Сьогодня педерастія, завтра релігія, вранці астрономія, ввечері сім'я, через хвилину вже сім'я — міщанство, педерестія — гадость, релігія — глупость, знов через хвилину все це поезія, проблема. Що їй в даний момент вигідніще, те й добре, те й добре! Обов'язок, повинність? Це міщанство. Тепер ці слова старі, не здатні ні до чого. А тут же кричить: "твій обо'вязок дбати, щоб сім'я твоя не голодувала, я жона твоя, ти повинен поважати мене". Голова крутиться. Бувають минути, коли хочеться просто посікти її на дрібні шматки. Ні, правда: обов'язок — це подла, паскудна річ! Коли б я не вважав за обов'язок женитись на цій тварі, я б півжиття собі й другим урятував. А тепер що я можу зробити? Що? Говорить з нею? Умовлятись? Прошу! Вона на все згодна, на все. Трудно їй згодитись? Їй один клопіт — це не пійматись, не дати мені в руки доказів. От і все. Але це ж нестерпне, мамо, нестерпно так жить!
Модест упав головою в руки і заридав сухим безпомічним риданням. Зінаїда Василівна тихо гладила його по голові. Коли він трохи стих, вона заговорила:
— Потерпи ще, Модю, потерпи, сину. Що ж робити? Все наше життя є обов'язок. Нехай вона так, а ти так. Коли хтось чинить неправильно, то це не оправдання для нас робити так само. Ти собі своє знай. І повірь, сину, це луччий спосіб, ніж сварка. Вона — людина не глупа, вона мусить побачити твою правду. Тяжко, я знаю. Але де легко, у кого? Всі, сину, страдають, той од того, той від другого. Наша задача, наша повинність і вся поступовість у тому, щоб покірніще, безропотніще нести свій хрест. Щасливі ті, що несуть, що мають силу нести його з веселістю, але не ті, що не мають хреста. Таких, сину, нема, повірь мені. Великий сімвол показав нам Христос, узявши на свої плечі хрест...
Довго ще говорила Зінаїда Василівна, говорила доти, доки Модест не почув, що тихий сум, жалість до себе й до Діни не защеміли в його серці. І не словами добилась цього мати, слова були давно йому відомі, багато раз сказані, добилась вона чимсь, що було поміж словами, певностю, досвідом, непохитною вірою в ці слова, рожденною власним пережитим горем.
Од матері Модест пішов до Діни. Вона теж, певно, думала про сварку, бо зустріла його з чекаючим і виноватим виразом в лиці. Це ще більш зворушило Модеста, і він замісць того, щоб мирно, але рішуче поговорити з Діною, виробити з нею якийсь модус життя (як умовився з матіррю), ні з того ні з сього почав прохати вибачення. Діна розплакалась. Він ще більш почув себе винним і став на коліна. Діна розридалась. Але, стоючи на колінах, він уже почав роздратовуватись. Манєрний плач Діни з трагичним заломлюванням рук, розпущене волосся, штучна покірність уже викликали бажання схопить за руки й шпурнуть її об землю, щоб справді заплакала дійсними сльозами. І особливо дратувала ця покірність, що побільшувалась з побільшенням сили його вибачень.
Він вийшов од неї зверхнє примирений, навіть поцілувавши її, але з тяжким і гнітучим чуттям на душі. Почуваючи втому, він ліг спати.
Але не встигли всі трохи заспокоїтись, як виступив Юрій. За чайом, коли прийшла Галя, він сидів похмурий, жовтий, не одповідаючи на невинні Галіні зачіпання і щось думаючи. Галя була дуже мила з своїми локонами і синіми очима ляльки. Вона задавала такі комічно-наівні питання, що всі проти волі сміялися.
І раптом Юрія як прорвало.
Говорили щось про аскетизм і аскетів. Говорила, власне, Діна, яка недавно багато розмовляла з цього приводу з одним видатним дослідувачем аскетизму в давні часи.
Галя дуже пильно слухала, спершись, як діти, підборіддям собі на руку. І вмить живо й невинно скрикнула:
— Юрку! Значить, ваш Полкан теж аскет?
Юрій, видно, не слухав розмови, бо не зрозумів її питання.
— Який Полкан?
— Ну, ваш Полкан, що в Линянці. Чи не Полкан, а Трезор. Полкан — це у дяді Семена. Значить, і Трезор аскет? І вона з захопленням і невинністю поширила очі.
— Чому ж аскет?
— Ну, Господи! Ви ж самі казали, що він ніколи не бігав з другими собаками і не ухажує...
Договорюючи, Галя вже почервоніла й от-от мала розплакатись під серйозним поглядом Юрія, хоч і старалась невинно посміхатись.
Юрій одвернувся й з злісною насмішкою бовкнув:
— Такий самий аскет, мабуть, як і ви.
Це було так несподівано для ввічливого Юрія, що всі більш здивувались, ніж образились. Галя просто перелякалась і тільки через те не заплакала.
Але це, очевидно, тільки був вступ, бо Юрій зараз же встав і жорстко-рішуче сказав матері:
— Мамо! Я знаю, що в нашім домі ведуться про одну особу образливі для неї й для мене розмови. Про яку саме особу, не треба говорити. Об'являю вам: коли ви хочете, щоб я жив з вами, то прошу з іменем нареченої вашого сина поводитись більш достойно. Сьогодня я їду на місяць по своїм справам і адреси не дам нікому. Можете переказати це Анатолію і Модестові, а також моє до них прохання виділити мою частину з маєтку. А тепер бажаю всім найкращого!
Він уклонився і, не поспішаючи, вийшов з хати. Всі були придавлені й ошелешені. Зінаїда Василівна сиділа недвижно, дивлячись в шклянку з молоком і надушуючи на пучки крихти хліба з столу. Галя спочатку зблідла і стала жовтою, як локони, потім почервоніла й з налитими слізми очима хутко вийшла з-за столу. Олеся розтерянно пішла за нею в передпокій, де Галя, одвертаючись від неї, хапливо одягалась.
— Ні, це занадто! — раптом скрикнула Діна й схопилась з місця. — Це неможливо! Так усіх образити за якусь... шваль, так обидити дівчину, це... це... надзвичайно. Я мушу вияснити це Юрію, я не можу!
Зінаїда Василівна хотіла зупинить її, але Діна ще раз з обуренням сказала "я не можу" і вибігла з хати. Але через кільки хвилин вернулась і проговорила:
— Нема. Пішов через кухню. Одягся і вийшов. Без чемодана, без нічого... Але сказав Дуні, що не прийде на обід і взагалі місяць не буде дома. Значить, не прийде. Как ето возмутительно! Фу!
В цей як раз момент прийшов Вадим говорити про лекцію. Діна хотіла було сказати, щоб він прийшов пізніше, але Олеся так перелякалась цього наміру, що аж за руки її схопила. Вадим в цей мент роздягався у сінях. Він, певно, сам помітив, що прийшов не до речі, бо зараз же, як ввійшов, сказав:
— Я на одну хвилинку. Модеста Аркадієвича, мабуть, нема дома?
Він звернувся чомусь до Діни. Та від цього зразу подобрішала.
— Ні, він дома, але спить. Він працював усю ніч і тепер спочиває... Сідайте, будь ласка, — мило посміхалась вона. — А коли у вас є якесь діло, скажіть нам, може, ми й без Модеста щось зробимо.
— Вадим завагався, але зараз же рішився й сказав, що прийшов з приводу запропонованої йому лекції. Олеся злегка почервоніла.
— Ах, лекції! — живо скрикнула Діна. — Він говорив про це так. Ну, я думаю, ми й без його розв'яжемо цю справу. Правда, мамуню?
— Звичайно, — посміхаючись до Вадима, сказала Зінаїда Василівна.
Вадим одповів її теж посмішкою. Але Олеся помітила, що і в лиці, і в посмішці Стельмашенка було щось ненатуральне, розсіяне, натягнуте, закостеніле. Говорив він, як з людьми, що дають роботу, і тільки про роботу. Щоб трохи розбити ніяковість від цього його тону, Олеся привела Славка.
Вадим устав і за руку привітався з ним. Славкові він, видно, не подобався, бо хлопець зараз же одійшов і став коло бабуні, тоскно подивляючись на всіх. Олеся його вивела. Вадим теж став прощатись. Його не держали.
— Тільки от що... вибачайте, як вас по батькові? — сказала Діна.
— Вадим Трохимович.
— От що, Вадим Трохимович, ми вже зарані умовимось.
Тут Діна зробила серйозне й сумне лице.
— ...Ви вже, будь ласка, з Славком не піднімайте... непідходящих його возрасту вопросів. И закон Божій, и все... О политике и прочем... Вы меня понимаете? Он мальчик нетронутый, чистый, мы не должны насиловать его волю... Пусть вырастет, сам выберет, во что ему верить... Я вас очень об єтом прошу.
Вадим серйозно уклонився і теж по-руському одповів їй:
— Візьму це на увагу... Постараюсь зробити, як кажете.
Олесі було ніяково, але вона нічого не сказала. Прощаючись, вона тільки міцніще, ніж слід, стиснула Вадимові руку й проговорила:
— Так до завтра? Правда?
Вадим на хвилинку ніби прокинувся, подивився на її сердечну й ваблячу посмішку і хотів щось сказати, але зараз же став серйозним, уклонився і вийшов.
Дома у себе він ліг на ліжко і не рухався. Не було ні сорому, ні підняття захвату, ні думок, — одне почуття страшної втоми від голоду. Голову ззаду душило, і груди здавались надзвичайно важкими. В роті щохвилини висихало, і наче нудило. Це Вадима зацікавило. "Хіба може нудити від двох днів?" — думав він, стежачи за собою. Потім непомітно знов переходив до способів одшукання грошей.
Можна було б узять у матері. Але гроші, які вона має (коли ще має), всі Осеві. Значить, це все одно, що взять у Ося.
Можна було б попрохать у Микульських завдаток за лекцію. Але краще ще двадцять днів голодувати, ніж це.
У кого ще? У Піддубного? Так, але прохать карбованця — безумно тяжко й неможливо. А десять карбованців він напевно не дасть. Не сказать же йому, що два дні не їв?
Більш нікого не було. "Хіба у Саламандри? Двадцять копійок! Сказать, що десь забув свій гаманець, а треба, мовляв, купить папирос. Увечері віддам".
Але й на це не вистарчало відваги. Хтозна, чи є у Саламандри. І так винен їм за кватиру.
Потім знов виступало яке-небудь фізіологичне почування, яке через щось цікавило, і Вадим прислухався до його. А далі вертався до грошей.
Так пролежав він, аж поки не зтемніло зовсім в хатинці. За стіною чулось порання Саламандри.
Вадим раптом встав і помалу пішов у кухню. Постукавши в двері й не дістаючи відповіді, він обережно одчинив їх і ввійшов. Коло печі стояла Варка, гордовито випнувши груди, і зневажливо-понуро дивилась на його.
— Можна ввійти? — несміло спитав Вадим.
— Входьте, як треба.
— Та... невеличке діло. Ви не одвічали на мій стук. Я думав, що вас нема.
— Я нічого поганого не роблю тут, щоб мене стуками предупрежать.... — відповіла горбата, кидаючи рушник на лаву.
Вадим силуванно засміявся.
— Ні, я не через те стукаю...