сто шiстдесят? — не боїшся? не виникає бажання — вляпатися в крапочку? — нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема — дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi — клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила — е, нi, пустiть назад! — а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху — манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, — нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", — i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), — але ця думка — що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, — звiсно ж, Америка …".
Юлька вшосте чи всьоме починала від самого початку читати забужчині польові сексуальні одкровення — і завжди зупинялася на восьмій-десятій сторінці. Їй хотілося залпом прочитати оцю книжечку, але щось заважало, внутрішнє і незбориме. Малій Василівці здавалося, що коли прочитає цю книженцію, то збагне сама себе. Не знати, хто їй навіяв цю дурнувату думку (вона запитувала у себе: "І хто тобі цю дурнувату думку навіяв?"), але вже не могла її прогнати. Вона читала слова, складала їх у речення, інтуїтивно відчувала підтекст, але потім суцільне сприйняття губилося, Юлька думала про щось своє, втрачала хід розповіді, відкладала книжку набік, давала собі слово наступного разу сісти й залпом прочитати, але наступного разу траплялося те ж саме.
Одногрупниця порадила їй прочитати цю книжку, закочуючи очі: "Там таке!...". Згодом з'ясувалося, що вона польових сексуальних одкровень не читала, а професор Мазур на лекції про Франка двома реченнями прохопився, що, власне, книжка Забужко не про секс. У Василівки згас інтерес до цього творіння письменниці. Але коли Юлька побачила пані Оксану по телевізору, то відчула в ній, як казав професор Германсдерфер, "родственную душу", бо українською – "споріднена душа" це звучить слабше". Василівці тим більше захотілося дочитати цю книгу до кінця, навіть якщо вона була, власне, не про секс.
В мікроавтобусі читати було незручно. Юлька сховала книжку в рюкзак. Її починало злити, що Галич не звертав на неї жодної уваги, хоча безтурботно про щось теревенив зі своїм сусідом. "Данило-мудило!" – почала вона тихенько наспівувати в такт двигуну, і це її трохи розвеселило.
Підходила обідня пора, хтось почав діставати зі своїх сумок їжу.
Раптом Данило Галич попросив усіх зачекати хвилин п'ятнадцять і нічого не їсти. Всі були заінтриговані, але директор магазину й ресторану був незворушний і не пояснював причину цього. Його послухали, заховали назад пакунки з їдою. Галич ставав для них авторитетом – принаймні у цьому мікроавтобусі. Здавалося, він не звертав на це жодної уваги і лише уперто дивився на дорогу, а потім підійшов до водія і наказав йому повернути направо на неприглядну сільську дорогу.
Люди в'яло почати протестувати: мовляв, ми їдемо у Київ, на Майдан Незалежності, тут кожна хвилина дорога, а мусиш потакати вибрикам Галича. Уголос цього, звісно, ніхто не казав, але загальний настрій витав у повітрі. Данило знову нічого не пояснював, а водій лише загадково всміхався у свої козацькі вуса і не слухав тих, хто тихо казав повернути на головну дорогу. Мабуть, вони були у змові.
Василівка вперто дивилась у потилицю Галичу, не розуміючи, що він затіяв, але хотіла, щоби це було зроблено заради неї. Він відчув цей погляд, повернувся до неї усім тілом, усміхнувся і підморгнув. Коли він усміхався, поросячі очі щезали, а сам Данило був таким милим, що хотілося його негайно розцілувати, і Юлька ледве стримувалася, аби не зробити цього.
А Галич встав і одразу розвіяв усі сумніви:
— Друзі мої, мені сьогодні сорок років! Нікого з ближчих, ніж ви, у мене зараз немає. Ви ж не будете гніватись на мене, якщо я вас на годинку запрошу на свій день народження?
Всі дружно йому зааплодували, а Юлька, здається, найбільше від усіх. Чоловіки тиснули йому руки, жінки цілували – смачно і в губи. Юлька ревнувала. Данило ходив по мікроавтобусу, приймаючи вітання. Останньою була Василівка. Він підійшов до неї, перед тим потиснувши руку Віті, але на нього навіть не глянув:
— Ну, що, мала, цілуватися вмієш? – І не питаючи жодного дозволу, міцно поцілував її в губи, пронизавши серце.
Потім вони зупинились у невеличкому ресторанчику в якомусь селі. Звісно, пили та їли, але Юлька все пам'ятала смутно. Данило повністю заволодів її уявою.
Отямилась вона вже у мікроавтобусі. Після випитого хотілося спати, а не штучно змушувати себе читати. А тут ще водій різко загальмував, від чого всі прокинулися й спросоння загомоніли. Вітька упав їй на плече, а її рука невимушено упала йому між ноги. Вона відчула його могутній і потужний прутень і, здається, помимо волі, стиснула його, не відпускаючи й загадково дивлячись на Вітю. Той божественно усміхався і не протестував.
39
Я не виходив зі своєї квартири. Звісно, надворі було холодно, роботи як такої у мене вже не було, але головне – за вікном буяла р-е-в-о-л-ю-ц-і-я.
П'ятий канал уже вшосте чи всьоме подавав репортаж із Донецька. Там на мітингу прибічників Віктора Януковича виступала його дружина: "Горы оранжевых апельсинов. Это на фоне "Оранжевое небо…", понимаете, от такое вот. Да, это просто, это кошмар. И хочу вам сказать, что эти апельсинки не простые. Эти апельсинки наколотые. Люди берут один апельсин, съели, взяли другой. От. И оно тянется и тянется рука. Вот сейчас я ехала сюда в пять часов, были новости, и сказали: на площади массовое отруення почалося, и у людей, значит, частые случаи обращения в больницу, людей везут в больницу с менингитом".
Я вимкнув телевізор, бо вже набридло слухати. Згадав, що вчора прочитав у "Дрогославській зорі" некролог про смерть Брушнівського. Я ж обіцяв книжку про нього написати! Думав, що він житиме сто років? За тією клятою політикою світа Божого не бачу.
Знайшов у коробочці три касети із записом розмов з Брушнівським. Навмання взяв одну з них, вставив у диктофон. Дивно було чути голос уже померлої людини:
"Ну, ви вже чули, що в п'ятидесятому році в Інті відбувся, ну, засекречений, звичайно, дуже великий процес політичний над політичними в'язнями спеціального Мінлагу так званого. Нас судили тридцять одного чоловіка політв'язнів "лаготделения номер один" Мінлага МВД СССР. Нас продав один. Ми теж не так просто сиділи, а щось робили. А в тих умовах жахливих тотальної сліжки конспіруватися було дуже важко. Але все-таки попри ті охоплення учасників майбутнього повстання процес над тридцять одним чоловіком – то це був мізер. Але ми були змовлені ще перед арештом на всякий випадок, потім вже після арешту, ми затялися, все на собі. Так що жертв від нас багато не було. Заарештували нас третього лютого тисячу дев'ятсот п'ятдесятого року, ну, звичайно, несподівано, по одному висмикували, вивозили на вахту, там уже чекали такі чорні "воронки" і розвозили нас по "лагерным отделениям Инты". На Інті... Там же конгломерат... Таборів там було шість, величезних-величезних зон системи ГУЛАГу. В кожній зоні було... Найменшою була жіноча зона, яка нараховувала чотири тисячі двісті жінок, бо жінки і мужчини там були ізольовані цілком окремо. А в мужських зонах було п'ять тисяч, в деяких – п'ять з половиною і так далі. Така була статистика – наскільки вона нам відома. Так от, почалися ті арешти, як я сказав. Ага! Ну, і оперативники, ми ж не знали, скількох заарештують, хоч ми мали деякі попередження. Ну, заарештували тридцять одного чоловіка в'язнів за один день. І розвезли їх по групах, по БУРах. БУРи – це лагерні тюрми. І посадили по одиночних камерах. Мене завезли на "лаготделение номер два", посадили одного в камеру, потім трошки пізніше з'ясувалося, що за стіною в одиночці теж сидів такий Віктор Макєєв, по національності мордвин, за фахом медфельдшер, дуже порядний хлопець, можу наперід сказати, от. Він дуже гарно себе поводив: під час слідства і після цього. Такий затятий угро-фінський націоналіст. Ха-ха! Ну ж, мордва, ви знаєте це, це ж є угро-фіни. Він теж другий раз дістав 25 років. Ну, і з чого почалося? Привезли, дали одиночну камеру. Ну, а це ж лютий місяць, там дня нема, полярна ніч скрізь, міліони ліхтарів по зонах, там в часі не зорієнтуєшся без годинника, а годинників там не дозволяли, розумієш: сидиш та й сидиш. Від "подъёма", як вони кажуть, до "завтрака", і з "завтрака до обеда", від "обеда до ужина", від "ужина до отбоя". Такий поділ часу. І що? Відразу нас позабирали після "завтрака". Вже ми налаштувалися іти на розвод, на роботу. Бо я тоді працював на шахті номер два, там, на Інті. Прийшов вєртухай в бригаду; ми вже всі вдяглися, значить, виходити на роботу. Він: "Кто бригадир?". Той. "У тебя в бригаде Брушнивский есть?". – "Есть". – "Как его звать?". – Ну, бригадир всіх повинен знати. До мене: "Пойдём". – "Куда?". – "Пойдём!". І привів мене на вахту, загнав в "воронок", привезли во "второе лаготделение" і загнали в БУР. Це я вже розумію, в чім річ. Десь була "утечка информации", хтось щось десь накапав, хтось щось помолився, хтось щось, може, підбрехав, така справа. Може, минуло годину абощось, відкривається камера, заходить трьох вертухаїв. Жаргон табірний – наглядачі. Ну, вони ж у тих своїх погонах, уніформі. Нічого не кажуть, ні слова, ні півслова, єдине: "Ты Брушнивский?". – "Я". І стали в такий трикутник, розумієте, і починають боксувати. І то так щиро боксувати. Боксують доти, доки не впадеш. Нічого не спитають, нічого не кажуть, абсолютно. Я розумію, їх прислали спеціально, це була, вони називали "санобработка".