Дерев'яний віз і по траві пливе, як по піску, пригне в колії калачики, та ось минає якийсь невеличкий час — і ті калачики починають підводитись, знову до сонця тягнуться, виголошують: "І я живу, і я дихати хочу і радіти під сонцем!" Тепер у провулку чувся не шелест полеглих тугих соковитих стеблин трави. Чути було, як важкі колеса карбували землю, різали стебла — байдуже, чи була це лобода, кропива, калачики чи навіть і спориш. Все лягало немов від ножа гільйотини, невблаганний удар, розпачливий хряскіт, зойк, і вже зелень прорізала гостра колія, чітко прокреслена вздовж завулка.
— Ой господи, що воно?! — скрикнула баба Марта, кинула кабицю, мерщій подалась до воріт, стала над ними — ворота були засторчовані шелюгом,— і з подиву за груди взялася. До їхнього двору під'їжджала бричка, така сама, на якій шахівські вантажники возять лантухи — з борошном на залізницю, із збіжжям з залізниці у млин. В бричку були впряжені гладкі сильні коні, звиклі возити по шістдесят пудів поклажі на гору і по вісімдесят з гори. Один рижий з кучерявою гривою, другий — гнідий. Обидва аж лиснилися, гостро стригли вухами, насторожено ступали ногами. Непокоїла їх і вузька, вся зелена вуличка, і півні на тинах, а найбільше жіночі голови в білих хустках, позав'язувані так, що кінчики тих хусток, як роги, над головами стирчали. А в баби Марти хоч не хустка була, а очіпок, та старовинний, як макітра завбільшки, треба ж було туди убгати все волосся, а коси в баби Марти як були, так і зостались до пояса, тільки що посивіли. Сиві клубки волосся вибиваються з-під очіпка, чорні, як вуглиною намальовані, брови і палаючий жар, насипаний у глибокі очниці! Побачивши бабу Марту, коні ще гостріше застригли вухами, ще вище почали забирати передніми йогами.
На бричці сидів хазяїн цих коней, здоровенний, русявий, в новому синьому циганському картузі з обтягненим у синю тканину козирком, в черкасинових штанях і такому самому черкасиновому піджаку, з-під якого виднілася нова сатинова сорочка в синю смужечку.
Гість не заводив бороди, як добрянські люди, стриг її зовсім, залишив тільки вуса, і були вони в нього як переспіла житня солома — якісь сіруваті. Пшенична солома, як золото, виблискує, аж сонце грає на ній, а перестигла житня солома, та ще з шахівських пісків, набувала того самого кольору, як і ці піски. Лице велике, довгасте, брови якісь чи то сіряві, чи рудуваті. Та вони й не значили нічого: їх і не бачив ніхто і не помічав — все його очі тьмарили — великі, сірі, як буває небо в найгарячіші дні.
Згодом десь зовсім зблизька гримнув грім, і одночасно з ним баба Марта почула слова, які, певне, належали прибульцеві:
— Приїхали! Мамо, відчиняйте ворота!
Від цих слів баба Марта остовпіла. Цього чужого чоловіка, здоровила, вона ніколи і в вічі не бачила. Він сказав їй:
— Яз Шахівки, Савка, приїхав забирати Параску...
Ці останні слова він вимовив уже біля воріт. Бачачи, певне, що баба Марта не швидко отямиться від здивування, він легко скочив з брички, підійшов до воріт і, скинувши каблучку, відчинив їх широко. Потім взяв рижого коня за вуздечку, почав ааводити увесь обоз до баби Марти у двір. Людські голови, які спочатку були повихоплювалися над тинами, тепер позникали. Як і в Шахівці, тут діяв споконвічний закон: коли робиться чуже діло, не лізь осою у вічі. А як не можеш зробити цього, то хоч сховайся за тин, за кущ, за причілок. І людські голови підкорилися тому дипломатичному закону.
Савка заводив у двір коней, баба Марта наполохано відступала перед ним. З огородів почувся стишений, вкрай піднесений жіночий голос: "Параско, чуєш, Параско! До тебе гості приїхали!"
Параска давно вже закінчила підготовку до зими, все викопала, пересушила, поховала в погріб, під повітку, в комору, на горище. Але на городі залишилися ще недогри-зені коровами капустяні качани. їх оце й визбирувала Параска. Визбирає, знесе під повітку, пошаткує сокирою — та й проміняє сусідці за кухлик молока для дітей. Почувши зойк з самої глибини сусідської калини, вона скинулася:
— Господи боже! Хто там? Які гості?
Та й опанувала себе, взяла в руки і, коли пішла з клунком у двір, пішла статечно, повільно, по-хазяйському. Серед двору біля брички стояв Савка, світив і світив сірими очима. У Параски потерпли руки й ноги, серце закалаталося. "Цить, чортова виграшка,— крикнула йому Параска.— Роби все без гарячки, без хапанини!"
Баба Марта з онуками біля колін відділилася від стіни повітки, оголосила на весь двір:
— Оце ж, хвойдо, до тебе вже й бахур приїхав!
Савка повернувся на голос баби Марти, зробив крок до неї, і вона побачила, як Савка почав з людини переростати на гору. У неї дрібно затремтіли жилки, баба Марта злякалася. Такому придушити — пусте діло! Це покійний її Семен все намагався приборкати бабу Марту, таки й душити сікався, нічого з того не виходило і вийти не могло — не було випадку, щоб теля завдало шкоди індійському королівському тигрові. А цей — Кармалюк50, прости господи! І баба Марта ступила назад і ще назад. Та Савка вже, певне, про неї забув, обернувся до Параски, сказав, і шибки заторохтіли у вікнах:
— Приймай, Параско Хомівно, гостя!
Параска скинула з плеча клунок, поправила косинку, провела по спідниці руками, відкинула порухом руки пасмо волосся з лоба на голову, проказала:
— Тож здрастуй, Савко. Гостям рада.— ї тихо, щоб ніхто не почув, сказала з докором: — То ти все ж приїхав? Чого?
, — Тебе брати.
Хіба Андріян тобі нічого не сказав?
— Та ні, чого ж,— відповів Савка.— Ось поставлю десь коней, у хаті все розкажу.
Савка випряг коней, завів їх під повітку, понатягав на голови шаньки з мішкою, якої ще з дому прихопив, і тоді вже, витираючи руки об конячі клуби, повернувся лицем до двору, набачив там бабу Марту з дітьми, стривожену Параску і голосно сказав, знову бабу мамою назвавши:
— Ну, мамо, Параско, в хату ходімо. Будемо збиратися.
— Як, куди? — спитала зовсім спантеличена Параска.
— До мене, у Шахівку,— відповів Савка.— Сьогодні я вас заберу, після обіду повінчаємося, я вже отця Кузьму приговорив і налагодив усе, що слід.
Він рушив до сінешніх дверей, постояв, поки туди не підійшла Параска. Параска знову сказала:
— Та як же це ти так?
— Та отак,— відповів Савка. І знову, втретє сказав: — Чого ж ви, мамо? Заходьте, поговорити треба. Ну, ну, проходьте...
І баба Марта пройшла під Савчиною рукою у свою хату, ще й збокувала трохи, як біля Савки проходила. Він зайшов останнім, і, як увійшов у хату, в руках у нього Параска і баба Марта побачили великий, виплетений з рогози кошик, зовсім новенький. Кошик був чимсь туго напханий, а щоб не розірвався, Савка зав'язав його ретязем.
Спантеличені, збентежені незвичайною поведінкою гостя, обидві жінки не знали, що робити, що й казати. Особливо вибитою з колії почувала себе баба Марта. Дивно звучало, неприродно звучало в устах цього незнайомого чоловіка оте "мамо"! Яка вона йому мама? Якийсь забродько, шалапута, пройдисвіт і — "мамо"! Та разом з тим в цьому "мамо" було •щось хвилююче, солодке. Скільки не жила після Семенової смерті баба М рта та й при Семенові, найбільше доводилося чути їй такі лепські епітети в свою адресу, як відьма, чортова відьма, проклята відьма, щоб ти пропала, щоб ти сказилася, коли ти вже пропадеш, падло собаче, задрипанка, попова сучка... І не могла звикнути до цього баба Марта. Повсякчас Кипіла вона, як у казані, і вже тоді вивергала зо дна душі слова, пропахлі пекельним вогнем, смолою і сіркою.
Савка спочатку налякав був її своєю поставою, з кожного клаптика якої прозирала сила, дужість, потуга. А ціну силі баба Марта знала. Ця сила виписувала всі можливі візерунки на її плечах, на її ребрах, адже двадцять літ, наймолодших, найгарніших, вона прожила в кріпацтві. Били її різками, нагайками, паліччям, карбачами. Били панські посіпаки, потім Семен бив... І за своє життя баба Марта твердо засвоїла істину: людину на світ пущено не для того, щоб пожаліти її, а щоб побити! І всі люди навколо баби Марти існували для того, щоб побити її як не палицею, то словом. Розманіжилася була спочатку баба Марта від того "мамо" — кого не розманіжить це святе слово? — але потім вона схаменулася. "Це ж нечиста сила задобрює, щоб потай укусити, а може, й до горлянки добратись!" І вона сказала тому Савці вголос:
— Який-бо ж ти святий та божий, тільки скажи: душити як будеш — руками чи цуркою, як Махтей лошат?
— Е, мамо,— сказав Савка терпляче,— ви не з тієї починаєте. Ми про все оце потім, а зараз гляньте сюди.— Савка розкрив свого кошика, витяг пару чобіт. У хаті одразу гарно товаром запахло. Чоботи були новісінькі, просто з магазину. Еге ж. Чоботи всякі бувають. Вичинять, буває, товар недодохлої, охлялої худобини, то він такий пісний, хирлявий, як папірець лопотить; ще й підошву поставлять з випортка — черкнеш ногою раз, вдруге по землі — і вже дірка. Такі чоботи все життя своє й носила баба Марта — в Добреньці живши, не розживешся на копійку. А те, що Савка в руках тримав, було щось зовсім інше, з іншого товару! Товар цей був тугий, дебелий, еластичний, обійме ногу, як рідна мама; нешвидко холод пройме його, нешвидко й зносяться!
Савка проніс ці чоботи через кімнату, поставив біля баби Марти, сказав:
— Це — вам, мамо. Носіть на здоров'я. Тільки ще не все. Він обернувся до свого кошика, вийняв звідти сувійчик
ситцю. На ситцях Савка знався, бо доводилося набирати для Дар'ї Олександрівни, для сестри Варвари, для баби Харитини Захожаїхи, для покійної Марії. Робив це він так: заходив у мануфактурний магазин до старої Венгерихи, здоровкався і просив продати йому такого ситцю, який носять старі жінки в Шахівці. "Це ж для кого? — питала стара Вен-гериха.— Для матері, для тітки?" Спитала й цього разу, і Савка сказав: "Для тещі". Вона знову спитала: "А для якої: для любимої чи нелюбимої?" — "Мені найкращого",— відповів Савка. Стара Венгериха пильно поглянула на Савку, подумала: "Цей хурщик розумний чоловік, бо краще мати в хаті друга, ніж недруга". І тепер ось ця наборка лежала на руках у Савки, він держав її перед бабою Мартою, казав:
— Оце тут дві наборки. Одна для хатнього вбрання, для повсякденної роботи. А оця ось — для празника.