Минулої осені… І я знав, для чого. Та вони й не крилися. Одного разу принесли мені особистого листа від якогось Фрай… Фрей…
— Від Джонса Фрайвуда, може?
— Еге ж, від пана Фрайвуда, їхнього шефа. Багатій. Цинік. Нахаба. Давав мені три мільйони! Готівкою або в акціях. І ще пропонував роботу в своїй лабораторії… десь там на півдні… Здається, в Преторії… Дуже настійно просив, благав, підлещувався… Тричі звертався до мене і тричі діставав облизня. Але сьогодні вони прийдуть не для жартів, і, якщо знайдуть мої папери, якщо ввірвуться в мій дім….
— Негайно поліцію! — шарпнувся на стільці Ріхтер.
— Ні, коли вони прийдуть сюди, я скажу їм у вічі: пізно, панове! У мене немає ніяких паперів. Я знищив свій винахід. Його не існує. Все! Забирайтесь геть!
Ріхтерові стало страшно, він повільно підвівся з стільця, був наче паралізований. Цей дідуган помре від хвилювання, ось-ось не витримає серце, і всьому кінець. Боже, як же зарадити лихові?..
А Браузе лютився, кипів, розсипав злісні прокльони, погрожував. Потім раптом стих, зробився маленький і немічний. Підступив до Ріхтера.
— Візьміть і йдіть звідси! — сказав трохи театрально. — Тут не все закінчене, але в принципі… Тільки вашій фірмі віддаю. Вам особисто, пане Ріхтер! Ви сильна людина, і я вам вірю. — У нього тремтіли губи, очі набрякли. — Ви дуже сильна людина, пане Ріхтер. Але я прошу вас: остерігайтесь їх!
Того разу Ріхтерові довелося вибиратися задвірками. В руках у нього був таємничий портфель доктора Браузе, на душі — каменем тяжіла непевність. Перелізши через огорожу і мало не накликавши на себе лють собак з чиєїсь вілли, Ріхтер нарешті дістався до головної вулиці, взяв таксі й понісся додому. Аж у себе на сходах з полегшенням передихнув, провів долонею по холодній шкірі течки. Все! Доктор Браузе може бути спокійний! Жоден папірець не пропаде, не загубиться. Доктор Браузе немарно катувався в своїй лабораторії…
І з почуттям переможця, а скорше з почуттям хлопчака, якому вдалося утнути зухвалу витівку, Ріхтер відімкнув свою квартиру.
— Пане Ріхтер? Чуєте, пане Ріхтер!
Він вийшов до дверей.
— Віллі?
Хлопчак стояв збентежений, важко дихав. Він прибіг сповістити свого сусіда про те, що на світанку до їхнього дому під'їздила поліцейська машина і якісь агенти в цивільному довго розпитували двірника й декого з мешканців про пана інженера. Навіть у нього, Віллі, хотіли дещо дізнатися.
— Що ж вони питали? — насупив брови Ріхтер.
— Де я був учора… Чи бачив вас увечері… Коли ви повернулися додому…
— Спасибі, Віллі! Мені все ясно!
— А що їм треба, пане інженер?
— Про це я мушу дізнатись, — твердо сказав Ріхтер, відчуваючи, як у грудях наростає хвиля тривоги.
Він поїхав у поліцію до комісара округу. По тому, як комісар з підкресленою, холоднуватою ввічливістю спитав його про взаємини з доктором Браузе і потім поцікавився, де він, Ріхтер, був минулої ночі, інженер здогадався, що в домі старого сталося щось недобре. Напевно, асберівці таки завітали туди і вчинили насильство. Було б недоцільно приховувати свій візит до Браузе. Це могло накликати зайві підозри і навіть дати привід звалити всю вину (якщо вона існувала!) саме на нього.
— Так ви були у доктора Браузе? — сказав комісар тоном, яким розмовляють з винуватцем або ж принаймні з людиною, котру на дев'яносто дев'ять процентів підозрюють у вчиненні злочину.
— Кажу ж вам, що був.
— До якої години?
— До восьмої, пане комісар. Що сталося?
Комісар насупився. О, він знає цих хитрунів! Кращий засіб оборони у них — відвертість і добродушна простота.
Вони вміють розкривати свої карти, завжди перші приходять в комісаріат і перші розповідають про себе. Вони — саме втілення невинності…
— Сталася невеличка прикрість, пане Ріхтер, — їдко видавив з себе комісар. — Доктор Браузе, якого ви відвідали вчора ввечері, вмер.
— Неймовірно! — вигукнув Ріхтер.
— Цілком ймовірно, пане Ріхтер, — ніби торжествуючи, промовив комісар. — Експертиза не встановила ніяких слідів насильства. Одначе є підстави гадати, що смерть старому заподіяно шляхом психічного впливу. Його могли налякати, вразити, принизити… Одне слово: раптовий розрив серця! І…
Довга пауза, підозрілий погляд каламутно-сірих очей.
— Що ви маєте на увазі? — зірвався Ріхтер.
— І деякий нелад в квартирі небіжчика, — ніби припечатав свою розповідь гучними словами комісар. — Всі речі перевернуто догори дном. Розкидано. Розпотрошено. Хтось, видно, добре постарався.
Ріхтер підвівся, глянув комісарові у вічі. Промовив з підкресленою зневагою:
— Сподіваюся, що ви, як особа відповідальна за карний розшук у нашому окрузі, зробите все можливе для виявлення злочинця. — Комісар розкрив рота, вибалушив на Ріхтера водянисті очі, хапнув повітря, але той спокійно й з гідністю закінчив свою думку: — І ще я сподіваюся, пане комісар, що ви ніколи більше не будете розмовляти з головним конструктором фірми Вальтера Кірхенбома тоном, яким розмовляють із кримінальними злочинцями.
Слідство в справі доктора Браузе не дало ніяких результатів. Злочин лишився нерозкритим. Правда, когось викликали в комісаріат, навіть натякали на можливість суду. Знайшовся поліцай, котрий бачив дві легкові машини біля дому Браузе. З них вийшов гурт людей, всі вони вбігли всередину і десь за годину з'явилися знову. Поліцай розповідав також, що останнім часом навпроти вікон покійного майже цілими днями стовбичили невідомі постаті, начебто когось підстерігаючи.
Але того ж таки дня вся шовіністична преса відгукнулася зливою "відкрить": "Хто такий інженер Пауль Ріхтер?", "Загадкова дружба Ріхтера й старого хіміка", "Таємниця доктора Браузе потрібна червоним".
Таємниця доктора Браузе!
Велика таємниця доктора Браузе!
Тепер усе безнадійно заплуталося, істина потонула в зливі докорів і інсинуацій, димова завіса бульварних пліток надійно сховала вбивць. Важко було здогадуватись про справжню причину смерті доктора Браузе, і люди (в першу чергу поліція!) втратили останні сліди.
Тільки Ріхтер знав, що вбивці близько, що вони нічого не забули й нічого не простили. Він уявляв собі майбутнє і, часто згадуючи портфель покійного хіміка, думав про те, що йому випала найважча, найбезглуздіша доля: оберігати таємницю, яка тепер була йому зовсім не потрібна.
БАЖАННЯ ЖИТИ
З самого ранку Бруно Крейський почував себе недобре. В нього було хворе серце, яке вимагало спокою; він знав, що колись, згубивши рівновагу, перейде останню межу, і тоді всі його клопоти закінчаться в одну мить.
Ой, як же йому недобре сьогодні! Старість чи залишки тривожної молодості? Всі оті підпільні переїзди, переховування, втечі… На завод його взяли тільки завдяки протекції Пауля Ріхтера. Допомогла давня дружба з його батьком, рурським шахтарем. Якби не Ріхтер, давно б уже закрилася перед Крейським заводська брама.
Надходила обідня перерва. Крейський втомлено схилився грудьми на стіл, очі його мимоволі заплющилися. Після бездонної ночі голова була якась не своя: думки плуталися, рвалися, розтікалися в туманному мареві.
Раптом озвався телефон. Дзвінкий голос Ганса Блютнагеля вирвав Крейського з очманіння. Голос нагадував старому інженеру про зустріч з молодими робітниками шостої дільниці, яким ще на минулому тижні Крейський обіцяв показати терморегулятори корабля. Ніби тепла іскорка перескочила з трубки в старе змучене серце інженера. Милі парубчаки!.. Ні втоми їм, ні клопотів… Хочуть все знати, вірять, що, може, не сьогодні-завтра доля віддасть їм у руки корабель і вони, його будівники, першими злинуть в підхмарне океанисько.
— Іду, йду, — вмить пожвавішавши, відгукнувся в телефон Крейський. Натягнув плаща і подався на стапелі.
Крейський відповідав за найважчу дільницю: терморегуляторні механізми підйому й спуску корабля. Принцип їх дії був запропонований Ріхтером, але технічну розробку вузла здійснив "товариш Бруно", як називали його приязно друзі по роботі.
Скочивши майже на ходу в сіренький заводський трамвайчик, Крейський за кілька хвилин був біля "Левіафана", де на нього чекала велика група робітничої молоді. Радісні вигуки ще здалеку привітали інженера.
— Маємо п'ятдесят хвилин, — сказав Крейський і, не спиняючись, попрямував до головного ліфта. Робітники рушили за ним.
Простора кабіна стрімко несеться вгору. Двадцятий, тридцятий поверх… Стоп! Ріхтер натиснув на кнопку, двері беззвучно розсунулися, і перед очима Крейського й молоді відкрився довгий, безконечно довгий коридор. Це був головний службовий центр, що зв'язував між собою всі технічні вузли корабля.
Крейський звернув праворуч, у тісненький коридорчик, ледь освітлений тьмяною лампочкою.
— Дідівське світло поступиться місцем перед люмінісцентними стелями, — сказав голосно Ганс. Він почував себе тут ніби за старшого, бо вже не раз оглядав з інженерами корабель і таки й справді чимало тямив в його конструкції. — Ясно буде, як удень. Багато світла, свіже повітря…
— Послухайте, друзі, Ганса Блютнагеля, майбутнього комендора і завойовника небесних просторів! — вигукнув хтось з гурту.
— І першого мандрівника до далеких галактик!
Хлопці притишено засміялися, але, глянувши на зосереджене, скупчене в якійсь задумі обличчя старого інженера, вмить погамували свій юнацький запал. Тут, на сороковому поверсі корабля-велетня, жартувати було якось не до речі. Та й які можуть бути жарти, коли дядько Бруно вже починає свою ділову, нелегку розповідь.
Всі зібралися в низенькій, але досить просторій рубці штурмана-механіка, дивилися завороженими очима на блискучі важелі, голубі екрани, широкі пульти.
— Може, ти нагадаєш нам, Гансе, — звернувся Крейський до Блютнагеля, наче до свого постійного асистента, — як були влаштовані в давніх дирижаблях механізми підйому й спуску?
— Механізми? — аж скривив у саркастичній посмішці губи юнак, хотів був утяти якогось жарта, але, помітивши строгу зосередженість на обличчях товаришів, і собі вмить посуворішав. — Ніяких механізмів не було. Все було до смішного примітивно й просто.
— І все ж таки кораблі піднімалися в небо, — докинув тоном дружнього заохочення Крейський.
— Піднімалися… — Ганс скорчив міну зневажливості, — ну… просто смішно сказати.