Тепер копати було легко: земля просто осипалася і котилась кудись. Свіже нічне повітря пливло до нас у цю чорну пастку, воно несло нам силу й надію.
Гончаренко хтів був лізти вперед, але я заборонив йому, я поліз перший. Висунув голову й плечі в дірку: одразу не можна було роздивитись, куди виходила вона. Ану я впаду одразу сторч головою в яке провалля?
Над діркою випинався здоровий корінь,— я вхопивсь за нього рукою і поплазував. Лізти було тяжко, але два, три рухи — і я був вже на волі!
Я вхопивсь обома руками за корінь, але ноги мої черкнулись землі, нашої землі, порослої травою, вкритої густо сухим листям. Не маючи часу роздивлятись довкола, поки вони ще сиділи в пащі землі, я повернувсь до лазу і тихо озвавсь Гончаренкові:
— Земля. Панну, панну вперед.
У відтулині з’явилася голова і плечі Броніслави, я допоміг їй, підхопив її та поставив долі, але вона не трималася на ногах. Ми стояли на згір’ї.
— Держіться за шию,— сказав я Броніславі і схопив її на руки. Вона обвила мою шию руками. Коси її впали... я почув її тепле дихання, почув, як затріпотіло її серце...
Два, три кроки і я поставив її на землю. Стефан і Гончаренко бігли до нас,— ми були на волі!
— Ну й відступ! — вирвалось в Гончаренка.
Тепер тільки оглянувся я: ми стояли на дні глибочезного провалля, страшні урвища підіймалися з обох боків, чорні дерева, високі, похилені, присадкуваті простягали своє гілля і, мов якісь велетенські потвори, сплітались круг нас патлатими руками. Вгорі високо над нами блимали далекі зірки.
— Ваше високоблагородіє! — скрикнув радісно Гончаренко,— та це ж той самий яр. А я ввесь час, як ото копав, думав собі: ну, як ми в нього поночі спустимося? Аж ось ми вже й на дні.
Так, це був той самий яр, той самий бурчак на дні. Тільки куди повертати — праворуч чи ліворуч? Все в голові моїй так запаморочилось, що я не міг відгадати напрямку.
— Ну, Гончаренко, гукай! — загадав я Гончаренкові.
Тричі прокричав пугач,— ми напружили вуха — відповіді не було. Вдруге крикнув Гончаренко,— ліс мовчав. Десь ми вийшли дуже далеко, може, свиснути?
Я свиснув довго, пронизливо, так, як свистів на Трезора. Пауза. Тиша, чути тільки, як суха гіллячка впала додолу. Знову свиснув,— відповіді не було. Треба було щось робити: чи поділитись на дві частини,— одним піти праворуч, другим — ліворуч, чи... Якісь звуки вчулися здалеку, наче бігло лісом... ближче, ближче... Може, це воротар? Може, він тікає? Поспішає сповістити нас, що натрапили на наш слід? Що... Виплисти з виру і втопитись на самім бережечку. Ні, це вже було б понад людської сили!
А щось бігло легко та хутко. В проваллі було темно.
— Ховайтесь! — шепнув я Стефанові й Броніславі. Вони кинулись в гущавину, я теж хтів кинутись за ними, коли це якась здорова тварина кинулась мені просто в груди. Я вхопивсь за шаблю, але ту ж хвилину крикнув радісно:
— Трезор!?
Це був він. Трезор стрибав круг мене, лизав руки,— намагавсь лизнути обличчя, потім кинувсь від мене до Гончаренка,— він шалів, умлівав від радощів, що знайшов нас.
— Ну й розумний! Ну так що, ваше високоблагородіє, такого другого й не відшукати,— проказував Гончаренко, лащачи собаку,— побачив, значить, що не береть, дак назад нашими слідами до коней: без коней, мов, не поїдуть. Да коли б він там залишивсь, дак це б нам була капітуляція.
Спритність Трезорова таки справді врятувала нас.
Ми всі пожвавішали. Трезор побіг перед нами — ми рушили за ним. Іти було добре: дно провалля було рівне; очі наші, тепер вже звиклі до темряви, бачили і піскувату стежку, що біліла на дні. Іноді велетенські дерева сплітались гіллям над нашими головами, і тоді ставало зовсім темно. Страшне було місце, але сюди, та ще вночі, не кинувся б ніхто. На цей раз ми були врятовані. Вони, певно, кинулись до люфти, вибрались на вірьовці вгору, побачили заступи, розіслали по всіх шляхах патрулі, та сюди не втраплять. Ми з Стефаном вели під руки Броніславу. Час од часу вона одкидала назад голову і дивилася на ясну смугу неба, на зорі, що діамантами мигтіли крізь чорні гілля дерев. їй, що стояла вже віч-на-віч зі смертю, життя здавалось тепер таким хорошим!
Трезор біг попереду, ми йшли за ним. Минуло хвилин з двадцять. Гончаренко гукнув тричі пугачем — і у відповідь ми почули здалеку: "Пугу, пугу, пугу!.."
Ми йшли вірно; яр ставав глибшим, урвища з обох боків виростали все вище, і незабаром ми побачили праворуч купу переплутаних стовбурів, гілок, дерев, що завалили весь правий бік провалля. Почулося тихе коняче іржання.
— Так що, ваше високоблагородіє, Лисий почув,— завважив радісно Гончаренко,— він пізнав голос мого коня, і хоч я не бачив Гончаренкового обличчя,— він ішов попереду нас,— але знав, що тепер він всміхається від вуха до вуха,— любив коня!
Ми перейшли там, де переводив нас воротар. Коні радісно заіржали, назустріч нам кинулась висока постать в темній киреї з відлогою на голові.
— Хай буде похвалене ім’я Господнє во віки вічні! — почули ми схвильований голос воротаря.
— Амінь,— одказали ми всі побожно.
— Я вже втратив надію... я думав, все загинуло, а тепер... князь, Броніслава! — воротар простягнув руку Стефанові.
— Пан Сошальський! — скрикнув радісно Стефан, стискаючи його руку.— Живий?
— Живий і з вами...
— З нами?..
— З вами за кордон і до наших легіонів... але...
— Пане Сошальський, любий пане Сошальський...— Броніслава простягла йому руку.
— Так, Славочко, старий пан Сошальський знов з вами,— одповів воротар, цілуючи просто в губи Броніславу.— Але, панове, треба хапатись. Стефане, маєте зброю?
— Ні.
— Ось,— він подав Стефанові пістоля,— тут два набої,— це, Славко, й тобі; а тепер сідаймо й гайда! Гляньте — перекинувсь Віз, пригасають зорі.
Я глянув вгору: справді, зорі вже грали не так яскраво. Сошальський взяв Броніславу на оберемок, всадовив її в шарабана, Стефан сів поруч з нею, ми скочили на коней, Сошальський підхопив віжки, і кортеж наш рушив.
Мене вразило одразу те, що віз котився якось м’яко, коні ступали нечутно. Еге, бувалий пан Сошальський дурно часу не гаяв: копита всіх коней і колеса воза було обкручено соломою. Дорога йшла рівно вгору, вона біліла в темряві ясною стягою; це було, мабуть, корито якогось весняного бурчака: білий пісок і камінчики позначили його шлях. Незабаром ми виїхали на гору, і вузенький шлях пішов густим лісом. Небо біліло, тепер на його сіруватому тлі чорне гілля дерев видавалось кублом покручених чорних гадів.
Ми їхали мовчки, чути було тільки іноді, як форкали тихо коні та часом колесо наскакувало на корінь, і тоді тихо стукав віз.
Броніслава не раз повертала голову до мене; я не міг побачити виразу її обличчя, вона не могла побачити виразу мого.
Сіріло.
Раптом віз спинився, ми спинили коні.
— Пане ротмістре,— озвавсь до мене Сошальський,— далі панові їхати не можна: контрабандисти свідків не люблять.
— А далеко ж ще до кордону?
— Тільки дві верстви: треба поспішати.
Я скочив з коня і підійшов до шарабана, Стефан і Броніслава теж вийшли з нього мені назустріч. Наблизилась хвилина прощання,— ми всі були схвильовані. Стефан обняв мене і вимовив глухим від хвилювання голосом:
— Не маю слів, але життя моє — ваше.
— Я залишусь тут,— звернувсь я до Стефана,— але коли ви переїдете кордон, стрельніть двічі з пістоля, щоб я знав, що все скінчилось добре.
— Гаразд,— одказав Стефан.
Я стиснув його обидві руки, він підійшов до Гончаренка, я підійшов до Броніслави.
— Пане ротмістре,— заговорила вона тихо уривчастим голосом,— ще одне прохання...
— Все, що скажете!..— занадто палко вирвались в мене ці слова.
— В замку залишилася бабуся... після нашої втечі почнеться трус в замку, арешти... її можуть схопити, заслати... Але її не знайде ніхто... вона вмре голодною смертю, як і сказала мені... Рятуйте!
— Де я знайду її?
— В каплиці є потаємний залізний покій... надушіть ліву сандалію ноги святого Вінцентія...
— Славко! — озвавсь з козел Сошальський.
— Так, так, прощавайте, прощавайте.— Броніслава зняла з свого пальця перстня і наділа на мій,— на спомин... на спомин... душа моя... навіки...
Я припав до її рук і обсипав їх поцілунками... Коли поцілунок має мову,— він сказав їй усе. Руки її затремтіли, щось гаряче впало мені на шию.
— Прощавайте, прощавайте... все життя...— Я вчув схвильований голос, стримане ридання. Вона вирвала свої руки і вскочила у шарабан. Коли б я схопив її в обійми, коли б притиснув до серця з усім палом свого безнадійного кохання, коли б укрив її обличчя, її перси, її стан дівочий поцілунками, гарячими, мов кров, коли б крикнув: "Спинись! Запишися зі мною. Глянь, зараз зійде сонце, зійде для нас, для щастя, для життя. Що — нації, релігії, держави?! Одна любов — єдине щастя на землі".
Чи встояв би проти цього категоричний імператив Канта? Я не сказав нічого,— він встояв.
Шарабан покотив, вона обернулась... махнула хустиною раз, два... коні завернули, шарабан зник в темній стіні лісу.
Я притуливсь до дерева і занімів — все круг мене пішло в темну прірву... Хвилини бігли чи спинились... я того не відчував...
Враз: ба-бах! — покотило лісом. Ба-бах! — вдруге, вони переїхали кордон, вони на волі.
Гончаренко підійшов до мене...
— Так що треба їхати, ваше високоблагородіє, пан отой розказав мені, як їхати,— навпростець, воно коротше, а все ж до ранку верстов п’ятнадцять треба зробити.
Я скочив на коня, в лісі розвиднювалося, збитись було не можна. Я хтів здушити коня острогами, але завважив, що одного острога й не було на мені. Де я загубив його?! Та не так він мені був і потрібний: добрий кінь і так порвавсь вітром.
XI
Гончаренко керував тепер всім; коли ми доїхали до берега лісу, він поскидав солому з кінських копит. Я не бачив нічого, не керував конем. Кінь біг за Гончаренком.
Було вже годин вісім ранку, коли ми доїхали до ружмайловського палацу. Браму було зачинено, але воротаря не було. Гончаренко і стукав, і кричав, ніхто не відповідав; він переліз через мур, одчинив браму, і ми в’їхали на тополину алею, а звідти на дворище.
Замок глянув на мене сліпими очима. Я скочив з коня, кинув Гончаренкові поводи і увійшов в свою кімнату. Все було в ній так, як я залишив вчора. З дзеркала на мене глянуло страшне обличчя, пошарпана одежа в листі, в землі.
Я зірвав з себе сюртука, чоботи і впав на ліжко.
Нічого,— крім надлюдської втоми.