобі завдячуємо цілу оту марсіанську історію. Хто як хто але видавці газет повинні тобі поставити памятник. Заробили грошенят! Ну й власники наших готелів та шиночків вдоволені. Заложуся, що не одна бублейниця на Подолі в своїх молитвах споминає преподобного Ігоря воїна Божого. Так, братіку! Знав ти коли встругнути таку штуку. Таж цею марсіянською царівною і її батеньком маю цілий огірковий сезон виповнений. Ну й Кисловодськ чи то пак Гімалаї мене не минуть! Зідравби шкуру із старого Вашківського колиб цей не додержав слова. Ну а ти, що робитимеш літом?
– Я? Як звичайно в свойому святошинському курорті! Але, знаєш, одно мене дивує, вернусь ще до цієї марсіянської історії, чому цей Дудлєй до своїх записок не додав хоч малого словаря атлянтської мови. А то щоб порозумітись з Кронеєм, знов прийдеться витрачати доволі часу, ну й чиста морока виучувати чужу, незнану мову.
– Що ти? Цеж хвала Богові, розумна людина, цей Дудлєй. Нехай наш Карась і йому подібні трохи наморочаться заки встигнуть сказати "добридень" ціймарсіянській красуні. Добре зробив! А то хотілосяб, щоб все йшло гладенько, щоб хлібець з маслом сам до ротика посунув. Ти ще не знаєш Карася. Він тільки за зеленим столом такий герой. А то сміховина буде, як наш Карась стане вчитися граматики та слівець атлянтської мови. Мушу замовити в нашого карикатуриста відповідну картинку.
Балакаючи отак наші приятелі і не запримітили, як дійшли до рогу Корсунської вулиці, де їх дороги розходились. Розпродавшися Артименко поспішив на Володимирську, де дожидала його ще робота над ранішним виданням "Вістей" а Ігор скочив у проїзджаючу повозку й казав везти себе у Святошин.
XII
Довго ще розписувались київські газети а за ними й ціла світова преса про висше згадані події. Та ціла їхня увага була звернена тепер на царя Кронея і його донечку Зою. Правдиві перегони були між київськими репортерами, щоби подати щодня щось нового, що їх торкалося. Та перед вів, як звичайно, Артименко з "Київських Вістей".
А цар Кроней і Зоя перебували дальше в гетьманській палаті. Коли вже настільки подужали, що могли без шкоди для свого здоровля покинути свою кімнату, Київська Академія уладила в їх честь привитальне засідання, на якому зібралось не менше число добірної публики, як попередним разом.
Особливо зворушливим був момент коли Кроней стоючи на естраді біля президіяльного стола дякував за привитання, промовляючи атлянтською мовою до зібраних. Хоч незрозумілі були його слова, так кожний присутний відтворював собі їх значіння вслухуючись в звуки його мови. Ще більш зворушливою була хвиля, коли він звертаючись до молодого гетьмана, що був приявний на тому засіданні, із перлинами на віях простягнув свою руку до його у дружньому привитанні.
Здавалося що Вчора встало з могили й витає Сьогодня.
Два світи – один, що йому давно вже "упокой" проспівали – другий ледвищо ставлючий свої кроки по життєвому шляху.
З того дня почались у Київі "привитальні" свята для марсіянських гостей. Зпочатку влаштовували їх ріжні наукові товариства та установи, а відтак кожне, хочби й не знать яке маленьке товариство, хотіло і собі мати у себе таких визначних гостей. Де дальше всі інші міста України почали влаштовувати у себе такі ж свята та це викликало ремствування закордону проти такого монополю. Кінець тому положила подорож Кронея і Зої на місце, де колись пишалася давна Атлянтида.
А відбулася ця подорож із Севастопольської пристані на кружляку "Память Петлюри", що гордо протинаючи хвилі Чорного Моря спрямувався крізь дарданельський пролив на захід. Окружені численним почотом, серед якого не бракувало Артименка та його приятеля, Кроней і Зоя переїхали колишні "стовпи Геракля" й знайшлися на Атлянтійському Океані, що став домовиною колишньої батьківщини їх предків. А коли кружляк на висоті Фунчалю спинився, цар Кроней кинув в море вінок білих рож і грудку землі. В його очах й в очах кожного з присутніх на кружляку заблисла сльоза…
***
За Океаном, у вірджінських металюрґічних фабриках збудовано тимчасом нове міжпланетне судно, яке, заки ще сніг покрив американські степи, злетіло знов із летунського майдану в Гейфіку у простір, забираючи на свойому чердаку царя Кронея і Зою. Летіло воно сміло у далеку даль, з метою вернутися назад з Марса на Землю та тим разом вже із нашими сміливими дослідниками.
Примітки
1
В Каліфорнії в Північній Америці.
2
В Каліфорнії в Північній Америці.
3
breeches – спортові короткі штани.