Чим він тоді не догодив "главврачисі", цікаво? Лише хіба, що був еталоном надмірної життєвої сили.
"Варто подивитись на таку, — подумав я, — хоча б краєчком ока".
Не встигнеш обійти фасада лікарні, як ураз потрапляєш у незвичний спокій. Тут вечір упокорив дерева, й вони оддавали денне тепло, змагаючися з майбутньою нічною прохолодою; ген за воротами куняло кілька авт, певно, начальницьких: ментовський "бобік" і дві допотопні "ВОЛГИ".
Ні душі на потрісканих лавочках. Наче й не товкся цілий натовп там, усередині. Ці диспропорції штовхали до думки: а чому, власне, "прийому не будет"?
Обійшовши корпуса, я потрапив до іншого, одноповерхового, незайманого, як і кошлата рослинність навколо нього. Густючі випари чинили б чималу фітотерапію, якби були не од бур'янів. Бляха, хто тут джунглі такі розплодив? Тиснучись попід стіною, аби не зачепитися за реп'яхи, я почув чи стогін, чи сміх — щось таке стиснуте.
— Маріша, одкрий, — благав його інший голос. Такий, як коли би місцевий суддя хтів надати собі ніжних інтонацій. У відповідь — зловтішний стогін радості.
— Ну, Маріша, ну шо я, буду голий в калідорі торчать? — благав баритон. Торсання замкнених дверей додавало нерішучості інтонаціям. — Маріша, ну, — благав він, з'їжджаючи на тенор. — Гороховєцькая, ну, сука, ну. Ну, не будь же ти такою су кой.
Торгання припинилося, і я краєчком ока зазирнув у шибку. Тут же воно вперлося в досконалу жіночу голу спину. Яка спиралася на підвіконня, пахнучи, міцна її генетика посилювалася, певно, щойним перебуванням в сауні — специфічний дух березових випарів та м'ясисті сліди віникових ударів вздовж хребта засвідчували щойну процедуру.
Цікаво, яка вона з лиця? Неважко було уявити — теж, певно, рум'яна. Я не помилився — міцний її профіль, повернувшися впівоберта, припалював цигарку. Судомисто затяглася, й цей жадібний ковток диму спіткнувся об нутряного стогона, що рвався назустріч. Реп'яхові духм'янощі поступилися тютюновим — цигарка була надто імпортною. А я стояв заворожений досконалою спиною, наче списаною з анатомічного атласу, низьке підвіконня опертям додавало монументальності, особливо, коли Гороховецька задрала догори гостре підборіддя насолодно випустити дим під стелю.
Звідтам, з "калідору" війнуло жіночо-чоловічим реготом і лопотінням босих ніг по лінолеуму — цілий гурт пробіг, заохочений п'яними начальницькими реготами, викотившися, певно, з парилки. Головлікарка лиш пхикнула на те новим кавалом диму, віддавшися цигарці. Пересунула сідниці, й тут тонко теленькнуло металом, лише тоді я добачив хірургічні інструменти, розкидані підвіконням.
"Це що, прозекторська? — змикитив я. — Ну, не хірургічна, це напевно". — Моторошну мою думку підтверджувала приземкуватість будови, а також відлюдність від інших корпусів. — "Чорті-шо, Їй-Богу. А, може, там у них душові? Чи вони сауну до моргу прибудували? Хто вони такі?"
По-людському цю жінку можна зрозуміти: попарившись, хотіла побути спиною до вікна, аби трохи охолонути.
"Однак хто це будує сауну поруч з трупарнею?" — ось яка думка м'яко непокоїла.
Влаштовувати гульки, коли лікарня переповнена пацієнтами з цілого району. Оно зараз автобуси мусять рушати і розвезуть усіх по домівках, отже, на прийом ніхто не потрапить?
Перед очима знову постав нужденний натовп — такої безнадії, як у сільських хворих людей — це треба пошукати навіть по Україні.
Я стояв опостін з головлікаркою і думав про діагнози, які вона ставить. Звісно, можна й помилятися, однак образ того, з рожевою шкірою, юнака, рокованого на лепру — та не треба й лікаркою бути, аби збагнути: чим-чим, а не лепрою, здатен такий хворіти.
Правда, коли я по інтернатурі прийшов до нашої поліклініки, там розповідали про гінеколога. Той, коли від'їздив, то збігся цілий гурт пацієнтів проводжати, з букетами, подарунками. А вже потім, коли взяли на його місце нового лікаря, то виявилося, що попередній лікував од яких завгодно хвороб, лише не справжніх.
— Гороховєцька, іменем закона, — муркотнув з коридора знайомий баритончик, він торсав двері, доки босоногий гурт регітно не підхопив його й не потягнув у надра споруди.
Найцікавіше, що головлікарка аніяк не прореагувала на ті намагання. Так вона була захоплена собою, а точніше, цигаркою, вона задирала її догори, а, затягуючись, злегка поплескувала себе по натягнутій шиї. Іноді смаковито ляскала під пахву.
Я зиркнув на годинника. Мені лишалося, пані Гороховєцька з Горчухнова, п'ятнадцять хвилин бути тут. А потім ти знову на самоті лишишся з юрбами селян, які нестимуть своє здоров'я до цих стін. Люди духм'яного краю, які ж ви, тут я хотів подумати наївні, коли проринуло інше слово: терплячі, вас тут калічитимуть, труїтимуть, а ви однаково будете штовхатися в "калідорах", переповідаючи одне одному свої болячки:
— Оце в нутрях все болить і болить. Й ніякі лікарства не помагають — ну ні одне.
А коли хтось із вас прозріє, то правди не добуде, бо позиватися доведеться через отого законника, отого з приємним баритоном, який легко зривається на тенорок.
Гороховєцька дзенькнула, розсунула причандалля й сіла на мармурове підвіконня, притулившися спиною до холодних ґрат. Поринувши чи то в стелю, чи то в цигарку, про що думала ти? Всотуючи міркування неквапом з димом? Добряче обіпершись добрячою спиною, добряче покурюючи? Про нові розваги з діагнозами? Ні, бо вона вільною рукою почала торкати себе за груди. Й було чого там торкати і торкати.
"Там ще роботи й роботи", — мало не вголос бовкнув я.
Потім знову плескала себе по шиї, тіло її, досконале, таким і залишиться, навіть тоді, коли ця шия постаріє.
Рука її сперлася на мармур. Маючи досконалу фактуру, вічну, як і камінь, притулилася біля самісінького хірургічного ножа. Лискучого, такої собі пародії на велетенського скальпеля. Як і вся ця лікарня є пародією на прозекторську. Кривлячись од огиди, я взяв його пальцями. Потім у жменю. Й, надтиснувши з тилу, пропхнув їй під ліву лопатку. Ту одкинуло од вікна так швидко, що вона не встигла виплюнути цигарку, упавши нею на діл.
Одхиливши реп'яхів, я вийшов на майдана. Там, диркнувши, заторохкотів мій автобус, і млосні надвечірні пасажири попідводилися з лавок, аби пхатися йому в дверях. Полізши останнім, я заскочив себе на думці, що ніяк не можу пригадати:
— Яке ж прізвище було-таки в того вірменина?
__________________
Розділ IV. Не треба сліз
Не треба сліз
(Із циклу "Колоніальні апокрифи)
Оці українські сльози про долю, волю, нарікання на історію, що вона несправедлива. Тут треба знати, що до Господа з'явилися дерева та почали нарікати на сокиру, що та їх нещадно рубає. А Господь примружився отак, по-батьківському, вийняв люльку із рота і мовив:
— Сокира, кажете? А ви придивітьця до неї, панімаєш, із чього в неї зроблено ручку?
Отак і наша воля-доля, бо плачемо ми всі разом, а жоден окремо й на таке не варт, не кажучи вже про те, що думати треба щосекунди, бо проґавиш к бісу той момент, коли навколо тебе почне історія творитися. Прозівали ж, коли із Русі почала Малоросія бути. Й прозівали потім, уже маючи досвід і стерігши, як із усього цього постала назва Україна, чим ми зараз і називаємося; а Московія стала Росією тим часом, і ніхто не писнув. І вже готові "обустраюваться" в Русь, цей логічний крок вони зроблять, і ніхто тоді в світі не збагне, де тут хто. Бо ще й досі вони називаються присвійним прикметником "русскіє". Тобто це єдина назва на землі, єдиний такий народ, де в назві криється належність її. Чиї? Русскіє. І це їх муляє дико, і змушує нас, тобто споконвічну Русь, "українізуватися" все далі й далі, аж до повної нашої нівеляції і пощади нам тут не буде, бо треба ж цьому угро-фінському народу утвердитися не в своїй історії.
А почалося все це з простого статевого акту, товариші малороси. Бо порода в їхніх царів була дуже хирлявою. Бач, коли Рюриковичі зробили в Київській Русі переворот, почали стравлювати межи собою усі наші племена й підставляти їх під орду по черзі, аби ослабити для всякого випадку, аби русини не рипалися, чубаті. Так це в них далеко зайшло, що почали вони всі успадковувати владу, ріжучи батька син і навпаки; от і поменшали в рості.
Що почалася серед Романових гемофілія й взагалі безплідність. Що Наришкіна не могла свойому Романову спадкоємця трона, майбутнього Петра І народити, ну ніяк — а як же тоді з Московією, як же вона без Петра на Великоросію перетвориться?
А саме тут тоді у нас на РУСІ підріс один здоровенний парубок Григорій, і батьки його, таки ж русини, не подумали, замість того, щоби такого велета чотирьох аршин та оддати куди слід у козаки, взяли, дурні богомільні, та й направили його у ченці. Де він щосили свою А:илу постами гамував; і от, кожного разу, коли він її вгамував уже, здавалося, вона візьми та й недовгамовись.
А тим часом Наришкіна, на яку впала підозра у безплідності, з переляку, що тут саме за трон люта боротьба межи усіма Романовими, яких по удільних князівствах наплодилося прорва, а спадкоємця з її гілки на трон нема, подалася в Київську Лавру молитися об цім, бо тоді ще штучного осім'яніння для жінок не було. Та що казати, навіть для свиноматок ще теж не придумали.
Тоді для цього була Лавра. Де кожна лярва могла сподіватися на чудо; і щоб такі чудеса не переводилися, туди направляли найдужчих ченців із усієї Русі, які, незважаючи на пости та поклони, ще здатні були чудотворити. Гризуть вони там божеську науку, бо ще цар Петро не підріс, бо він ще не народився, аби потім усю ту Лавру разом зі студентами і професорами, разом з Києво-Могилянською академією переправити в Ленінград, щоби започаткувати свою науку, бо тоді в Московії не було жодного грамотного, царі хрестиками підписувалися, а єдиний з кебетою, Ломоносов, то тому навіть не було де навчитися, щоб потім стати головним на усю їхню орду знахарем — то й той по науку приїхав у Київ і одразу ж подружився із чотириаршинним Григорієм, бо все це було продумано за, попередньо узгодженим із боярами, планом. І починає з усіляких таких розмов про плоть, про те, яким вона матеріалістичним способом влаштована і про обставини, які сприяють її розмноженню; словом, про те, що потім назвуть сексологією.