Хто ж не знає грізного ордену "Мажестік-12"! Він низько схиляє голову і просить вибачення у містера Реттігана. Вся команда корабля готова поштиво служити великому ордену і її президентові. Ніяких порушень на кораблі немає. Перевезення фруктів і всякого дріб'язку, про що митним органам України буде подано відповідну декларацію.
– Ми хочемо збути на курортах Криму кращі апельсини, – привітно усміхається капітан, погладжуючи свою гостреньку борідку. – Сподіваюся, митна служба Севастополя чи Ялти не сприйме солодкі плоди за ядерні боєголовки?
Одначе Реттіган відчуває якусь фальш.
– Хочу вірити вам, містер капітан, – говорить він, дивлячись з підозрою в бронзово смагляве обличчя капітана. – Але хочу вірити також, що містер капітан дасть нам змогу переконатися в цьому на власні очі.
Їм дають таку змогу. Каплей Ґудзь і барон Реттіган в супроводі капітана спускаються в трюмне приміщення. Тут цілковитий порядок. Всі трюмні відсіки завалені, а точніше – акуратно заставлені ящиками з цілком мирними апельсинами і цитринами. Стюарти в блакитних кітелях пояснюють, що і як, показуючи документи і всілякі сертифікаційні посвідчення.
Доводиться вірити. Капітан з толерантною посмішкою запрошує всіх до себе в каюту на товариську каву. Час у нього є. Хай вибачить їм командир сторожового корабля за затримку і надто ретельне влагодження формальностей. Прозіт, панове! Можна підняти навіть келих за мир і віру в Аллаха, за добру далеку Америку, за…
Йому не вдається домовити свій тост, як в каюту, в її бронзово-золотистий блиск і розкіш, зненацька вдирається істеричний вереск:
– Нема тут Аллаха! Нема тут віри!
На порозі стоїть опецькуватий чоловічок у мундирі морського офіцера. Кошлаті чорні брови видають в ньому турка. Він іде навкруг столу, наближається до капітана і тепер уже кричить йому в лице:
– Хай вони знають, хто ти насправді! Годі дурити весь світ, Кемаль! Твоя остання година пробила!
Це дико, дивовижно, прямо-таки непристойно, щоб отак верещати в лице самому капітанові велетенського білого лайнера. Але, мабуть, чоловічок має на те право. І капітан дозволяє йому такий шалений, такий непристойний вереск. Аж врешті, набравшись рішучості, повертається до контролерів і з вибачливим, тонко-затиснутим в кутиках рота усміхом пояснює їм:
– Даруйте йому цей дикунський вибрик, панове. Вважайте його психічно ненормальною людиною. Це брат моєї покійної дружини, якій по праву спадкоємності належав цей корабель. Він не хоче змиритися з тим, що за законами турецької республіки чоловік покійної наслідує майно першим серед усієї рідні. На ґрунті такої втрати він, як бачите, трохи зсунувся з глузду. Що ж, я взяв його в екіпаж і мушу терпіти такі непристойності.
Проте психічно неврівноважений офіцер не вгаває. Сварка переростає в бучу. Нападник кидається на свого високоповажного родича з кулаками, шарпається, мало не б'ється в конвульсіях і, врешті, витягує з кишені якусь чорну металічну річ… Що це, о Боже? Та це ж граната, справжня, бойова граната!
– Зараз буде край усьому! – шипить він і одним рухом вириває з гранати чеку. – Баста! Або ти зараз же, у цю мить випишеш мені десять мільйонів доларів – бо ти, я знаю, найбагатший капітан у республіці, – десять мільйонів ти віддаси мені за те, що колись обікрав мене біля труни моєї сестри, – або я розповім цим панам усю правду про твій вантаж і про тих волонтерів, яких ти везеш у трюмі серед ящиків з апельсинами… Що, ти не згоден? Ти хочеш добути з кишені револьвер?., не вийде, Кемаль! Граната вибухне першою. Панове, даруйте мені, але це не я вб'ю вас, а капітан Кемаль Сараджоглу… Він – негідник, він везе у своїх трюмах розщеплений уран, йому дарма, скільки невинних людей буде вбито зарядами з цього урану. Він готовий за свої мільйони підірвати весь світ…
У капітана було лице мертвої людини. Розумів: одного необережного поруху було досить, щоб граната рознесла каюту, розшматувала його.
– Я згоден, – видушив з себе капітан. – Але моя чекова книжка в сейфі, у моїй спальні. Я піду туди…
– Ні кроку! – зашипів офіцерик. Знав, що капітан обдурить його, може, знищить, розчавить, викине за борт. І тут його погляд впав на старого барона. – Оцей пан буде гарантом! Ми перейдемо на його корабель. Ти підеш з нами… І знай… Якщо я відпущу пальці – тобі каюк! Вперед, вперед! І скажи своїм лакизам на палубі, що я вмру тільки разом з тобою. Вперед до трапу!
Те, що побачила команда "Салюта" в шлюпці, всіх спантеличило вкрай. До сторожовика причалював сам капітан білого лайнера – це було видно з позументів на його сяючому мундирі. Правда, вигляд у капітана з борідкою-еспаньйолкою видавався не дуже капітанським. Сидів якийсь зіщулений, пригноблений, наче ждав кожної миті смерті. Вона, власне, й була поруч нього, в особі щупленького морського офіцерика, котрий дуже кумедно тримав над головою руку. Хто ж знав на "Салюті", що в руці миршавенького чоловічка була затиснута граната? Аж до тої миті, коли шлюпка причалила до сторожового корабля, і з неї на палубу по мотузяному трапу піднялися іноземці й за ними капітан-лейтенант Ґудзь і барон Реттіган.
Сцена трохи комічна, але ще більше зловісна. Капітан намагається витлумачити (на гарній англійській мові) загальну ситуацію. Мовляв, ось цей тип – член його екіпажу, геть скажена людина!
– Я не скажена людина! – протестує офіцерик. – Це він негідник і злодій! Він везе в своїх трюмах…
– Мовчи! І викинь за борт свою дурну гранату, – блискає на офіцерика вуглистими очима капітан. – Якщо скажеш бодай одне слово, тебе прокляне Аллах!
Мабуть, офіцерик таки втямив всю недоречність своєї поведінки і навіть знітився перед чужоземцями. Але все ж стоїть, не опускаючи руки з гранатою. Войовничий і нікчемний, роз'юшений і безсилий. Щось одначе треба робити. Матроси "Салюта" стоять нахмурені, стоїть в нерішучості і командир корабля капранг Серж Сікора.
Раптом з'являється Президент. Глянув, оцінив ситуацію і спокійно підходить до офіцерика. Той занімів. Що за чоловік у спортивному костюмі? Усміхається доброзичливо, протягує руку і враз вириває у нього гранату. Короткий розмах, і вона летить у море. Ще секунда, і з глибини долинає глухий вибух. Тільки водяний вир з бульками виплеснувся нагору.
– Будемо вважати інцидент вичерпаним? – з веселим блиском в очах питає Президент.
Капітан лайнера полегшено знизує плечима. Він досі не може отямитися від пережитого. Його колотить лють на мерзенного родича, він ладен задушити його власними руками. І хай забуде про обіцяний мільйон, піде тепер під військовий суд за хуліганство. Хоча й самого капітана пробирає страх. Ці росіяни, чи то пак – українці, вже, либонь, знають про вантаж в його трюмі, і хай Аллах порятує його від тяжкої біди!
Тому капітан вдає з себе дружньо ввічливого, схиляє голову і запитує Президента з солоденькою усмішкою:
– Бачу, ви тут за старшого?
– Так, я тут старший, – сухо відповідає Президент. Озирнувшись, зустрічається поглядом з капрангом Сікорою. – Ходімте в каюту. А цього гранатометника візьміть під варту. Він трохи небезпечний.
Отже в каюті вони втрьох: Президент, капранг Сікора і капітан іноземного лайнера. Сідають до столика.
– Може, погукати й американця? – пропонує Сікора. – Щось же вони там винюшили на лайнері.
З'являється Реттіган. За ним пружно ступаючи, входить капітан-лейтенант Ґудзь, хвацько козиряє з порога. Чужоземець у зніченні. Він наче гість і водночас його приведено сюди майже силоміць. І сидіть він в тісній каютці як допитуваний.
І допитує його не командир корабля, а чоловік у цивільному. Дуже впевнений, дуже владний чоловік.
– Почнемо з вас, містер Реттіган. – говорить сухим тоном Президент. – Не візьміть це за образу, містер Реттіган, але вам випала роль розвідника. Чи вдалося вам з'ясувати, що там у них в трюмах?
– Згідно документів, які пред'явив мені капітан, у них все в нормі, – каже Реттіган. – Але мій дозиметр страшенно зашкалював. До того ж морський офіцер з корабля, родич капітана, як ви чули, відверто визнав, що вони перевозять ядерні матеріали. А також волонтерів. Містер кептен, ви можете це підтвердити?
Капітан трохи наче аж образився. І раптово перейшов в контрнаступ, аж кулаки стиснув, дивлячись на капранга Сікору:
– Не знаю нічого. Ви зупинили нас у відкритому морі, і я вимагаю пояснень. За законами міжнародного права – це вандалізм! Між нашими країнами нормальні, цивілізовані стосунки. Я маю вихід на свого президента, на парламент…
В його словах відчувалася певність. Не мав чого втрачати, здатен був на найбрутальніший вчинок. Президент замислився: арештувати його чи ні? Вони за межами дванадцятимильної берегової зони, і тут діють особливі міжнародні норми. Морське право не обминеш. А втім, якщо під час обшуку з'ясується, що справді перевозиться ядерний розщеплений матеріал, то це вже замах на безпеку України.
Не вперше стояв Президент на такому рубежі. Бувало вже не раз, коли дзвонив помічник, коли з'ясовувалося: хтось перелетів через кордон, убито поважну персону, брехлива лондонська газета кинула йому в лице брудним наклепом… На все мусив реагувати з максимальною витримкою, з розумінням і тактом, і тому так боліла душа, і нерви були напружені до краю.
Ведучи зараз переговори, почувався особливо у вразливій ситуації. Зачепи тільки лайнер, і в сусідній столиці насупляться. А десь же небавом передбачається укладення договору з тією стороною. І за тим договором – мільйонні чи й, може, мільярдні прибутки для змученої української економіки. Ними не знехтуєш.
Капітан, видно, збагнув настрій того, хто його допитував. Він готовий був і пригрозити. Він досить відверто натякнув, що на кораблі є пасажири, котрі здатні на найрадикальніші дії. Які саме? Можуть вдатися до самоспалення, можливо й до терору. Містер Президент має знати, як на це реагує світ!
Що ж, містер Президент уважно дослухався до того, як "реагує світ". Але він знав, що ніяка "реакція світу" не переважить державних інтересів України.
– Ми не збираємось вас арештовувати, хоча й маємо на це повне право, – сказав Президент крізь зціплені зуби. – Не тільки тому, що ми глибоко поважаємо вашу країну і поважаємо морське право.