Жаїра. Том 2. На волі

Його брови були високо підняті вгору трикутниками, уста втратили дитячу випуклість і стали сірою рискою, очі видалися розжареними вуглинами.

— Ареси! — мовив грізно й урочисто, махнувши берлом. — Не закликаю нікого радити сьогодні, бо рада від­кладається до повороту Пірауни. Я тепер ще раз хочу при­гадати вам казку про оленя й ягуара. Розказувати нема як — тісно. Але ви всі її зінаєте.

Мовчав, підбираючи слова, і заговорив знову:

— Часто доводиться нам чути слова: "Не всі білі однакові. Є серед них і добрі, що приходять з миром і по­дарунками". І ми чули тепер про таких, що прийшли "з ми­ром" і "з подарунками"... Але не думайте, що всі вони такі. Є й справді такі, які приходять і відходять мирно, лишаючи подарунки. Про них буду говорити... Буду гово­рити і про таких, які не зачіпають індіян, навпаки, дають їм щось заробити біля себе і поводяться з ними ласкаво. А ви слухайте уважно і запам'ятайте собі мої слова...

Знову помовчав...

— Зримий ворог менш небезпечний від незримого, а вже найбільш небезпечний той, якого вважаємо за прия­теля. Дивіться: коли приходять озброєні відділи бандейрантів, що полюють за нашими племенами, — всі знають, що це — ворог, і хапаються за зброю, щоб боронитися; коли на нас чекає в хащах небезпечний звір, ми не бачимо його, і тому нам боронитися важко, бо не знаємо, коли й звідки він нападе. Але все ж ми тоді на сторожі, ми обе­режні. Та найгірше з "приятелями". Ми не боронимося проти них, ані вистерігаємося, — ми їм даємо місце біля наших вогнищ, відкриваємо їм серце і радіємо їхньою близькістю, а вони тим часом роблять своє діло. Умисне, чи несвідомо, з лихими, чи добрими намірами — це все одно, але у висліді маємо втрати, шкоди, згубу. Їхня при­язнь нас засліплює і присипляє, а руїну, яку вони нам несуть, ми вважаємо за благодіяння. За дружбу, за ласкаве слово, за скляне намисто, ми віддаємо великі багатства на­шої землі, віддаємо саму землю, віддаємо всі свої права, а на додаток і нашу душу...

Ось і тінґві радіють миром з білими, радіють, що мо­жуть біля них щось заробити. Але ніхто не думає над тим, що через десяток літ на місце їхньої оселі прийде новий бі­лий власник і вижене їх геть звідти. Ніхто не думає над тим, що за здобуте золото, яке вони віддають задармо, ще й добувають власними руками, можна всім племенам тінґвіс жити так, як живуть у своїх містах білі. Ніхто не думає і над тим, що за здобуте золото білі купують зброю, яку повернуть проти тих самих тінґвісів. А вже найменше ду­мають наші індіяни про те, що дружба з білими губить їхні душі. Скільки то вже є таких, які відцуралися свого народу, своїх законів, своїх звичаїв і своєї рідної мови! Чому? Тому що ворог приласкав їх. А він буде ласкавий і добрий так довго, поки йому все віддається по-доброму, поки супроти нього проявляється покора. Але нехай би ті самі тінґві одного дня відмовилися працювати для займанців і заявили право на землі, якими володіли їхні пред­ки споконвіку — білі відразу показали б, хто вони. Нехай би ті всі племена, що тепер так приятелюють з білими, не виповіли їм війни — ні! — лише попросили б їх не ходити по своїх землях, не спустошувати їх надер, не нищити лісів, і не осідати на просторах, до яких займанці не мають нія­кого права. Чи думаєте, що вони послухали б? Або хай би спробувало якесь плем'я увійти на плянтацію, що її посідає білий, і розгосподаритися там! Адже, як дружба, то дружба, чи не так?

В оці вибухнув сміх.

Татаурана вичекав і продовжував:

— Яким би добрим не видавався завойовник — він ніколи не може бути приятелем скореного народу. Різни­ця лише в тому, що відвертий ворог мусить вжити сили, щоб скорити людей і загарбати землю, а "приятель" з'єд­нує душї. Коли з'єднає душі — не потребує вживати сили, бо все, що він потребує, дасться йому без спротиву. Тепер спитаю вас: хто ж небезпечніший: ворог, що скубе, чи во­рог, що гладить?

Подумайте над цим, ареси, ще раз. Добре подумайте, щоб не думати в рішальну хвилину. А тепер ідіть на спочи­нок. Рада відкладена.

Коли світ сходиться клином...

Жаїра раділа, сумувала й тривожилася — все разом. Раділа тому, що пляни Татаурани розпадаються самі со­бою. Сумувала, бо шкода їй було Кумаже, з яким як-не-як лучила її важка подорож від Паранаґви аж до долини аресів, і тому, що Татаурана далі багато часу віддавав Тіні, а на неї, на Жаїру, не звертав ніякісенької уваги. Триво­жилася, що війна може початися, а разом з нею прийдуть всякі страхіття.

— Боже небесний, не допусти до того! — молилася гаряче.

І чому той Татаурана такий впертий?! Та ж є стільки можливостей, щоб зробити життя гарним, приємним і спо­кійним! Треба лише схотіти ті можливості використати. Та коли б вона, Жаїра, була на його місці й мала у своєму розпорядженні понад дві сотні таких вірних і слухняних людей, як ареси, — вона показала б, що можна зробити!

— Ну, та нічого, — потішала себе. — Може, Бог дасть, і Пірауна вернеться ні з чим, або... взагалі не вернеться. Звичайно, гріх так думати, але затівати війну, в якій поля­жуть тисячі людей, ще більший гріх...

З Татаураною не говорила, вдавала, що їй байдужі­сінька його приязнь з Тінню й нецікаві їхні довгі розмови, хоч сама зціплювала зуби й затискала кулаки, коли бачила їх разом. Але мовчала вперто.

Так минуло без ніяких випадків ще трохи часу від повороту Асу, і нараз сталось щось зовсім непередбачене: кілька ґвалашїв привели до оселі якогось індіянина, вбра­ного в одежу білих і озброєного мушкетом і мечем.

— Цей чоловік хотів до вашої оселі — і ми привели його, — сказали ґвалаші. — Не знаємо, чого він хоче — спитайте його самі. А ми вертаємось, бо маємо діло...

Навіть від гостини відмовилися, так їм спішно було. Лишили незнайомого і вернули назад. Тільки на відхідному додали:

— У нашій оселі розташувалися його люди. Мусимо спішити...

— Хочу говорити з вашим морубішабою, — озвався незнайомий. — Покличте його до мене.

— Наш морубішаба не бігає на виклики, мов раб, — гордо відповіли ареси. Схоче з тобою говорити — прийде, не схоче — не прийде, бо він на те морубішаба.

— Гаразд, — усміхнувся незнайомий. — Тоді скажіть йому, що прийшов хтось, хто має для нього важливі ві­домості.

Це вплинуло, і по Татаурану, який десь саме був зайня­тий при зборі меду від диких бджіл, послали кількох під­літків, а гостя запросили до вогнища. Але він відмовився від їди, сказавши, що не голоден, і сів собі в тіні, що падала від оки. Його оточила юрба аресів, з цікавістю пригляда­ючись до таємничого відвідувача. А він посміхався, підмор­гував і жартома зачіпав дітей. Був молодий, гарний і ве­селий. Темна смаглявість його обличчя й рук зливалася водне з брунатною одежею, що виблискувала срібними ґу­дзиками, пряжками і і мідяними оздобами на піхвах меча.

Раптом він зауважив Тінь і Жаїру, що на відміну від решти аресів ходили одягнені: Тінь, як звичайно, була в своїй плямистій чорно-сірій туніці, а Жаїра — в червоній блюзочці і широкій чорній спідниці в рясних шлярках на еспанський зразок.

— Хто ви, дівчата? — спитав гість.

Але ніхто не вспів нічого відповісти, бо надійшов Татаурана. Гість схопився на ноги і так вони обидва стояли добру хвилину, вражені, розчулені, поки з вигуками "Педро!" — "Макуко!" не впали один одному в обійми.

— Макуко, ти?! Звідки? Яким побитом?!

— Педро, приятелю дорогий! Аж ось де доля нас звела! То я не помилився, догадуючись, що таємничий Татаурана і мій дорогий приятель Педро — та сама особа.

І поставали обидвоє, трохи здивовані:

— "Педро"... — потер чоло Татаурана. — А я вже й забув, що мене так звано колись...

Гість засміявся:

— А я вже давіно відвик від свого "Макука"...

— Чекай! — пригадав Татаурана. — Як же то тебе? Ага, Крістофоро, правда?

— Пам'ять тебе не зраджує, і мене тепер знають лише по християнському імені з додатком де Олівейра.

Тінь лягла на обличчя Татаурани від цих гордо про­мовлених слів, і він нахмурився:

— Ти вже тепер цілком, як білий... — сказав їдко. — Навіть батьківського імени зрікся.

— Батько мені імени не лишив: ти ж знаєш, що я — круглий сирота і ні батька, ні матері не пам'ятаю.

Ця пригадка відразу зм'якшила Татаурану, і він, об­нявши приятеля за плечі, посадив на землі, сівши сам біля нього. Були справді приятелями здавна: познайомилися в єзуїтській школі й подружили щиро. Тільки Татаурана по п'ятьох роках утік. Прибув настоятель місійної оселі довідатися, як живе його улюбленець, а той, не довго ду­маючи, виліз уночі крізь вікно, перескочив через мур і по добі погоні дігнав валку, що верталася назад до оселі. З того часу приятелі не бачилися і тепер жадібно накину­лися один на одного з питаннями.

— Про мене поговоримо пізніше, — сказав Татаура­на. — Знаєш індіанський звичай: гостя спочатку годують, а потім він розказує про себе і про те, чого прийшов. Зараз принесуть їду...

— Ні, дякую. Їсти не хочу, хіба пити. А говорити мож­на й так. Я, бачиш, спішуся...

— Ну, то говори, — наглив* Татаурана: — Як живеш? Що робиш? Яким чудом тут опинився і як потрапив до мене?

Макуко відразу споважнів.

— Я тепер на державній службі, — відповів не без пихи. — Маю під собою сотню людей, виряд і державне утримання. Кілька років тиняюся по цих околицях, шука­ючи коротшої дороги від Сан Павло через Кампос Жерайс[26] до устя Ігвассу. Оцей проклятий кусник біля ріки Ітараре стоїть нам, як кістка в горлі: ніяк не можемо його пройти — все доводиться обходити. А обхід дуже далекий і не­вигідний. Я вже і сяк, і так — нічого не виходить. Кажуть, що це — зачарований терен. Починаю вірити, що воно правда, хоч і не думаю так скоро своїх намірів залишати: обіцяють же нагороду... Ну, але це не важно. А от, що я хотів сказати: з тобою справа погана, Педро.

— Зі мною?! — здивувався Татаурана.

— Ще питаєш! Вибив мирних людей під проводом Барретеса, приймаєш у себе збіглих рабів, посилаєш гінців підбурювати племена на війну смерти — і хочеш, щоб це все було в таємниці?

Тепер розсміявся Татаурана.

— Бачу, що стаю популярною особою!

— Ти не смійся, Педро! — нервово зупинив його Макуко. — Причин для сміху в тебе найменше. Не знаєш того, що на тебе заповзялася влада, і вже кілька озброєних від­ділів пробивається сюди з різних сторін, щоб тебе піймати.

— Ти також? — насторожився Татаурана.

— Я — ні.