Зізнайся, тобі потрібен той килим, що ти приволік у кінці кварталу?
— А що? Потрібен.
— Тоді, як кажуть, у Львові, ти щастя маєш. А от мені ні до чого імпортний гарнітур, я б оце краще в неділю завіявся на риболовлю... Дідька лисого! В неділю я лагодитиму радіоприймач, який приніс жінчин знайомий,— звісно ж, не за "спасибі". А потім вдосконалюватимусь у ремонті новітніх кавових млинків: доки відкриються майстерні, встигну збити якусь копійку. Тихій моїй дружині шубку треба... Усі ми прагнемо одружуватись на відданих та безгласних і незчуваємось, як вони роблять з нас примітивних обивателів. Віталій правий! Нехай вже краще така Агнеса зігне в баранячий ріг, мо', що і викрутить.
— Гадаєш, зробить із тебе щось краще, аніж ти є?
— Та вона ні з кого нічого не робитиме. На дідька їй такі орли, як ми!
Схилившись над столом, Вікентій мовчав. Його рожева шкіра на обличчі аж тліла, пекло навіть плечі, хоч вентилятор гудів над самим вухом.
Учора Агнеса дозволила провести себе додому. Виявилася простою і товариською: такою може бути лиш дуже щира і доброзичлива людина. Ні з ким ще Вікентій не почувався так вільно. Він багато говорив, а вона охоче слухала, короткими репліками надаючи його думкам завершеності. Це вивищувало Шепота у власних очах: він і раніш здогадувався, що може бути цікавішим, оригінальнішим, дотепнішим, аніж про нього думають, і ось тепер з радістю в цьому переконувався. Мабуть, раніш йому бракувало впевненості в собі... так, впевненості й самостійності. "Ну що ж, треба починати нове життя — тепер, з цієї ось хвилини". Шепіт на мить затримався, потім твердо зробив крок з правої ноги, його мила супутниця не завважила цього символічного маневру.
— Вам треба стати судовим експертом,— казала вона.— У вас відчувається природний ораторський хист — чудова дикція, точність вислову.
"У мене? Ораторський хист? Таж це чистісінька правда!"
— Потренувавши волю, ви маєте набути вміння підкоряти інших своєму впливові, я вгадую у вас непересічну внутрішню силу.
"У мене внутрішня сила? Звичайно ж!"
Чому ніхто ніколи не говорив йому чогось подібного? Навіть мати, котра вклала в нього ціле життя, не здогадується, який насправді її син. То буде для неї приємна несподіванка... Але чому він сам так пізно відчув можливості? Чому, чому?
— ...Інститут для вас — глухий кут, і що скоріше ви з нього втечете, то краще.
— А ви?
— Таж я тимчасово — замінюю жінку, котра пішла в декрет. Ось скоро вона повернеться... На той час я матиму посаду адвоката. О, то справді моє покликання.
Вона легко ступала поряд нього своїми крихітними ніжками; милуючись своєю супутницею, Шепіт зрозумів, що і її одяг, і загадкова зваба — не була по-справжньому вродливою, та чоловіки здригались, зустрічаючи її погляд,— від небуденної особистості, невіддільної від зовнішності, як квітка від запаху. "Тим-то багато гарненьких дівчат так скоро втрачають свій чар,— думав Шепіт.— Вони порожні, але ця жінка... О, вона тільки гарнішатиме з віком!"
— Давайте зустрінемось у неділю. Добре?
Це вже мовив майбутній Шепіт: у того, яким він був з годину тому, не знайшлося б таких спокійно-дружніх інтонацій, такого виразистого погляду.
— Гаразд. Сто років не була в кіно! Але я візьму сина — ви не проти?
— Навпаки, ще цікавіше.
І справді було цікавіше. Сином виявився величенький, як для такої юної мами, хлопчина, захоплений стародавньою історією. Просто диво! Він, Шепіт, дожив до двадцяти п'яти років, а ніколи не думав, що римляни, поневоливши греків, мусили прийняти їхню культуру. Це була помста історії завойовникам: ті, що прагнуть брати й панувати, неодмінно втрачають самих себе — такий закон природи. Як мудро!
— Справді, як мудро! — повторював Шепіт у захваті: йому хотілось взяти в своє життя вже їх обох, цього серйозного та романтичного хлоп'яка також.
Який розкішний вечір після бурхливої зливи спускався тоді на землю! Асфальт висявав, і в ньому відбивались три ефемерні постаті — то віддалялись у запалі суперечки, то зближувались, беручись за руки: всі троє стрункі, біляві, напрочуд між собою схожі...
Це таки правда, що для закоханих не існує часу. Вікентій майже не спав, стараючись диханням не збудити матір: розкинувши руки, лежав на спині та усміхався, і низька стеля тісненької квартирки здавалась йому небом, з якого осипався зоряний пил. Бачив ту саму усмішку вранці у дзеркалі ванної кімнати, бачив у вікні тролейбуса й вітринах магазинів; соромився її, проте не міг позбутися — усмішка, немов метелик, сідала йому на уста в найнедоречніший момент, вдосталь наширявшись десь на волі. І все йому нагадувало Агнесу: братчики на клумбах були слідами її бузкових босоніжок, маргаритки ніби висипались із старого записника, який вона ненароком упустила біля кінотеатру.
Вікентій прагнув здаватись чимбуденнішим, проте це йому не вдавалось: на роботі сусіди багатозначно переморгувались за його спиною:
— Агнесо,— сказав він за кілька днів.— Я хочу одружитися з тобою. Я дуже любитиму твого сина, ми з ним будемо великі друзі, ми просто жити не зможемо один без одного. Побачиш!
Він стиснув обидві її руки: крихкі й ледь голубуваті, вони лежали в його долонях, немов зачерпнута з копанки вода, і, як вода, могли без сліду просочитися крізь пальці.
— Агнесо, я навіть подумати не в силі, що зможу без тебе жити...
Вона трохи відсторонилася й глянула йому в очі:
— Стривай. Спочатку познайом мене зі своєю матір'ю. Інакше ж не можна — так?
У нього тенькнуло серце, але він згодився: справді, без цього не обійтися.
Тенькнуло серце. А чому, власне? Він і раніш приводив у гості приятельок — однокурсниць, дівчаток, з якими знайомився в бібліотеці або ж на танцях. Мати приймала їх завжди привітно, пригощала чаєм з домашнім печивом і неодмінно хвалила кожну: "Хороша дівчина". Вона була гостинною та доброю, його мати,— чого ж йому боятися?
"Мені вже двадцять п'ять і матеріально я ні від кого не залежу,— заспокоював себе Вікентій.— Маю ж я право вирішити свою долю!"
Агнеса прийшла з букетом квітів і власноручно спеченим полуничним тортом, як завжди, впевнена та елегантна. Вона розповідала веселі історії, сміялась, а мати мовчала, не відриваючи від гості погляду. Сидячи поміж цими двома жінками, Вікентій почувався хлопчиськом, якого можуть будь-коли випровадити за двері, аби не слухав того, про що розмовляють дорослі. Так, власне, й сталося.
— Синку, залиш нас хвилин на двадцять,— сказала мати.
— Ну й вигадала! — обурився Вікентій.— Що я тобі — неповнолітній?
Але Агнеса поклала йому на коліно руку з тоненьким, у цяточках дрібних камінчиків бірюзи, перснем.
— Ми скоро дійдемо згоди, гаразд? Не ображайся.
І він скорився.
Вперше Вікентій пожалкував, що не курить: принаймні мав би привід постовбичити на східцях. Це ж хтозна— що! Ну й жіночки пішли тепер... Зачувши кроки сусіда, шаснув у двері своєї квартири й залишився стояти у передпокої.
Агнеса засміялась лагідним коротким сміхом, потім сказала:
— Це ще не все. Я старша від вашого сина майже на десять років.
Витримавши паузу, ніби навтішавшись ефектом, продовжила:
— І це не все. Моєму синові дванадцять років. Ніби вже й досить? Та ні, не все. На моїх руках вітчим, який після інсульту ходить на костурах, і молодший брат — він вчиться на стаціонарі художнього інституту. Як бачите, занадто багато хлопців для однієї жінки.
Агнеса знов засміялась, а потім квапливо додала:
— Та не лякайтесь так, не треба. Я ж не збираюсь заміж за Вікентія — ми просто з ним добрі друзі. Повірте, йому корисно було зрозуміти мене, а тепер можна і розійтись. Ну, кличте вже, кличте свого синочка, а то ж застудиться... Та й мені пора додому.
Вікентій аж злякався — такою блідою видалась матір. Агнесу проводжали вдвох; коли вона зупинила таксі й поїхала, Вікентій сказав:
— Але ж ти і в дурне становище мене поставила. Мамо, вже час тобі звикати...
— Посади мене куди-небудь. І — швидше,— наказала мати.
Цілий вечір він відпоював її валеріанкою та корвалолом...
Наступного дня Агнеса сказала:
— Чудово! От і закінчилось моє ув'язнення — звільняюсь. Послухай мене: не затримуйся у цій конторі.
Він відвів її в кінець коридора, до вікна:
— Агнесо, ти ж нічого мені не відповіла.
— А ти про що?
— Виходь за мене заміж.
— А-а,— вона засміялась так, як сміялась у них удома, й Вікентія аж у дріж кинуло ,від того.— Та ні ж бо, це несерйозно, цей варіант мене не влаштовує. Твоя мати... Я, власне, розумію її — в самої підростає син. Тільки ж не дай бог до такого докотитися! Це добре, що я побувала у вас, принаймні знаю тепер, чого остерігатися...
— Але ж ти й зміючка! Знаєш, чого остерігатися? Вітаю. Радий за тебе. А я? Про мене ти подумала, коли за іграшку брала мою душу? Грабіжниця, грабіжниця, ось ти хто! Грабіжниця, й не маєш морального права ставати адвокатом.
Вікентій не помітив, як зірвався на крик: потім він роками звучав у власних вухах, роками відчував міцну долоньку, що затулила йому рота:
— Тихше. Голубчику, ну, тихше ж! Невже я справді приручила тебе? Аж так? Тільки ж не тут про це, ну, зрозумій — не тут...
Агнеса потягла його східцями в підвал, де ще з зими лежала тара з-під апельсинів, і там обняла, цілуючи в чоло та очі.
— Дурненький, повір, я ненароком, я не хотіла тобі зла — ти ж славний... Та це й не страшно — у тебе все попереду, уся твоя любов, а зараз прости мене за необачність і відпусти. Відпусти...
А він не відпускав, він плакав, люто розкидаючи ногами фанерні ящики:
— Грабіжниця, ти просто пограбувала мою душу, грабіжниця!
"Хай святиться ім'я твоє,— думав Вікентій, несучи, сумку з маслом, сосисками та кавалком бринзи.— Бо саме з цього грабунку й почався я теперішній. Ти розбудила мене — пишна комето, що пройшла повз маленьку сонну планету, пойнявши її вогнем любові й жалю. Ти перетворила цю планету на зірку, що спалахнула власним світлом, ти допомогла мені знайти себе. Хай святиться ім'я твоє, хай завжди оберігає тебе моя вдячність за щастя нещасливої любові, мої світлі спогади..."
Чорна машина вихопилася з-за рогу й рвонула просто на зелене світло — Вікентій посварився услід. "І номер не завадило б записати,— сказав літній чоловік поряд.— Отак і до смертовбивства недалеко".
Чоловік пішов через вулицю, важко припадаючи на праву ногу, і, поставивши сумку біля дерева, Вікентій подивився йому вслід.
Що з матір'ю? Хай її не влаштовувала Агнеса — це можна зрозуміти,— але Світлана? На кому ж тоді одружуються, коли не на таких? Дивно...