Відтак я завважав, що ви не дуже любите цього рабіна. Чи він справді такий негарний?
Негарний? Він поганий мов малпа. Чи ви бачили коли малпу?
Я бачив, як раз циган з нею на ярмарці показував штуки...
Е! Це не така. Таку малу то можна любити, це дуже миле сотворіння. Але мій кавалір пан рабін подібний до такої великої малпи, що називається шімпанс. Таку малпу, то ми лише з малюнку знаємо, але вона дуже погана. Отже як ви коли такого мальованого шімпанса бачили, то мій рабін на його похожий.
Коли так, то як раз несе вас филя у вир, краще втопитися, чим з таким нелюбом жити. Я це знаю по собі, панно Етлю...
— Ви?
Я сам. Я вже цею вулицею пішов, у яку вас тепер заганяють. Я вас остерігаю, не йдіть туди, бо там велике болото, там свою молодість і душу в болоті та гноївці втопите. Послухайте мене, як досвідного чоловіка...
Вкажіть мені, пане Андрію, иншу вулицю, якою я моглаби вийти з цього прикрого, скрутного положення, а я вам до смерти буду за це вдячна...
Андрій почув, що Етля притиснулася блище до його плеча, начеб у його шукала опори, захисту перед чимось страшним. Він почув, що по тілі перейшла якась сильна струя, від чого він аж задрі-жав...
Приїхали аж під коршму на "Кобилячій голові". Етля зіскочила з візка, кивнула Андрієви на пра-щання головою і побігла в сіни. Андрій хотів їхати далі, та вийшов Хаім, і запросив його в середину.
— Пане Гороцький, так не ялось, просимо в хату, бо я вам мушу подякувати за вашу прислугу і за опіку над моєю дочкою. У мене трохи відпочинете.
Андрій послухав його, та лиш на це, щоб ще раз на Етлю поглянути.
Вона, як лише війшла в хату, зняла з голови хустину і розпустила свою буйну чорну косу по плечу. Вона метнулась в комору і стала виносити та ставляти на столі всячину мов у празник. При цім вони не-замітно поглянули собі кілька разів у вічи. Хаім і Етля стали припрошувати. Та ледви його упросили, що випив чарку вишняку, а опісля став закусувати.
Ви мені дуже велику прислугу зробили,— каже Хаім,— бо мої коні багато нині позвозили хліба з поля, а бачу, що буде дощ.
Чи панна Етля кождого четверга до міста мусить їхати?
Так було з рабіном умовлено.
Мені говорили, що в слідуючий четвер пана рабіна не буде дома,— каже Етля. Вона тямила, що на слідуючий четвер Андрій мав вести до міста якусь жінку, а вона мала їй не показуватися...
Хай буде,— каже Андрій — то значиться, що на слідуючий четвер не поїде, але відтак, то я можу панну Етлю що раз відвозити і назад привозити. Мені треба кождого четверга в місті бути.
Дуже добре,— каже Хаім,— а я вам за це гарненько віддячуся.
Ну, що це, пане Хаім, то вже ні. Я фірман-кою не промишлйю, а роблю це з сусідської зичли-вости, бо воно і так мене нічо не коштує...
Хай буде і так, але є ріжні способи віддячитися.— Ну, пане Гороцький, може ще шклянчину меду?
Ні, спасибі! Годі. У мене слаба голова. Я вже їду. Дякую за почастунок, бувайте здорові, а ви, панно Етлю, як що мій візок дуже трясе, то вибачайте.
Коли подав Етлі руку почув її щирий дотик руки.
— "Боже мій! що зі мною робиться? — говорив до себе.— Не розберу і не відгадаю. Коли у мене є яка ясна весела хвиля, то лише поза моїм богаць-ким домом. Тепер вертаю знову до пекла, у важке ярмо, і так має бути до смерти... За що я так караюся? За це, щоб мій славетний вуйко загорнув у тестя сороківці. Колиб я був це знав і міг тоді, я бувби лишив йому у двоє стільки, щоб мене лишив в спокою. А тепер, то я й ціле майно віддавби, колиб я міг на свободі жити, або колиб це все, що я тепер переживаю показалося лише сном... А це знова мені дивно, чому ця бідна дівчина як раз тепер стрінула мене на дорозі свойого життя, і то ступаючи на цю саму стежку, на якій я вже десять літ броджу? Хотів-би я їй помогти, та вратувати! Можеби я поговорив з Хаімом? Та це нічого не похможе, бо він мене або не зрозуміє, або і полає, чого я в не своє діло мішаюся... Треба щось кращого видумати... А можеби Микола що на це порадив? Ет! Порадивби їй піти до якого монастира, та вихреститися, а опісля з відтам її проженуть, або батько через суд відбере. Це звичайна історія. Батько відбере, вибє, вимучить, рабін відцурається, а вона буде мусіла покинути доброго Бога, а повернути до цього страшного, і опісля віддадуть її за першого ліпшого жида... І по кількох літах стрінемо цю саму гарну Етлю за шинквасом якої сільської коршми. Буде скуповувати по селу по-кладки та клоче і буде людей шахрувати на вазі й на мірі". Андрій засміявся нагадавши таке, бо побачив у своїй уяві Етлю з обстриженою головою, таку саму скупу і сварливу, як всі ці жидівки орендарки, які він знав.
За неприсутність Андрія навідав його хату Тучко. Він по послідній розмові боявся з Андрієм стрінути, але поприсяг собі пімсту над ним за його зухвалість. Він не хотів зривати зносин із Зосею, бо лише при її помочі він хотів виконати свій намір. Як лише Андрій цього четверга виїхав за село, він за ним слідив, і зараз у хату, хоч ще було рано.
Добрий день, Зосю.
Цілую вуйкови руки.
А де твій Андрій?
А хибаж він мій? Я вже давно відвикла його так називати, відколи ці повійниці напосілися на моє щастя...
Моя кохана Зосю, признай, що ти по части сама цьому винувата, в тому, що тебе чоловік покинув. Треба до себе чоловіка примилювати, приголубити, а на неодно дивитись крізь пальці...
Боже мій! Хибаж я справді винувата? Та він зачав паскудитися, а мене серце боліло, що знайшлися шельми, котрі напосілися на мене і крадуть мені любов мого слюбного чоловіка. Якже мені можна на таке крізь пальці дивитися? — Вона стала хвилюватися. Очи скакали мов вогники, вона що раз голосніше кричала, аж її на устах у кутиках показалася біла піна.
Я до цього кажу, що треба було на це дивитися крізь пальці, бо бувби так дуже від тебе не відскочив. І тобі булоб це не завадило, колиб він десь колись там... теє.
Ці слова ще більше її озлили. Видно, що вуйко знає щось більше, коли так говорить, та лише сказати не хоче. Зноваж Тучко знав, на якій струні грає, і що кожне його слово — це олива до вогню.
Ой! Колиб я знала, котра це? Я би їй серед білого дня очі видерла,— говорила Зося затискаючи кулаки...
Ледве, моя доню, чи ти коли цього дізнаєшся... Чоловіки вміють за собою сліди замітати, та ще такі проворні, як Андрій.
Вуйцуню! Ви щось більше знаєте, та лише скриваєте передімною. Прошу вас, благаю, відкрийте мені очі, я вам по вік цього не забуду, і сліди ваші буду цілувати... Коли я це знатиму, то я собі і сама зроблю справу...
Вона стала цілувати його по руках.
Тучко підсміхався злобно, коли Зося на його не дивилася. Він хотів назвати їй одну або другу шляхтянку, та боявся, що колиб це вийшло на верх, то він мавби богато клопоту від обиджених...
Ну, і що з цього? Ти видреш очі одній, а їх є більше. Він може мати другу і десяту... Як вже раз на. таке пустився, то вгамувати годі. Тоді він тобі нарошно таке робитиме. Подумай, що він молодий і здоровий хлоп, а до цього гарний вдався і тому шукає собі молодого, гарного личка... Ні дитино, я тобі нічого не скажу, бо сам не знаю... Туди до ладу ти не дійдеш. Ти небого не шанувалася, працювала, гарувала, богато дітей родила, а він за цей час при тобі ріс і процвітав... Найкраще буде, коли цьому даш спокій... Бо ледве, чи його любка тут в селі живе, і ти даремне наших шляхтянок чіпаєшся... Чи він часто до міста їздить?
Кождого четверга харчі для Дмитруся возить...
Ага! Харчі кажеш? Ну, правда. Харчів для дитини треба, але не конче їх самому возити... Можна післати наймитом, або передати через когось, бо так другі роблять...
— Та скажіть, вуяшку, де ця шельма скривається? — говорила Зося крізь плач.— Не мучте мене, бо собі сама смерть зроблю...
Як таке слово можеш виговорити? Гріх! А діти що? Цим зробилаби ти йому велику радість, а діти сталиб сирітками... Я тобі кажу правду, що я нічого не знаю... Я тобі хиба так з боку можу помогти, а ти сама за цим сліди... А ні, то таки дай всему спокій, і потерпи, аж поки він не постаріється, а тоді будете собі знова жити любенько...
Що? Я би мала так довго терпіти? Та до його старости більше як трийцять років! А деж я до цього часу доживу? Я краще смерть собі зроблю, вступлюся йому, а це буде найкраще...
А він ожениться з молодою гарною дівчиною, бо кожня піде за нього з підскоком, і тебе благосло-витиме, що ти така була мудра і йому вступилася. Дівки і молодиці за ним аж дуріють, бо ніде правди діти, гарний хлоп, і подобається...
Ці діявольські слова кололи серце Зосі шпильками, вливали в її кров вогонь заздрости. Вона і без цього, кілько разів глянула на Андрія, то бачила його у своїй уяві в обіймах гарних молодиць. Тепер вона посатаніла. Руки стали у неї дріжати, вона сама тряслася мов в лихорадці, а в очах скакали вогники. Тучко сидів спокійно на кріслі і покурював свою люльку, та показував з себе дуже зажуреного...
— Так воно, небого,— каже покивуючи головою,— ти бідна, я це бачу і журюся тобою, та не знаю, як тобі помогти. Мені важко на серцю і совість мені докоряє, що я в такі свати вдався. Та я не міг і подумати, щоби такий статочний та богобоязливий хлопець на таку содомію пускався... Ну, тай я не припускав, щоб ти так скоро постарілася. Ти була дівчина мов ланя... Або знаєш що? Натури людської ти словами не поконаєш... Коли ти не зможеш приєднати його ласкою і любов'ю, то дай всему спокій, хай собі робить, що хоче...
Що? Я би мала зі свого права поступитися? Я би мала, якійсь там повійниці, шельмі з легким серцем відступати слюбного чоловіка? Ніколи цього не буде. Аби я мала їсти сиру землю, а її висліджу...
Боже тобі помагай! Може так і добре буде... Коли лише з одною справишся, то другій вже не схочеться лізти під твої кіхті. Ти шукай, а я тобі буду помагати, що зможу. Але я тобі скажу, що ти не шукай її тут в селі, лише десь инде. Мені дивно, чому ти до тепер не поміркувала, чого він що четверга до міста їздить? Там далеко лекше десь на затиллю скритися, де його ніхто не знає...
Зося з кожнім словом злилася що раз більше. Вона тепер справді похожа була на відьму. Хустка її зсунулася з голови, волосся вже добре сиве розкудовчилося, лице аж посиніло, скривилося, а з рота плила піна. Вона товкла кулаком о кулак, тупотіла ногами.