Співчутливо глянувши на дружину, він дещо повагався: "Відповідати чи не варто?", але врешті-решт промовчав, оскільки докоряти не хотів, а заспокоювати не було сенсу. Та й що вона може — ця згорьована жінка?! Господи, що вона може?!
4
...І все ж таки... Чи дізнається коли-небудь світ, який вселюдського масштабу філософ, який талановитий воїтель умирає у ньому всі ці роки?!
Не лише ця, од віку невродлива, літами та працею зсутулена жінка, а будь-яка найзоряніша красуня Європи мала б упасти перед ним навколішки: "Я — ваша, мій Бонапарте! – блаженно всміхається майже беззубим, обрамленим тонкими, потрісканими губами ротом. — Я — ваша!"
Певний час Ярко марне намагається відродити в уяві пригасле видіння, далі всім тілом подається вперед і яструбино вдивляється у кам'янисту сідловину, що аж ген, на схилі подільського пагорба, охоплює невеличку печерку... І, разом із усвідомленням краси та вічності вподобаного ним світу, зароджується нагальна потреба знову й знову осмислювати його сутність; збагнути: чому, замислений за божественним велінням гуманістично-милостивим, він так давно і безнадійно знелюднюється по війнах, збройних, релігійних та політичних конфліктах; чому так невідворотно вироджується "во лжі і ненависті".
Він і раніше не раз замислювався над цим невідворотним озвірінням людства, Але далі ненависті до тих, хто, спочатку кидав його на душманські міни, а потім кидав йому в лице: "Ми вас туда нє пасилалі!" — не сягав. Аж раптом, через книжні та власні роздуми, непомітно якось зринула в ньому оця жага величі, оце прагнення величних, вселюдських діянь; це осягання філософії людяності на полях вселенських бойовиськ...
...Він, тільки він, все ще здатен примусити людство зректися воєн і вбивств, політичних провокацій і релігійної різанини! Бо тільки він, Ярко-Воїтель, знає віднині шлях до цієї мети. І шлях цей: від жорстокості — до всеосяжної людяності, але... через іще більшу, майже немислиму жорсткість по відношенню до кожного, хто й далі має намір заганяти світ у трясовину жорстокості.
Всі інші полководці завойовували світи, утверджуючи по них власну тиранію, і тільки він один завойовує його, аби, возвівши в культ жорстокість "поля битви", водночас залишатися милостивим до кожного, хто здасться у полон, заречеться, навіки-вічні закається...
— Ти чуєш мене, світе?! – неголосно, але владно проказує Ярко-Воїтель. — Віднині я так й увійду в історію цивілізації, як людина, геніальна у своїй жорстокості і жорстока у своїй геніальності; як найлюдяніша у своїй жорстокості і найжорстокіша у своїй людяності. Тому що, зрештою, всі ми, з глини божої зліплені, так і замислені були: жорстокими у своїй милостивості і милостивими у своїй жорстокості!
На жаль, усвідомлення своїх таланту і величі прийшло до нього лише з місяць тому, але цей місяць він уже прожив іншою людиною, в іншому вимірі та в іншому світі. З кожним днем Ярко все виразніше відчував, як образ філософа і воїтеля, рятівника людства, витісняє з його душі злостивість і зневіру; як цей образ вириває його з дріб'язкової буденності і заманює у безмежжя Всесвіту.
А ще... днями ось так просиджуючи над цією закам'янілою долиною, Ярко-Воїтель намагався, але не міг, збагнути: як же це сталося, що життєпис свій людство укладає з діянь тиранів, що дбають тільки про багатство і славу, і їх за це не лише не карають, а навіть обожнюють? Чому сила-силенна розумних і можних людей затинається на кровопролитті, затято нехтуючи при цьому будь-якими проявами добра і людяності?
* * *
... Ярко ще раз напружує свій підсліпуватий зір – й ось уже в далині зароджуються ворожі полчища. Ще мить — і він виразно бачить, як сонячні промені падають на шоломи здичавілих завойовників, згасаючи в них, наче по занедбаних криницях. І що вдієш, що вдієш, як іще одна озвіріла орда прагне землі і крові, і тільки він, Ярко-Воїтель, здатен постати перед нею оборонцем життя і людяності.
— О, бач-бач!.. – повільно закипає своїм праведним гнівом Марія, стежачи за чоловіком зі спорохнявілого напіврозваленого ганку. – Знову плетиво у траві, а він сидить собі, ідол-ідолом, і на долину витріщується! Каліч-каліччю; таке вже, прости Господи, жалюгіддя... – але й воно щось там собі намріює!
Одеса,
березень 2006 року.
ОБКРАДЕННЯ МІКЕЛАНДЖЕЛО
1
...А розбудив Ореста власний зойк. І тепер він стояв посеред невеличкої, перетвореної на в'язницю, комори, намагаючись збагнути: вирвався той зойк насправді, чи, може, тільки зародився у нім, та й так і сконав десь у скатованих грудях, а він лише наснив собі приглушене страхом відлуння.
Троє інших в'язнів мовчазно й сирітно тулилися попід стінами, на таких самих нарах. Одначе Орест навіть не чув їхнього дихання, немов би всі вони повмирали цієї страшної ночі, так і не дочекавшись світанку і страти.
— Це – все! – прошепотів він, вдивляючись у темряву. — Звідси мені вже не вирватися: звідси – вже ні...
Мабуть, троє інших в'язнів теж не спали. То була лише хвиля забуття, що на якийсь час вирвала іх із реального світу й кинула у потік марення. Але й у ньому в'язні не знаходили нічого, окрім безпорадності і страху.
"Чому так тихо?! — з жахом думав Орест. — Хоча б почути дихання котрогось... Чи крик вартового... Невже все вимерло?."
Тиша і морок злилися довкруг нього, схолодили груди відчаєм, і Орест відчув, що задихається.
— Звідси не вирвуся, — проказував одні й ті ж слова. — Звідси — вже ні....
— Не поможе, — прохрипів Дмитро Величан, котрого мали стратити разом із ним, може, вже навіть сьогодні. Бо тих двох ще водили на допити, і вони сподівалися, що їх просто засадять до в'язниці чи до концтабору. — Ніякі молитви тут уже не зарадять. .
— А я і не молюся, — гарячково відказав Орест, не бажаючи, щоб хтось запідозрював його у боягузтві. — Хіба я молюся?!
— Та навіть якби й молився...— докинув зі свого кутка Стефан Рануш. Як з'ясувалося, ніхто з них, насправді, не спав. Просто, кожного з них пообсідали думки, і важко було вириватися з їхніх тенет. — У таку ніч дозволено все: плакати, молитися, проклинати... Щаслива ніч приречених.
— Але я не молився! — роздратовано відказав Орест, ніби його впіймано було на страшному гріху.
— Та яке вже це має значення? Не про гонор думати зараз треба, а про втечу, — знову заговорив Дмитро. – Хоча... і про гонор теж. Є тут у мене один план. Ото біда — запізно він зродився.
— Треба спробувати втекти, прямо під час страти, якщо тільки дійде до неї, — подав голос Ілько Мащук. – Хоча б один із нас, а вирветься. Раніше таке не раз траплялося. Я по книжках читав.
— У книжках – так, траплялося. Але не в житті. Не вирватися вже мені звідси, — безнадійно пробубонів Орест. — звідси – вже ні.
— Бо ти вже поховав себе. А ми ще живемо.
На цей закид Орест не відповів, та й не знав він отих слів, котрими міг би розвіяти свою безнадію.
Тим часом жили на скронях його пружилися, і поміж гучними ударами пульсу в'язень уловлював їхнє щемке тремтіння. У ці хвилини Орестові здавалося, що його загнано до якогось кам'яного мішка, куди не проникає навіть повітря, і він ось-ось знепритомніє від страху і задухи. Від страху... і задухи.
2
Минуло кілька хвилин. Десь там, у теплій вологості ночі, зринули і відразу ж згасли голоси вартових.
Орест постояв перед дверима, мовби чекав, що зараз станеться диво і вони відчиняться, потім зболено зітхнув і повернувся до нар. Присівши біля них на долівку, Орест намацав за кострубатим стовпцем шматок деревини і, втішившись, затис його у спітнілій долоні.
То був звичайнісінький кусочок липової дошки, що впав з-під сокири теслі й лишився непомічений прибиральниками. Щойно німці наказали теслям швидко перетворити дерев'яну комору на в'язницю, бо у підземеллі під поліцейською управою всі заарештовані вже не вміщалися, майстри звалили неподалік од комори кілька лип, розпиляли їх та й збили ці нари. Нікому й на думку не могло спасти, що першим, кому доведеться лежати на цих липових дошках, буде різьбяр, і що він тішитиметься своєю знахідкою, як порятунком.
А знайшов він цей обрубок першого ж дня, коли його, зсіченого шомполами, привели сюди й кинули на ці дошки. Усю ніч різьбяр утопив у болях, аж десь перед світанком на годину-другу заснув. Коли ж прокинувся – заманливо почув запах липової деревини.
Спочатку він навіть не міг збагнути, звідки цей запах рідної домівки долинає. Бо й дід, батько, та й сам він — завжди запасалися липовими колодами, щоб потім довгими зимовими вечорами чаклувати над м'якою, податливою, "майстровою", як називали її поміж собою різьбярі, деревиною.
Та коли перевернувся на живіт і притулився губами до шерхкої дошки, збагнув: запах іде від неї. Виявляється, теслі збили ці нари зі "свіжої", ще живої липи; це ж треба: стільки цінної, майстрової деревини перевести!
Ще не усвідомлюючи до пуття, що робить, різьбяр спустився на долівку і заходився повзати попід нарами, оглядаючи їх, аж поки не натрапив на цей шматочок.
"Що він там, неборака, робить?" — з тривогою запитав був Ілько котрогось із сусідів.
"Сам уже, напевне, не тямить, що… Мабуть, так скатували чоловіка...".
"Та цей нібито міцний. Принаймні досі тримався"
"Е, та по катівнях і не таких виснажують і ламають".
"Що ти там робиш, чоловіче?!" — гукнув Ілько.
А що він міг відповісти? Сказав:
"Та просто так, оглядаю...".
" Це ж іще не шибениця, щоб її так сердечно оглядати, це лише нари"
"А мені здається, що неборака вже збожеволів, — мовив Дмитро, навіть не турбуючись про те, чує його Орест чи ні, бо вірив, що так воно й сталося. — Але хтозна, як усім нам поведеться... Може, йому ще й пощастило, що вже не сповна розуму. Таким і на страту йти, наче на перше побачення".
...Вже як трохи розвиднилося, Орест пильно оглянув усі закутки, та й під самими дверима вгледів невеличке скельце. Знахідка була великою вдачею, бо відтоді навіть нидіння у в'язниці почало набувати певного смислу. Чекаючи страти, він робив те єдине, що лишень міг і повинен був робити істинний різьбяр. І страх перед смертю непомітно якось поступався в його свідомості побоюванням, що занадто вже мало часу в нього лишається; що не встигне закінчити свого витвору, тому що завадить страта.
...Ось і зараз, прокинувшись посеред ночі, Орест сів у кутку, під сивим місячним струменем, підніс деревину ближче до очей і, напруживши зір, торкнувся її скельцем...