Дитини, яка малює на тротуарах Києва й Москви, Парижа й Вашингтона, Лондона й Мадрида ранок, що народжується над планетою. Малює і, просячи, наказує нам:
ХАЙ ЗАВЖДИ БУДЕ СОНЦЕ!
Завжди і всюди. Не закривайте його чорним крилом смерті. Не перекреслюйте його траурним розписом ядерної ракети. Адже малюнок дитини – це життя. А життя, як і діти, – майбутнє планети. Тож борімося за майбутнє планети, за свято. Хай завжди буде праця – – як свято, як мир на землі й у всесвіті!
Напередодні Нового року вітаю усіх з новими тисячоліттями, кожне з яких має увінчувати доброта і розум.
Отак або дуже (повторюю) приблизно так я хотів виголосити свою промову в ООН. Шкода, що я її тоді не виголосив. Мені чомусь і тепер думається, що світ хоча б на краплину став веснянішим і теплішим. Звичайно, у промові, яку тоді виголосив я замість цієї, прозвучали всі втілені тут думки, але без пафосу, без емоційного заряду, без яскравих і переконливих прикладів. З мого погляду, прозвучали холоднувато, без пристрасті. Це й ображало, бо за мир треба боротись на повен голос, полум'яно й наступально!
ООН! Я згадую цей новий всесвітній ковчег людства. Я бачу представників різних країн у кожному із семи комітетів. Я чую їхні голоси на різних мовах світу. І цього не порівнюю з Вавілоном. Я не хочу цього порівняння. Але чи не здається вам сьогодні, що новий Ноїв ковчег з кожним днем наближається до останнього свого водоспаду? Я чую голоси відчаю і крику, вслухаюся в поради і пропозиції. Усі на всіх мовах світу сьогодні один одному радять, як відвести каравелу по імені Земля від останнього водоспаду. Але чи не час уже взятися за весла?
За весла, земляни! Щоб потім не було пізно! Щоб усім нам і кожному зокрема не стало соромно при наступному витку цивілізації. Цивілізації, яка б після цього не сказала в своїй новій історії людства:
– До нас цю планету населяли варвари!
А може, на той час вони якесь інше слово вигадають. Такого в їхньому лексиконі взагалі не буде.
ЗАДУМАЙМОСЯ!
СЬОГОДНІ! –
ЗАВТРА
БУДЕ ПІЗНО!
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 16
Готель – це рідний дім не лише для тих, хто там працює, комівояжерів, але й для тих, хто більшість свого життя проводить у відрядженнях. От, скажімо, як я. На своєму літературному віку мені доводилося описувати чимало готелів. Та й у цьому іронічному творі я вже присвятив кілька сторінок своєму тимчасовому притулку. Але я й інші готелі бачив. Готелі, куди ви можете зі своїм чемоданом і у своєму вагоні заїхати прямо в готельний коридор – до портьє. А так само й готелі для кішок, готелі для собак... Звичайно, я не бачив готелів для тих, хто змушений валятися на манхеттенських вентиляційних решітках... Але вчасно поставимо три крапки. Бо далі вийде дубляж наступного розділу під скромною назвою "Готель".
Розділ XVI. ГОТЕЛЬ
Здається, про все розповів: і про портьє, і про подушечку, і про електролампи, а от про готель, в якому жив довго і в якому перебував тимчасово, – жодного слова.
Ну, почнемо з того, що ви увійшли в номер. Одразу, як щиро радить комісар поліції міста. Нью-Йорка (і я, користуючись нагодою, ще раз сердечно дякую йому), накидайте на двері ланцюжок, а то й два і погляньте у вічко, чи за вами ніхто не вийшов з ліфта й не стежить. Все в готельних дверях, як і в квартирі кожного американця, є. Не вистачає, щоправда, для більшої гарантії барикад, зо два кулемети й хоча б одного міномета. Це на той випадок, якщо вам удасться в Нью-Йорку заснути й хтось з цього скористається і несподівано прорве вашу оборону. Бо тут, як ніде, підходить: твій дім – твоя фортеця.
А якщо двері в готелі замінувати, то це зіграло б подвійну роль: на випадок вторгнення розбудили б вас і трохи пошматували б противника.
Але сон у Нью-Йорку вам ніколи не загрожує. Тим більше міцний. Тут кожні три хвилини сирени поліцейських машин так завивають, що коли у вас вставні зуби, то їх викручує аж до вух. Коли ж у вас ще рідні, то для них існує завивання пожежних машин і машин сміттярів, котрі щоночі перемелюють чорні целофанові мішки з пляшками, чайниками, каструлями, бляшанками, дошками, матрацами, бочечками, старими цвяхами, металобрухтом, старими самоварами, з усім тим, що ви можете побачити на будь-якому смітнику великого міста. Всі ці мішки тут викидаються прямо на тротуар. А вночі підбираються гербічменами (так називають сміттярів), і їхні жуки-автомашини з насолодою пережовують згадуваний мотлох. При цьому обов'язково тирлуються й гудуть під вашими вікнами. Можете спокійно дивитися кінофільми жахів, – вони йдуть тоді, коли ви захочете і за це заплатите, і скільки завгодно – хоч до світанку. Цим самим ще раз підтверджується істина, що Нью-Йорк – це місто, яке ніколи не спить, а ООН– це організація, куди ніхто не повинен ніколи запізнюватися, хоч кожен приходить тоді, коли кому заманеться. Звичайно, за винятком тих, кому сьогодні треба виступати, Але це так, між іншим, до слова.
У вашому номері чотири мікрокімнати: вітальня, спальня, кухня, передванник (це мені сподобалось, і назву я сам придумав) і ванна. У стелі дірок і гачків під люстри не довбають. Тому щось повісити чи повіситися самому важко. На стінах є розетки, і в номері п'ять-шість великих настільних ламп. Ви їх можете переносити, як дітей, куди вам зручно й куди завгодно. Але ставте завжди так, щоб ваша тінь від світла не падала на вікно і з вулиці не бачили, чим ви там займаєтесь. Тому в тутешніх помешканнях, як ніде, підходить прислів'я: краще тримайтесь в тіні. Вам завжди видно, що діється в освітленому місці. Я саме так і робив. Та й після згадуваних телефонних дзвінків по-іншому й не вчиниш. З вікон я не виглядав. Штори теж не підіймав. Небезпечно – а зненацька бухнуть звідкісь. Сонце все одно до вас рідко заглядає. Хіба що в ті дні, коли з Атлантики повіє добрий вітровій і забере з собою якусь тонну сажі (упродовж року тут її випадає 300 тонн). Я сам особисто її не зважував, але про це читав у газетах, і в досить-таки солідних. Американці рекомендують оголосити жнива на сажу й після збору врожаю за певну ціну продати одній з автомобільних компаній "Форда" чи "Дженерал моторс" – для шин. Кажуть, нью-йоркська сажа, коли її добре обробити, замінює каучук.
Посеред головної кімнати два столи: письмовий і кухонний. За одним ви пишете романи й листи коханій, а в години дозвілля насолоджуєтеся біблією, яку завбачливий господар готелю поклав вам на найвиднішому місці, і, дізнавшись, якої ви національності – ще й на рідній мові, аби розчулити вас до сліз і примусити полюбити ближнього, як самого себе. Біблія – це єдине, що дається в готелі безплатно.
Біля кухонного столу чотири стільці для ваших гостей, а на столі пачка білосніжних серветок з маленьким, але простим за своєю складністю навіть для дитини секретом. Відкриваєте пачку, й звідти вам люб'язно подається салфетка. Ви її берете, і за нею одразу вискакує наступна. І так доти, доки не поміняється білий колір на рожевий чи салатовий. Зміна кольорів салфеток означає, що вони закінчуються, а їх у коробці тільки п'ять штук, отож, якщо за вашим столом шість осіб, то шостому нічого не дістанеться.
– Хазяїн, виставляй нову коробку.
І він виставляє. Інакше не можна.
У ванній кімнаті шість різних і теж білосніжних вафельних рушників. Від такого завбільшки, як ваш носовичок, до простирадла. Ці шість рушників міняються щодня, і ця зміна свідчить, що американці – вельми охайний народ. І це правда. Цього в них не забереш. І повагою до них проймаєшся.
В усіх кімнатах на зручній висоті вмикачі. До них легко дістати й найменшому мешканцеві, а найвищому можна навіть не піднімати рук – йому їх досить вийняти з кишені й натиснути на вмикач, після цього – світло біля ваших ніг,
На кухні все необхідне для приїжджого: склянки, ножі, виделки, ложки, кавоварка, чайник із свистком (як колба, прозорий, із спецскла), плита газова на п'ять конфорок. Чотири з них діючі тимчасово. Варто повернути вам краник, як газ спалахує на ваших очах сивім полум'ям. Без сірника й без електрозапальнички. Вся автоматика вмонтована десь усередині. П'ята конфорка – особлива. Її ви увімкнути не можете. Вона цілодобово гаряча. На неї ставите чайник, і вода в ньому тримається на певній температурі цілий день і цілу ніч. Якщо вам набридли реклами по телевізору, можете взяти цей чайник, залити склянку з розчинного кавою, і чарівний напій уже готовий. Вам не потрібно витрачати жодної хвилини на підігрівання окропу.
На кухні, звичайно, посудомийка, шафи для посуду, холодильник, кухонний рушник і серветки для миття брудного посуду.
Після кухні вас завжди звичайно тягне як не до телевізора, який тут працює цілодобово (щоправда, не на всі канали), то до ліжка.
У безсонні ночі творчості я найчастіше згадував цей американський винахід – ліжко. Воно, як я уже сказав, завбільшки... А втім, мені під руку трапило інше порівняння. Ліжко завбільшки із злітний майданчик для вертольотів на даху Пан-Америка білдінг (до речі, винахід цей до геніальності простий). Простирадло, ковдра, покривало виготовлені на зразок спального мішка. Ви залазите біля подушки в нього, простягуєте на всю довжину свого тіла ноги й лягаєте спокійно спати, якщо вам по спиться, можете під цим мішком крутитися як завгодно й скільки завгодно. Можете залазити з головою, можете лягати по діагоналі чи поперек ліжка, можете задом наперед і передом назад, можете крутитися вовчком. На животі, на лівому боку, на правому боку. На спині. Можете підбирати під себе ноги, можете їх витягувати, простягати. Все можете. Бо ви перебуваєте у США. Все. Але як би ви не намагалися і щоб ви ще не робили чи не виробляли вночі, вам уранці все одно не вдасться натягти собі на голову ні ковдри, ні простирадла, ні покривала. Отаке американське ліжко. Широке, зручне, й, головне, його уранці зовсім не треба застеляти. Чи майже не треба. В американців на все це часу не вистачає. Вони ділові люди. Їм треба робити гроші. Тому вони беруть тільки оте простирадло, ковдру й покривало за верхню частину й натягують на полушку. Все! Ліжко застелене, і так, ніби там ніхто ніколи не спав. Ю а райт, сер!
Я б описав ще кілька готелів Нью-Йорка, але, чесно признаюсь, – не можу.