Біля святинь були і жрекині, що при сході і заході сонця грою на цитрах та піснями витали й прощали свого одвічного пана.
По їхніх храмах горів вічний огонь в орішалькових посудах, як символ сонцевого проміння. Вірили в животворну силу сонця та вплив небесних тіл на долю людини. Вірили також в безсмертність людської душі та вічне щастя людини, що чесно проводила своє життя. Вірили, що по смерти людська душа повертає до свого праджерела, з якого вийшла, вірили в одвічне істнування тієї людської душі. З великим пієтизмом ховали по мавзоляях своїх померших, вкладаючи до їх гробівниць все те, що дорогого й любого було їм за життя. Ціле життя своє кермувались Атлянти основною думкою їхньої моралі – "роби добре, не чини лиха". Тому то й злочини були у них незнані.
їх політичний та суспільний устрій був незвичайно цікавий. Ціла земля, взагалі все, що находилось в країні, належало до їхнього царя. Країна була поділена на провінції, якими управляли в імені царя його заступники. Цар мав біля себе верховну раду, яка складалася з учених стариків, що управляли кожний по своїй спеціяльності країною. Вони заводили нові способи праці в хліборобстві, піклувались каналізацією країни, вирощували кращі раси худоби, стежили за достаточним витвором продуктів потрібних до життя. Вони й ділили всі плоди й продукти між населення так, що кожний мешканець мав подостатком всього, що тільки йому було треба.
Торговлі в нашому розумінні не було. Надмір плодів й продуктів одної провінції міняли за плоди й продукти другої й розділювали між населення. В цей спосіб кожен мав забезпечене істнування й не потребував журитися за завтра. Цей суспільний лад спирався на високому почутті моралі, чесноти та взаїмному довірю. Ще з дитячих літ розвивали Атлянти в людей ці чесноти, стараючись особливо розвинути альтруїстичні почування а не допустити до розвитку егоїстичних рисок характеру Бо тільки егоїзм викликує ворожнечу між людьми, боротьбу кляс а за тим хаос й упадок цілого народа!
Ще одна цікава сторінка їхньої вдачі а саме незвичайно високе почуття племінної спільности. Ціле населення країни вважало себе братами, одною родиною. Ця взаїмна любов та довіря до своїх провідників вчинили те, що змогли вони створити такі культурні цінности й піднестись у свойому розвитку на такий ступінь, якого не осягнула ніяка раса на землі.
Так у щасті, в безжурному істнуванні проминали Атлянтам віки цілі. Поминувши наїзд чорних мешканців Лємурії і довгу війну з ними у висліді якої вдалось Атлянтам прогнати наїздників, ніщо не віщувало, щоб їх щасливе життя мало змінитися.
А однак з часом, головно підчас панування царя Трітоніка достерігається і серед Атлянтів, деякий занепад моралі й добрих обичаїв. Було це по війні з Лємурією, коли то в країну вернула ціла маса вояцтва, що відзвичаїлись працювати продуктивно. Починаються напади й грабунки на цих, що працюючи дома придбали майно, витворюється взаїмна ненависть нераз між членами тієїж самої родини, поширюється розпуста й легковаження культу сонця. Однак всі ці явища здавались проминаючими, здавалось, що прийде протверезіння й народ Атлянтів житиме вічно щасливо.
Та на нашому світі нічого немає вічного. Це вже такий одвічний закон природи. Все, що живе, підлягає йому, з'являється на тому світі, досягає найвисшого вершка свого розвитку й відходить з него. І мусять повинуватися тому законові, як поодинокі люди, так і цілі народи, не раз великі і могутні.
Нічого не має вічного на нашому світі!
І для Атлянтиди прийшов кінець. А спричинили його живлові вульканічіні вибухи та землетруси, що довели до найбільшої катастрофи, яку колинебудь переживала наша земля. А вислідом її було те, що цілу Атлянтиду проковтнув океан і там, де колись пишалися палати й святині, сьогодні буруни котять хвилями Атлянтійського Оксану.
Ось що вичитали ми про оту катастрофу в записках, що зберігаються в святині біля палати царя Кронся:
"В пятнадцятому році Рами, а в шестому панування царя Атталі, в місяці Гек а в дні дванадцятому, вранці перед сходом сонця, – хай обличчя його вічно до нас всміхається – затряслася земля, море виступило з берегів, а з гірського хребта, що над Городом Золотим Воріт, приснув вогонь. І почав надати дощ сірчаний а де впав на землю там горіла земля і все, що на ній. І так пятнадцять днів і ночей пятнадцять тряслася земля і валилися храми і палати і городи всі і гинули люди і скот і риби в ріках. А п'ятнадцятого дня у ночі загорілося ціле небо полумінню і земля розкололася, і та частина, що на захід від Срібного Озера поринула в морс. І замкнулися хвилі океану над городами і над храмами і ніхто не врятувався, хто був і та частина, що на захід від Срібного Озера поринула в море. І зібрав цар Атталя верховну раду у храмі сонця біля своєї палат и в Городі Золотих Воріт. І припав на коліна перед престолом сонця, голову на ступені склонив і благав життя-творящого пана про пощаду для народа свого…
Та сонце одвічне, пан всемогучий відвернуло лице свос від царя Атталі та атлянтського народа, бо темінь дальше вкривала світ і тільки вогонь, що добувався із вершка гори – тризуба прояснював темінь, віщуючи нові потрясіння. І висту пив Аскольд. старик сивоволосий, що йому руки від старости тряслися і голос дрожав і озвався до царя Атталі. Як струни арфи тремтів його голос коли сповіщав він, що сповнилось віщування давне й кінець світу надходить, бо гріх закрався у серце народа. руку підняв, сивий волос пошани не має, а раду старика стрічає сміх пустий та богохульний. Давно вже він предсказував те, що сталося і іце статися має, гак голос його тільки пустелю стрічав і глузування. І ніщо не вблагає сонця, ніщо не відверне кари. Та сонце одвічне, пан життя-творяіций. що й цареві могутньому й травичці нікчемній однаково золото сипле, знайшов милосердя для тих, що не забули його, що до останньої хвилини покланялися йому. Бо ото шість місяців тому, у ясну ніч, коли Аскольд сповняв свою службу в святині біля престола сонця огорнув сон його знеможене тіло, як сходив по ступінях до посуди з вічним вогнем. І почув він у тому сні голос: Відверну лице моє від народу мого, що не слухає голосу провідників своїх а моїх пророків і знищу цю країну, що раєм досі була для мешканців її. Та не хочу вигубити народу мого до щенту. Йди Аскольде до заводу того що в Країні Вод находиться і збудуй гри човна великі, що ними в просторі літати можна. Рано вранці, як проміння моє стане землю цілувати на мойому престолі знайдеш вказівки, як маєш виконати цю роботу.
І заховаєш ті човна у тайні до слушного часу. А як прийде час і година і гнів мій потопою рине на цю країну, збереш сто мужів і жінок їх і дітей і царя тієї країни – усіх, що серпем не устами моляться біля мого престола і посадиш їх у ті човни. І сядеш сам у один з них, щоб дати свідоцтво милосердя мого. І відчалите в темну ніч, коли тільки вогненні язики, що виповзуть із нутра землі, присвічуватимуть вам на далекий шлях, з соловейкового гаю у Городі Золотих Воріт і попливете в простір. І бої ато богато часу промине заки дібєтсся до іншого світу, холодного й пустого, де в поті чола й крівавому труді минатимуть ваші дні аж поки не сповниться час вашого горювання, поки знов лице моє до вас не повернеться. Ідіть і в праці важкій шукайте забуття за втраченим раєм".
Такий то віщий сон доторкнувся до вій старого Аскольда у храмі сонця у ясну, літню ніч. І виконав він те, чого бажав від нього віщий голос і оце тепер, коли прийшла година загибелі, станув перед царем Агталею і переказав йому волю того, якому всі поклонялися. І зібралося сто мужів і жінок їх і дітей і цар Атталя і старий Аскольд і всіли до човнів тих, що їх мали у світи незнані понести й відчалили з соловейкового гаю в Городі
Золотох Воріт. І коли блискавка озаряла темінь а з нутра землі ринув новий потік вогню, що за хвилину огорнути мав Город Золотих Воріт, цар Атталя глянув ще раз в останнє на країну, що була колискою його прадідів і народу його. І тільки тризуб святої гори блестів в ореолі кровавої полуміні, немовби благословляв в останнє нещасних вигнанців.
Довго трівала подорож, довго блукали серед теміні безкрайного простору три човни – аж поки по сімнадцяти днях після земного числення не причалили до незнаного їм світа, холодного й пустого, де тільки скелі кремяні привитали вигнанців самотніх, та орхідеї блакитні з людськими очима ростучі по глибоких долинах.
Сумний був перший час їхнього пробування на Марсі. Та глибоко в їх серцях записалися ті слова: "в праці важкій шукайте забуття за втраченим раєм". І ця праця важка ставала їм осолодою. Віки цілі минали, покоління цілі родилися й вмирали, з громадки вигнанців виріс нарід цілий, заки вспіли Атлянти створити собі на Марсі нову вітчину, витворити такі умовини істнування, в яких ми їх оце застали. Та туга і біль за втраченою батьківщиною не покидали їх ніколи й переходили з покоління в покоління.
Цим можна пояснити собі той сумовитий настрій, що царював усюди по їх оселях, що снувався всюди за ними.
Така то історія, яку ми вичитали в "книзі битія" Атлянтів, в їхній святині-піраміді, а з якої подаю оце коротенький огляд для відома наших братів на землі.
XI
Так проминав нам час на наших щоденних заняттях, що ми й забули про Ґрегема і його роботу. А Ґрегем не дармував. При помочі Картіяса та його інженірів будував судно, яке мало бути вірною копією нашої "Queen of Virgini'ї" хоч будоване було з дещо інакшого матеріялу, як вона. Від часу до часу зявлявся він у нас і сповіщував нас про стан будови, впевняючи, що його нове судно видержить поворотну дорогу на землю. Але всетаки була в тих його запевненнях якась нотка, що казала нам з деяким недовірям ставитись до вислідів його праці. А що буде, як цей матеріял, з якого Ґрегем будував нове судно, не видержить далекої дороги? Нам здавалося, що в Ґрегема саме бажання успіху, виповнює здогадні недостачі його будови, та на те не могли ми покладатись.
Чи не краще було б, думалось нам, закинути будову а старатись навязати контакт із Землею і ждати аж поки звідти не пришлють нового судна по нас? У них там були пляни й зможуть не одну таку "Queen of Virgini'io" збудувати.