— Ця акула Коржань з'їсть і за нас. А нічого поганого Віка нам не зробила. Вона не винна, що ми нездари.
— Звичайно, не винна.
Філ махає на мене рукою і теж біжить до воріт Береженків. Ось він уже біля Віки і Коржаня. Дістає з кулька свою цукерку. Він щасливий. Він завжди щасливий, цей безтурботний Філ. Знає, що все одно він стане моряком. А більше йому нічого й не потрібно.
Віка віддала їм кульок, а сама дивиться на мене. Не кличе, а просто дивиться і, напевне, не розуміє, чому це я не йду до неї, за що образився.
— Вівчар, біжи сюди, поки не пізно! — волає Стась. Ми вже про все домовилися, але він усе-таки кричить, сподіваючись, що не встою перед такою спокусою.
Я заперечливо хитаю головою, хоча навряд чи вони бачать це. Віка усе ще мовчить. Вона просто не знає, що казати.
Я теж не знав би, що їй відповісти. Тому повертаюсь і поспішаю зникнути у провулку. Я поспішаю зникнути, але мені радісно, що Віка все ще дивиться мені вслід. Так, під її поглядом, я йшов би хоч сто років, без перестану.
31
Можливо, я одразу навідався б до "морського десантника", але мене покликав Данько Коляденко. Він сидів у своїй майстерні за низеньким столиком і мудрував над якимсь плетивом дротиків. Мене це здивувало. Данько уже перейшов у десятий, він мало знався навіть зі своїми ровесниками, не те що зі мною. Та й взагалі до всього, що цікавило нас, заозерянських хлопчаків, Данько лишався байдужим. Принаймні так мені здавалося. Він майже не бував на пляжі, не катався на човнах, не збивав плотів, на яких, за нашими задумами, могли дістатися аж до Кавказу, не ходив до лісу. Єдине, що його по-справжньому цікавило, — то це усіляка там радіотехніка. Тому в його клуні-майстерні осідали старі й зіпсовані приймачі, телевізори та динаміки з усього села. І, коли б не прийшов до нього, Данько завжди сидів за своїм низеньким столиком і щось розламував, розбирав, паяв, складав, пиляв.
Іноді хтось із сусідів просив Даню подивитися приймач чи телевізор, але він вважав негідним себе вдаватися до дрібного ремонту. Тому що для цього існують радіотехніки і телемайстри. Він же увесь поглинутий суто конструкторською думкою. Він не ремонтував, а створював. Створював небачені апарати. І хоча досі нічого путнього не вигадав, усі вважали його неабияким творцем.
— Що там сталося? — запитую від воріт, не маючи особливого бажання порпатись у дротиках.
— Є ідея, — повагом каже Данько. — Іди потримаєш дротик.
Я підходжу, мовчки беру дротика і тримаю, як показує конструктор. Потім тримаю ще один і ще один, поки Коляденко припаює їх. І робить це, звичайно, мовчки, тримаючи свою ідею у великій таємниці.
— Що це буде? — обережно запитую Данька, щоб не накликати на себе гніву.
— Космотон.
— Ого! — вражено кажу я, хоча нічогісінько не розумію і тому, почекавши, поки Данько впорається з наступним дротиком, ще обережніше цікавлюся: — А що ним робитимуть, цим космотоном?
— Темний ти чоловік, Русику. Це щось подібне до радіотелефону. Ось зараз телефон у нас який? Звичайний, дротяний. Хочеш телефонізувати село — копай траншею, прокладай кабель. А в моєму телефоні потрібні лише апарати. Набираєш номер, настроюєшся на певну хвилю — і спілкуйся з ким хочеш. Метод радіозв'язку.
— Може, тобі ще якусь дротину потримати? — запитую я, виключно з поваги до його технічного генія.
— Ні, поки що. За те, що допомагав, можешпосидіти, подивитися.
Але я і без його дозволу сиджу і дивлюся. Данько страшенно рудий, довготелесий і в своїх чудернацьких окулярах та фартусі чомусь нагадує мені шевця. Біля столика його — кілька картонних ящиків, вщерть напакованих різними деталями, а збоку до столика прибита дощечка з усілякими кнопками та вимикачами. Не підводячись з-за столика, Данько міг вмикати усю свою техніку, що була тут же, у комірчині: приймач, маленький телевізор, динамік, електроплитку, на якій завжди стояла консервна банка з якоюсь застиглою смолою, світло.
— І ним можна буде говорити з космосом? — допитуюся далі. Якщо вже сиджу тут, то треба хоча б випитати усе до пуття.
— Поки що ні, — гордо відповідає Данько й зневажливо дивиться на мене поверх мініатюрних окулярів. — Для цього потрібен лазерний промінь, по якому передаватимуться радіохвилі.
— Та ну?! — ще більше дивуюсь я, проте зовсім не вірю, що наш Даня здатний на такий витвір. Втім, хтозна. Цього літа все можливо. Все! Я знайшов мішок з якимись документами фашистського штабу. Віка стала великою художницею і тепер мріє про Лувр чи ще про щось там. Якщо вже так повелося, то чому б не припустити, що Данько сконструює новий тип космічної ракети, встановить її у себе на городі й оголосить себе якоюсь там космічною державою? Усе може бути.
— А звичайний телефон ти можеш зробити?
— Все одно, що робити сапку, — кидає Данько.
— Тоді зроби, — вмить запалююся я. — Зроби, а ми протягнемо дріт від хати до хати й перемовлятимемось. Уявляєш?
— Можна, звичайно. Це називалося б польовим телефоном. Без комутатора, на батарейках.
— Фантазіон! — кричу я, бо вже встиг "заразитися" цим Філовим слівцем. — Зроби нам без цього, як його, комутатора, на батарейках.
Я вже уявив собі, як було б добре, якби я міг піднімати у себе в літній резиденції телефонну трубку й питати маму-фельдшерку, чи готовий сніданок. Або перемовлятися з Філом, щоб не бігати з кожною дрібницею аж до нього. Та й з телефоном безпечніше. Що б не нафантазував Філові, по потилиці не заробиш. Одначе не встиг я осмислити всі вигоди телефонізації, як Данько убивчо остудив мій запал:
— Польовий телефон — штука, звичайно, класна, — глибокодумно мовив він. — Але, бачиш, навіть у мене його нема. Тому що нема часу займатися такими дрібничками. Для цього у нас діють цілі технічні гуртки, де так-сяк ліплять якогось детекторного приймача або авіамодель, і щасливі. А я звик працювати серйозно. На майбутнє.
Я враз втратив інтерес до великого конструктора, але все ще сиджу, дивлюся, як він мудрує над своїм космотоном. Може, я даремно не підійшов до Віки? Ну чого я цим досяг? А вона образилася. Звичайно ж, образилася. Напевне ж чекала, що підійду, привітаю. А може, й не чекала? І їй байдуже: підходжу я чи ні. Все-таки слід було підійти.
Поки я сиджу отут і вислуховую просторікування великого конструктора Данька, хлопці доїли шоколадні цукерки й тепер дивляться малюнки Віки або побігли усі разом на пляж чи до рибальської гавані. І чудово обходяться без мене.
Подумав таке, і мені враз стало сумно. Захотілося повернутись, розшукати їх, вдати, ніби нічого не сталося. Не проженуть же вони.
— А ти, я чув, теж ніби трохи захоплювався радіотехнікою, — мовить Данько, вмикаючи електропаяльник.
— Та так, трішки. Пробували удвох з Філом складати детекторний. Усе ніби зробили вірно, а він мовчить.
— Ну, це буває. Це завжди так буває. Складеш, тисячу разів перевіриш, а ефекту ніякого. Значить, десь щось не так. Техніка — це не отару пасти.
— Яке тобі діло: пасу я отару чи ні? — образився я. — І отару теж треба уміти пасти.
— Даремне ображаєшся, — заспокоїв мене Данько. — Я, навпаки, пропоную податися до мене в учні. Спочатку допомагатимеш, повчишся, а потім сам спробуєш.
Я уявив собі, як би це було; Руслан Тороч цілими днями сидить за таким ось столиком і порпається у різних дротиках, вичитує щось по схемах, по сто разів перевіряє, відшукуючи помилку... А десь там, у степу на царині, казиться мій кінь Мурзай. А вишка над ставком, а ліс, а Козацький острів?..
— Добре було б, — кажу я. — Але це дуже складно. На техніці я геть не розуміюся.
— А хто тут на ній розуміться? — дивується Данько. — Ніхто, цілковита технічна неграмотність. Ну якщо, звичайно, не рахувати кількох трактористів та шоферів. Але йдеться про іншу техніку. Так що не хвилюйся. Поки закінчиш десятий і поступиш в інститут зв'язку, дечому навчишся.
Тим часом я мовчки підводжуся і відступаю на кілька кроків від столу.
Данько здивовано дивиться на мене.
— Ти що, не хочеш?
— А ти їздив коли-небудь на коні?
— До чого це тут?
— І навіть не вмієш триматися у сідлі?
— Я цього виду транспорту не визнаю, — гордо закидає голову Данько.
— А я люблю коней. Ось повернуся з піонерського табору — приходь на царину. Дам покататися. Тепер у мене найкращий кінь — Мурзай.
Данько знизує плечима і знову схиляється над своїм космотоном.
— Вибач, я просто забув, що маю справу з вівчарем, — мовить він по якійсь хвильці мовчання. — Забув, що в тобі живе дух кочівника, який не дозволяє тобі вести цивілізований спосіб життя, — майже продекламував він.
Я не відповідаю. Повертаюся і мовчки йду геть. Нехай у мені живе дух кочівника, який примушує мене усе літо проводити в степу. Я — Гороч-кочівник. Це передалося мені від моїх предків, які колись давно кочували у цьому степу на рипучих возах і нє знали ні землеробства, ніремесел. Жили тим, що давали їм кінські табуни, чи що вони там випасали у ті віки. Мене це не ображає. Навіть кінь мій, Мурзай, теж є нащадком степових коней. Хоча предок їх дійсно-таки прийшов з Кавказьких гір, з аулу, в якому віддавна жила родина Кабрідзе і в якому виготовляють найкраще вино Грузії.
Нехай так. І слава кочівникам Горочам! Не поїду я ні в який табір, збудую собі воза, випрошу в директора ще одного коня і подамся у степи. Як і належить Горочу-кочівнику.
32
Морський піхотинець, дід Ромодан, зустрічає мене так, наче ми не бачилися цілу вічність. Він стоїть посеред саду і вітає мене високо здійнятою над головою сапкою.
— Нарешті помічники прийшли, — каже він. — А я тільки подумав: добре було б, якби навідався Русик. Все-таки удвох — не самому.
— А що, багато сапати?
— Клаптик лишився. Але ж ти знаєш: сумно дідові самому в саду. А бабуся наша захворіла.
Іду в сарай, беру другу сапку і стаю опліч морського піхотинця. Якийсь час ми мовчки сапаємо картоплю, що росте між деревами, і мені приємно відчувати, що, нарешті, я зайнятий ділом, яке відволікає мене від думок і сумнівів.
— Де це ти був? — запитує дід.
— В рибальській гавані.
— Добре робиш, що навідуєшся туди, — схвалює він. — Я вже лінуюся. А раніше завжди ходив. Тесля з мене був непоганий, то, як видавалася вільна година, латав потроху човни. Допомагав. Як вони там, скоро у море?
— Не знаю. Мабуть, скоро.
— Такими речами треба цікавитися, — каже морський піхотинець.