Очевидно, він уже не усвідомлював, яка небезпека чатувала на нього. Він був засліплений тим, що може втратити своє високе становище в суспільстві, а тому думка про саму смерть видавалася йому дріб'язковою.
У З'єднані Штати Америки Садовий поїхав буцімто для розширення контактів і завоювання життєвого простору для "Галицької Республіки". Насправді ж ЦРУ цікавило усе, що Садовий знає про українську поліцію Служби безпеки, про саму організацію "Галицька Республіка". Тепер Богданові доводилося більше бувати у З'єднаних Штатах Америки, ніж у Канаді, бо ЦРУ боялося, що якимось чином інформація про справжнього Садового просочиться до канадської діаспори. А ці люди панькатися й церемонитися з Богданом не будуть.
Як це не парадоксально, але довкола особи Садового співпали інтереси багатьох зацікавлених сторін — істинної "Галицької Республіки" та її керівника Тараса Возняка, кандидата в українські президенти, української поліції Служби безпеки, американського ЦРУ. До президентських виборів в Україні Садовий мав час насолоджуватися життям. Він це і робив, хоча й не розумів до кінця, в яку халепу потрапив.
КАНАДА. ТОРОНТО. 2055 РІК. 5 ЛИПНЯ
Уляна образилася на Богдана за те, що той не взяв її з собою у З'єднані Штати Америки. Ні, вона не мала гарячого бажання побувати у сусідній країні, однак перша думка, яка у неї виникла, коли Садовий демонстративно без неї поїхав, була та, що він має коханку.
Уляна не претендувала на роль дружини Богдана, хоча фактично нею була, бо виконувала всі функції, притаманні дружинам. Вона розуміла, що люди такого масштабу, як Садовий, з яким рахуються поважні й впливові сильні світу цього, можуть і не звернути увагу на неї, а тому дівчина робила все можливе, аби не нав'язуватися Богдану. І разом з тим вона мало не щодня очікувала, що Богдан обійме її, поцілує і скаже: "Кохана, будь моєю дружиною". Вона бачила це у сні, марила цим на роботі, жила цим. Але дні минали, а Богдан не заводив розмову на цю тему.
Уляна емігрувала з батьками до Канади наприкінці дев'яностих років минулого століття, коли всім свідомим українцям стало ясно, що їхня держава укотре за час свого існування стає сировинним і геополітичним придатком Росії, джерелом дешевої робочої сили для неї. Вихована у кращих традиціях української державності, Уляна покохала Богдана швидше як національного героя, а не як привабливого молодого чоловіка. Пізніше їй було добре з ним, вона отримувала задоволення, насолоджувалася його тілом, і це лише підсилило її кохання, але перший поштовх у її любові був замішаний, власне, на національній ідеї. Богдан був для Уляни лицарем на білому коні, її ідеалом, про якого вона мріяла все життя. Уляна вважала себе щасливою, що така людина їй зустрілася, і, як їй здавалося, відповіла взаємністю на її почуття.
Ні, вона несправедлива до Богдана. Він не з тих людей, які дивляться тобі прямо в очі, думаючи в цей час про свою коханку. Він поїхав у справах, можливо, навіть ризикуючи власним життям, а тому не хотів брати з собою Уляну, чимось тривожити її.
Але всі ці думки про Богдана виявилися марними, коли Уляна за терміновою телеграмою прилетіла до Оттави. Її батько був редактором української газети "Кленове листя", і те, що він сказав їй, перевернуло все життя Уляни. Батько найсуворішим голосом, яким тільки володів, наказав доньці не повертатися до Садового, бо той зрадник і паскудник, якого ще світ не бачив. Він дав почитати їй матеріал, отриманий від Тараса Возняка. Американське ЦРУ, перехопивши подібні матеріали в політичних та економічних газетах, не могло припустити, що ця ж інформація буде надіслана в малопопулярний тижневик "Кленове листя", який виходив накладом усього в 150 примірників.
Коли Уляна прочитала весь матеріал, здригнувшись від гори звинувачень на адресу Богдана, вона зі сльозами в очах, але спокійно сказала батькові:
— Але ж це все може бути фальшивкою! Як ти можеш це публікувати, навіть не поговоривши з Богданом?
— Ти засліплена коханням до цього покидька! — несамовито кричав батько. Такого він собі ніколи не дозволяв у стосунках з донькою. — Я не дозволяю тобі зустрічатися з ним! Матеріали я отримав від людей, яким довіряю стовідсотково! І я їх опублікую, навіть якщо це буде коштувати мені життя!
Батько Уляни як у воду дивився.
ЛЬВІВ. 2055 РІК. 10 ЛИПНЯ
Андрій Лев був обраний депутатом Національних Зборів України від Партії прихильників пива (три "П", як її називали у народі). Спочатку його ніхто всерйоз не сприймав, хоча він і був керуючим банку "Львів-Карпати-Україна" і мав філії в усіх областях держави, а також володів низкою підприємств, у тім числі й спільних з іноземним капіталом, на Сході та Півдні України.
Вперше про нього серйозно заговорили, коли він запропонував Національним Зборам України проект закону "Про державних службовців і агентів Служби безпеки". В ньому мовилося про те, щоб створити на кожному рівні (місто-район-область) відповідні комісії, які були би наділені надзвичайними правами у фільтруванні тих службовців, які є штатними чи позаштатними співробітниками Служби безпеки. Андрій Лев пропонував для таких державних службовців вибір: або розголошення їхньої таємниці, і вони продовжують працювати на попередньому місці роботи, або вони добровільно відмовляються від державної служби, і тоді їхнє співробітництво зі Службою безпеки залишається таємницею.
Несподівано проект закону Андрія Лева дістав підтримку багатьох депутатів. Усі розуміли, що Україна, ставши поліцейською державою, зайшла занадто далеко у тотальному стеженні за власними громадянами. Якщо начальник поліції Служби безпеки України дозволяв собі перебивати на прес-конференції самого Президента, а той мовчки ковтав цю пігулку, то всі розуміли, хто справді керує державою. Президент, хоч і слабовольний, був ще певною гарантією дотримання конституційних прав в Україні. Наступним кроком могло би бути таке, що сам начальник поліції Служби безпеки висунув би себе у Президенти і, без сумніву, став би ним, бо йому нічого не вартувало взяти під свій особистий контроль елекронне голосування.
Андрій Лев і його друзі з депутатської групи "Демократія" внесли проект закону до порядку денного в останній момент, коли нишпорки зі Служби безпеки та їхні платні агенти з числа народних депутатів вже нічого не могли вдіяти. У першому читанні законопроект набрав мало не три чверті голосів депутатів, що стало справжньою світовою сенсацією. Світові інформаційні агентства кожне по-своєму трактували цю новину. Всі сходилися на думці, що серед депутатів Національних Зборів, мабуть, немає і одного відсотка людей, які би в тій чи іншій мірі не були пов'язані зі Службою безпеки. Але і вони збунтувались, живучи під постійним спостереженням поліцаїв.
Звичайно, у країні з твердими демократичними принципами так і повинно бути: кожний лояльний громадянин має бути зацікавлений у доведенні до органів безпеки необхідної інформації, якщо відчуває, що його країні загрожує якась небезпека. Але коли Служба безпеки порпається, що називається, у брудній білизні і заглядає тобі під ліжко чи в холодильник, то при чім тут демократія? Більше того, саме завдяки авторитарному і тоталітарному характеру Служби безпеки демократія в Україні вже давно знаходилася під знаком питання.
Спікерові парламенту в результаті хитромудрих ходів удалося перенести законопроект на друге читання, хоча абсолютна більшість депутатів, усвідомлюючи, що раз і назавжди можна покінчити з недремним оком Служби безпеки, якій вони служили і яка їм остогидла, розуміла, що законопроект не потребував другого читання.
За час, що минув між першим і другим читанням, Служба безпеки попрацювала усердно, прямо й опосередковано погрожуючи якщо не всім депутатам, то принаймні ключовим фігурам у парламенті, від яких залежали результати голосування. При цьому поліціянти бісилися, що не можна встановити, як голосував той чи інший депутат, бо система була надійно захищена від зовнішнього втручання. Про це свого часу подбали американці, розробники системи.
Як круки, в день голосування злетілися до Національних Зборів України представники Міжпарламентської Асамблеї, які разом з нишпорками зі Служби безпеки окупували зал, щоби було видно, як голосує той чи інший депутат. Звичайно, за таких умов законопроект у другому читанні не пройшов.
Саме відтоді Служба безпеки стала пильно стежити за Андрієм Левом, цим непримітним підприємцем і банкіром із Партії прихильників пива. І саме тоді у багатьох націоналістичних організацій виникла думка запропонувати Андрієві Леву виставити свою кандидатуру в Президенти України.
Цього дня, 10 липня, Андрій Лев їхав до Києва на консультації з Тарасом Возняком, лідером "Галицької Республіки".
КИЇВ. 2055 РІК. 11 ЛИПНЯ
Уже минула година, як Андрій Лев мав з'явитися на конспіративній квартирі Тараса Возняка. Лідерові "Галицької Республіки" доповіли, що поїзд прибув, але Андрія Лева у ньому не виявлено.
Передбачаючи усе найгірше, Тарас мовчки палив цигарки, але паніці не піддавався, знаючи здатність Андрія знаходити вихід із найсутужніших ситуацій.
День був важкий. Ще зранку Возняк отримав інформацію про смерть Уляни Верболоз та її батька, редактора часопису "Кленове листя". Тарас був переконаний, що це справа рук Садового, і від безсилля лише стискував до оніміння кулаки.
Андрій Лев з'явився на конспіративній квартирі лише під вечір. Коротко пояснив, що помітив філерів зі Служби безпеки, але відірватися від них було не так просто.
Часу для розмов було обмаль, бо Андрій мав заплановані зустрічі в інших регіонах, але основні проблеми вони з Тарасом усе-таки обговорили.
— Я хочу бути з тобою максимально відвертим, наскільки це можливо в даній ситуації, — розпочав розмову Андрій, — і хочу такої ж відвертості з твого боку. Наразі є декілька проблем. За моєю інформацією, навколо "Галицької Республіки" в Канаді й особливо в З'єднаних Штатах Америки затіваєтья якась провокація. Думаю, що настав час обмінятись інформацією з цього приводу.
— Розумієш, я зробив велику помилку, — щиро зізнався Тарас. — Ти знаєш, хто такий Богдан Садовий, як він співпрацює зі Службою безпеки і якою була його фатальна роль у руйнації нашої організації.