Поглянув і побачив, що читальня вже докінчена. Вступив досередини. У правій кімнаті находилася крамниця, вже заповнена товарами. Петро Оском'юк обібрався за крамаря. Стояв за лядою й продавав. Купцями були самі діти, що їх поприсилали родичі за справунками. Поміж ними стояв Гринько. Закупив усю ковбасу й не знав, що з нею діяти. Держав у руках пляшку горілки й намовляв Петра, аби з ним пив. Петро не тільки не хотів пити, але ще кричав на Гринька, щоби вступився й не заважав йому.
— Але я вас дуже прошу, напийтеся зо мною. Напиймося, Петре, за Варвару, аби вона ще сконала сьогодні до вечора!
— А я тебе дуже прошу, відчепися ти від мене по добру, — відповів йому Петро.
Діти стояли, позирали на Гринька й тиснули в кулачках гроші.
— Пийте, Петре, — достоював свого Гринько. — Я хочу з вами цілу ковбасу з'їсти.
— Зараз ти будеш їсти пісок на дорозі, лиш не вступися!
Петро зачав питатися дітей, за чим вони прийшли. Як побачив Славка, сказав йому, що будинок вже скінчений.
— Зовсім скінчений? — запитався Славко.
— Зовсім.
Славко задумався. Щось мав зробити після скінчення будови й не міг собі нагадати що. Петро говорив далі:
— А вчора засудили Неважука на три доби, а нашого Потурайчина на чотири тижні. Та Неважукові байдуже, він таки сьогодні пішов сидіти. Але за Потурайчиним нам жаль. Подався ще на рекурс до вищого суду; коби йому господь поміг. Отак воно, паничу: мужикові ніщо не вільно, зараз пани замикають. Але ми собі так постановили, що нехай нас усіх посаджають до криміналу, то ми свого не покинемся. Дуже ті поляки не люблять, як русини приходять до розуму!
— Потурайчин на чотири тижні, — сказав Славко, не розуміючи навіть, що Петро говорив; він тільки чув слова, та не розумів їх значення.
"Це не те, — думав про себе, — я щось інше мав зробити".
Вийшов надвір, бо Петрова бесіда перебивала йому думки. Тут на самоті пригадав собі. Має роздумати над тим, що йому тепер із собою зробити, адже два роки вже минає від часу вигаданих іспитів. Родичі йому скажуть, нехай уступає де до якого обов'язку. Що ж йому тепер діяти? Думав і не міг придумати ніяк. Стояв стовпом і дивився в землю. Не завважав навіть, як попри нього вилетів Гринько за Петровою підмогою. Не чув Гринькового відказування, хоч Гринько кричав порядно, але не на Петра: відказував на Варвару і присягався, що вона ще здохне до вечора.
Славко думав заєдно: що йому тепер робити, куди йому дітися? Ага! Нагадав. Адже йти там, під лубин. Чого ж він тут іще стоїть? Пішов бігцем на те своє давнє місце. Ішов хутко, широкими кроками, трохи наперед похилений. Неначе тікав перед чимсь.
Застав лубин на давнім місці. Це був лубин мішаний, синій і жовтий, під приорання. Синього більше, як жовтого. Але цвіту на нім уже взагалі менше, бо головні гони вже відцвіли. На них показалися купками, якби хто поналіплював, стручки. Неначе слимаки, такі здорові та круглі. Та й гречка за деброю вже відцвітала. На місці цвіту показалися гранчасті зерна: одні чорні, а другі ще зелені.
Славко сів на давнім привичнім місці, крутив несвідомо дзигарі один за одним та й безперестанку курив. Журився. За тих кілька днів назбиралося тої жури багато-багато. Забута Славком — набралася тихцем сили далеко більшої, аніж перед тим. Тепер обхопила Славкову душу, немов той гарячий перун, що обхоплює цілий будинок нараз від верха аж до споду. Не бачив Славко собі ніякого порятунку. Коби хоч та зараза мала міць над ним. Нехай би його підкосила, щоби заліг безтямки. Нехай би його завела до шпиталю і там точила його доти, доки зовсім не розточить. Але й ця надія показується Славкові марна, бо він чув, що, мабуть, із нею не матиме потіхи. Не показалася ще досі, та, либонь, уже й не покажеться.
Ще одинока розрада — спання. Тоді жура не має над ним сили. Коби хутче до обіду, ляже тоді горою. Почував в своїм серці якесь тяжке оливо. Воно прив'яже його до ліжка ланцюгами й прожене ті муки від нього.
Надбіг Лорд, зовсім мокрий. Такий пес любить лізти в воду для прохолоди. Мабуть, знайшов якусь криничку в дебрі та й там і скупався. Лорд істріпався біля Славка, скропив його водою й ліг. Виставив із морди довгий язик і дихтів борзо. Дивлячись на нього, нагадав собі Славко Краньцовську. Аж сам перед собою засоромився. Невже ж він міг припускати до своєї голови такі дурниці?! Адже це смішно й подумати, що яка-небудь жінка та візьме його на вдержання! Правда, досі Краньцовська, мабуть, його любить, але як довідається, хто він, то тим глибший буде в її очах його впадок, чим вище вона його цінила. Не почувався тепер Славко достойним ніякої жінки, опріч Варвари й на неї схожих. Не мав би вже відваги вказатися на очі Краньцовській. А на яку-небудь любовну розмову з нею тепер би його язик і не повернувся.
Отакі гадки зносили Славка, заки не пішов додому й не відігнав їх спанням.
А Краньцовська? Вона навіть не знала добре, до якого фаху лагодиться Славко. Хотіла його мати таким, яким він тепер був. Ждала на нього вчора й сьогодні. Вчора з полудня думала, що Славко чим-небудь та перешкоджений. Не була би нікому повірила, що Славко через спання не прийшов до неї. Адже вона не без радощів завважила, яким жаром він до неї горить. Сьогодні ж гадкувала собі, може, він ще нездужає. Адже він, хоч уже мужчина, та в її очах хлопець зовсім невинний. Легко могло статися, що він із надмірної, незаспокоєної пристрасті трохи хворий. І веселість і жура обхоплювали її душу на переміну з тої причини. Таке до знаку мала почування тоді, як завважила в своєї маленької дитини гарячку, що віщувала проколювання перших зубів.
А Краньцовська знала те знемагання з любовної пристрасті. Пригадує собі тепер дуже докладно. Була тоді ще дуже молода. Мешкала з родичами в місті X. До них приходив ізчаста медик; вона його називала "паном Ясем". Хотів з нею женитися. Хоч родичі пантрували, то він усе виглядів таку догідну хвилинку, що цмокнув її в губки. По таких поцілунках вона завсіди почувалася якась нездорова; голова її боліла, а ціла була якась нездорова, майже в гарячці. Не розуміла тоді причини того знемагання, тепер же їй мило все те нагадати собі, бо вірить, що Славко якраз те саме переживає.
Не судилось їй вийти заміж за свого Яся, хоч любила його дуже. По скінченню медицини він пішов до Боснії й там напитав собі тяжкої хороби. Тепер вона знає, що то за хороба, але тоді не знала. Родичі казали, що це дуже погана хороба, й вимогли на ній, що вона розійшлася з Ясем. Він тепер є лікарем окружним у західній Галичині. Жиє старим кавалером. Приватної практики не має ніякої, бо, мабуть, терпить на паралізу ніг. Тепер їй здається, що ліпше було б для неї, якби була вийшла за нього. Але родичі не хотіли пристати на це в жаден спосіб. Вона була в них одиначка, тож родичі були певні, що ще лучиться їй якийсь королевич. А то ніхто не лучався, хоч вона була не без маєтства. Зашкодило їй те, що загналася в літа. Старий не мав сміливості старатись за неї, а молодий не хотів.
Тим часом батько її вмер, а їй доходила ось-ось тридцятка. Стара мати налякалася, що дочка по її смерті лишиться самотою. Для того сама постаралася про те, що в них зачав бувати Краньцовський. Гарний був мужчина. Вона з самого першу його навиділа. Та тепер уже не може порозуміти, чи та приязнь до нього мала свою причину в тім, що вона його любила, чи, може, в тім, що вважала його за свого визвольника з дівоцтва.
Вийшла за нього заміж насупереч усяким пересторогам. Бо її перестерігали перед цим подружжям усякі люди. Одні говорили їй просто, а другі писали анонімні листи. Говорили їй, що Краньцовський великий п'яниця, а писали, що він нешлюбний син баронової. Але все те не відстрашило її подружити Краньцовського. Припускала, що це люди з зависті хотять їй відраяти. Так воно потрохи й було. Одно те, що не всьому вірила. Друге те, що нешлюбне походження не вважала ніяким гріхом, а п'янство не вважала тяжким гріхом. Думала, що як ожениться, то встаткується. А третє, дійшла вже до того віку, що нікуди було їй довше ждати. Тим більше, що мати напирала на дочку доконче виходити заміж. Боялася старенька, що вже її вік недовгий.
Чи Краньцовський дійсно нешлюбний син баронової, властительки Воронич, про це Краньцовська допевне не знала. Ніколи не допитувалася про це свого подруга. Деякі події казали догадуватися, що воно зіправди так. Перше всього, мабуть, таки на бажання баронової, купила в неї Краньцовська двісті моргів грунту за своє віно. Ціна купна була дивно низька, ледве сто корон за морг. Та хоч це самі піски, то все-таки на так недавні часи в прирівнянню до мужицьких грунтів це купно по стороні Краньцовської було золотим інтересом, тим більше, що Краньцовський вибрав найліпший грунт. Далі, що зараз по весіллю побудував її чоловік на цім грунті теперішні будинки, а своїх грошей не мав. Мабуть, те віно дала баронова на будинки. Також дивувало Краньцовську, що мати її подруга, опріч на весілля, не показувалася ніколи до них. Краньцовська навіть не знала, де вона тепер обертається. Батько Краньцовського буцім давно вже вмер.
Щось мусила знати про це небіжка мати Краньцовської, та це знаття забрала з собою до могили. Коли Краньцовський дуже пиячив, то Краньцовська хотіла звідатись, де перебуває його мати, щоби написати їй про поведення її сина. Отже мати Краньцовської завсіди відрадила їй таке писання. Натомість у досаді грозила Краньцовському, що напише бароновій про його поведення та ще випоминала йому, що це було бажання баронової, щоб він женився, та що лиш завдяки його жінці держить його баронова в Вороничах.
Також неясна була Краньцовській справа, чи Краньцовський тут лиш завідателем баронової, чи, може, орендує її добра. Сам Краньцовський не завсіди однако говорив. Бо раз казав, що має відсилати чинш, а другий раз, що чистий прибуток. Із тим прибутком чи чиншем від'їздив Краньцовський раз до року до баронової. Але Краньцовська не знала допевне, як він ті справи полагоджує. Часом навіть здавалось їй, що він лише щезає на свій звичайний "вандер".
Зрештою, їй не залежало ніщо на тім завідательстві, чи на тій оренді. Навпаки, вона все була в страху з тої причини. Боялася, що її муж проп'є колись гроші баронової, а Краньцовська для рятування його перед криміналом муситиме нарушити своє віно.