Тут ховалися початкп початків, часи, з-поміж пих час проростань і час народжень, час будувань і час руйнувань, часи років і зоряного неба, врожаїв і вітрів, недородів і хуртовин, посух і дощів. Ритми землі вимірювалися Рікою, яка текла вільно й свавільно, пе пригноблена мостами, не стримувана перепонами, текла в безмежжя, не знаючи ніяких обмежень. Влада машин над людьми здолала владу Ріки з її вічним плином, непорушність берегів порушилася, земля вже не споглядала в сумовитім безсиллі на Ріку, яка несла свої води в безвісті, забираючи з собою і відбите в її поверхні небо, і мільпопнокриле птаство, і всі сподівання. Тепер сама земля зрушилася з місця, випереджаючи Ріку, притримуючи її брутально й безжально, в хапливому поспіху, але не в ластів'ячому крику, пе в посвисті вітрів і не в безшелесному наданні снігів, а в ревищі машин, в тяжкому двигтінні заводів, у завихренні стрункотілих ракет.
І хто б же втримався від спокуси великого руху па цій всемогутній землі? Земле, прости нам нерішучість нашу, але не прощай надій і зухвалості!
28
Коли ростеш одинаком, заздриш тим, хто мав братиків і сестричок. Згодом ця туга опановує і проппзуе тебе всього, і тривалий час ти навіть па світ дпвишся крізь цю тугу. У Гриші Левепця почуття самотності мало, сказати б, спадковий характер. Його мама Сашка теж була єдиною дитиною в своїх батьків Дейнег. Пі діда Сашка, пі баби Тетяпи Гриша пе застав на цьому світі. Діда забрали па війну в жовтні сорок третього після визволення села від фашистів, він устиг написати своїй Тетяні лише одпого листа з-під Коростеня: "Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва. Твій Сашко. ПИШИ мені частіше".
Листа дід Сашко написав 25 листопада, а 28 листопада його вбито. Баба Тетяна замінила діда Сашка па бригадирстві. Гибіла и полі під дощами й снігами, в бригаді мала самих тільки жінок, бо й у всьому колгоспі, крім трьох дідів та кількох хлопчаків, но бу-по ніяких чоловіків. Оралп коровами, добрива жінки носили з станції за тридцять кілометрів на плечах. Це розповідала згодом Гриші мама Сашка, яка чотирнадцятилітньою вже доїла корів і піколи пе могла згадати, чи виспалася бодай раз за все своє життя і чи був хоч один день, коли б пе переслідував її сморід ферми. Баба Тетяна застудилася і вмерла ще до Гряшиного народження. Землемір Левепець змандрував від мами Сашки, не стерпівши вбивчого режиму її життя, коли хлопець став пізнавати світ. Гриші судилася самотність, а цей стан, як відомо, сприяє сумовитості й задумі, з яких іноді можуть народжуватися навіть якісь вигадки, речі, цілі маленькі світи.
Невгамовний Гриша залюбки вигадував усілякі штучки, робити це було легко, ніхто не заважав і пе відволікав уваги. Одна біда: не вистачало слів для називапня. Попервах віп губився і навіть страждав од нестачі слів, а тоді іірнноровнвся і став вигадувати й свої власні слова так само легко, як оті невідомі добрі люди, що по тільки виробляють нові й нові ліки, але й називають їх щораз за-плутаніше і пезбагненніше.
Ну хто взагалі знає, скаясімо, що таке "усюсик"? Може, це і хлопчик, який робить отой маленький гріх, після якого мокріють [штанці? А може, це такий меткий чоловічок, ЯКИЙ ПОВСЮДИ встигає? А може, той, що сушить колгоспне просо, яке збирали в мокру погоду і роздають по хатах, щоб посипали на черінь і рятували від цвілі?
Або ще слівце "окобос". В ньому є щось і від "ока", і від "барбоса", і від "кособокості". Часом слово народжувалося з єдиним і точним призначенням. З-поміж усіх лишалося йому назавжди одне, хоч прийшло, здається, найпершим: талатай. Що таке талатай? Цо така штука, яка дає змогу пустити всіх ворогів димом, самому лишаючись живим і пеушкодженим. Вигадалося воно, мабуть, після маминих розповідей про війну, про діда Сашка, про отой єдиний його лист з фронту: "Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва", про фашистів і про всіх ворогів.
Талатай мав порятувати малого від жахів видимих і невидимих, які насувалися па нього звідусюди з розповідей, залякувань, пересторог і спогадів: вулкани, землетруси, акули, крокодили, вовки, пошесті, тайфуни, торнадо, розшалілі ураганп з ласкавими жіночими іменами, пожежі, поводі, а позад усього невідступною стіною темного жаху стояла війпа, відходила в спогади, але не зникала, а насилала на людину гнітючу темряву, пітьма наповзала на ще більшу пітьму, затуляла півсвіту, замахувалася на життя. Що міг мати малий хлопчик супроти всього цього? Тільки тала-! тай!
А тоді талатай обернувся проти блудного землеміра.
Мама Сашка попервах ще ждала, сподівалася, що Левенець повернеться із своїм білим парасолем, складапою метрівкою, триногою, з "інструментом" і бокатою трилітровою баклагою, приїде, як і поїхав, на іржаво-кістлявому велосипеді, в своєму коров'ячому френчі, і будуть у неї ще діти, і Гриша не ростиме самотою, як виросла вона то через голод, нестачі, то через війну. Відчаявшись у своєму дожиданні, мама Сашка зважилася на вчинок і геть безглуздий.
Вона попросила котрусь із доярок, щоб доглянули її корів, узяла малого Гришу, переправилася човном на той бік Дніпра, де була пристань, поштовхавшись у черзі, купила квиток, і попливли вони на палубі "Софії Перовської" серед сапеток, повних помідорів, слив і ранніх яблук, до якоїсь загадкової Бородаївки, до ворожбита, від якого мама Сашка хотіла довідатися, чп вернеться муж-землемір, чп ждати, чи сподіватися.
До Бородаївки припливли надвечір. Запам'ятався Грпші зеле-! ний косогір, високі зелені дерева, крізь які били скісиі промені призахідного сонця, а під деревами, спокійно розсівшись на густій траві, малепький чорнобородий ворожбит, не чоловік, а карлик, але з голосом грубим і дужим, і очі теж мав великі, трохи сумні і ніби важкі — лягали па тебе, і ти відчував їхній тягар, мовби були з чорного каменю, чи що.
Мама Сашка виклала з вузлика ворожбитові свої небагаті дари, але він на те й не поглянув. Но став питати й про її лихо чп клопіт. Може, знав, може, здогадався. Це вже Гриша думав згодом, набагато пізніше. А тоді ворожбит вразив і приголомшив його своїм знанням, яке межувало з чарами. Бородаївський провидець глибокодумно сказав мало не навстріч мамі Сашці:
— Хочеш знати, жінко, чи матимеш свого чоловіка? Он птиця. Полетіла, а чи вернеться — хто скаже? Ні вітер, ні дощ, ні хмари,; иі місяць на небі...
Коли вже для ворожбита не існувало ніяких тайпощів, то мама Сашка розповіла йому все, а він навіщось став розпитувати про роки народження і її самої, і діда Сашка, і баби Тетяни. Тоді говорив роздумливо, мовби сам з собою, ие дбаючи, слухають його чи пі і чи мовлене ним полегшує скорботу людині, чи, може, завдає ще більшого болю: "В дітях пе мають щастя ті, хто народився в 1893, бо такий рік нещасливий, а потім ще в таких годах: 1865, 187І 1876,1882,1899,1904,1910,1921, 1927, 1931, 1938,1949,1955, 1960,1966, 1977,1983,1988, 1994. В оцих годах жінка-матп пе буде щаслива в дітях, а буває пещаспа й замужем, а як чоловіки роджені в цих роках, то й нічого плохого їм нема, а чим до пояснити, пе можу сказать, але провірив я на багатьох сім'ях, і виходить, що правда".
Спали вони на пристані, серед жінок з клунками, знов серед лозових сапеток з сливами, помідорами і яблуками, серед прикритих в'ятерппою кошиків з курми й качками, пароплав втомлено поїе рта вся з своєї повільної мандрівки по Дніпру лише надвечір другого дня, пливли вопи додому вночі знов на палубі, під теплим псбом і високими зірками, мама Сашка тихо плакала (на березі вона утримувалася від сліз, мабуть, лякаючись ворожбита), а мании Гриша, стискаючи кулачки, насилав свій талатай на батька-мшлеміра, який покинув таку прекрасну маму. Ворожбит сказав їй на прощання:
— Не моє то діло, жінко, а поки молода, то подумай і про себе.
— А дитина? — прошепотіла мама Сашка.
— Чи, може, любиш того чоловіка? — но слухаючи, вгадував ворожбит.
— Може, й не любов уже, так перед людьми ж соромі
Так і лишився мамі Салщі тільки Гриша та ще дояркування... Робота, робота, робота... Передова доярка, знатна доярка, ордени й ордени, мало не досягнула до Героїні. Про маму Сашку писали газети, якби до Карпового Яру дотягнулися з своїми мікрофонами радіорспортери, то щомісяця б лунав її голос в ефірі, але хтось економив дроти, і мікрофонщики могли дорватися до мами Сашки лише на обласних нарадах передовиків. Розпитували про надої, про раціони, про способи доїішя і психологію корів, наприкінці ляпали себе по лобі за неприпустиму забудькуватість: "А тепер просимо вас сказати кілька слів нашим радіослухачам про ваше особисте життя".
Мама Сашка не одразу згоджувалася, а коли той наполягав, І казала:
— Може, й не треба?
— Треба, треба! Неодмінно! Як же без особистого життя? Ви ж щасливі в усьому, так?
— Може, щаслива, а може, й ні. Маю гарного сина. А чоловік мене покинув, бо пе витримав моїх вічних одлучень па ферму вдень і вночі.
— Але ви однаково знайшли своє щастя коло корів?
— Та воно вам видніше...
І па тих мікрофонщиків Гриша насилав свій талатай. Колись, мабуть, були на світі просто дурні, тепер з'явилися ще й дурні з мікрофоном.
В училищі їм читав лекції по теорії сільськогосподарських машин великий чепурун Давискиба. Голову мав таку пусту, як бочка без обох донець. Усі формули переписував із шпаргалок, примовляючи:
— Подивимось, що інші пишуть.
Коли й салі не розумів, що в нього в шпаргалці, чухав за вухом: [ — Хто побачить, а хто й ні.
А в кінці кожної лекції суворо велів: І — Все мені знати назубок!
! І коли хтось, відповідаючи, тикався й микався, Давискиба жорстоко обіцяв:
! — Ти в мене одержиш свідоцтво, я тобі ггропшпуі
Меткіші хлопці, збагнувши, що сам Давискнба однаково нічого не з пас, торохтіли йому будь-що, али лиш не зупинятися. Він дрімав під те торохтіння й виставляв хитрунам високі оцінки.
На Давискибу Гриша теж наслав би талатай. Якби ж то помагало це проти всього, що заважає людині жити!
29
Можна б розповісти, як дехто з Гришиних однокласників нро-бився і до вищої освіти. Скажімо, головищипа Наталка вчилася в сільгоспакадемії, племіпник дядька Обеліска готувався стати іпжепером-металургом, навіть Щусева Котя, закінчивши десятирічку, коли вже Гриша вчився на класного механізатора, рвонула до міста, і лісник похвалявся перед Самусями: "Буде моя Котя професором!" Щоправда, не завжди воно все ставалося, як бажа-лося.