Людина без серця

їй вдалося підслухати, що говорилося на нараді "Золотого ангела"…

— Краузе! — різко урвав його мову Гартман. — Ви повто­рюєте те, про що вже доповідали нашому комітетові вчора. Скажіть, які відомості передав вам син Гелени?

— Я не бачив Арнольда…

— Як? Ви не виконали завдання? — Довгасте, з тонким, немов висіченим носом, обличчя Гартмана, набуло суворого виразу. — Невже ви, кращий зв'язківець нашої організації…

— Друзі! — Краузе схвильовано підніс до грудей обидві руки. — Вислухайте мене. Я прийшов на квартиру Бервальда, але Арнольда там не було. Я чекав його годину, другу, але він не з'явився.

Краузе озирнувся по сторонах, немов шукаючи підтрим­ки. Великі сірі очі його розширились.

Запала гнітюча мовчанка.

Всі сходилися на тому, що ситуація вимагає рішучих дій. Але якими мають бути ці дії, до чого треба вдатися найперше — в цьому не було єдності. Особливо хвилювали всіх трагічні події на Голубому Беркуті. Багато робітників заводу і серед них кілька інженерів працювали на спорудженні атомних ре­акторів у Грюнвальді. Там вони знайшли свою смерть.

— "Золотий ангел" затіяв страшну річ, друзі, — нарешті озвався Гартман. — Нас запевняють, що водосховища призна­чені для зрошувальних цілей. Тоді запитаємо панів з корпо­рації: навіщо вони вмонтували в дно сховища атомні нагрівачі? Невже не зрозуміло, що йдеться про створення найжахливішої системи стратегічних укріплень, які поставлять під загрозу на­самперед життя і майно жителів наших прикордонних провінцій.

— Ми мусимо негайно сповістити про все народу! — обу­рено вигукнув хтось з присутніх.

— Так, — погодився ще один робітник. — Негайно надру­кувати прокламації…

Гартман застережливо підняв руку.

— Ви забуваєте, друзі, — промовив він рішучим тоном, — що у нас поки що немає жодних доказів. Наші обвинувачення корпорація використає як підставу для нової наклепницької кампанії, для нових переслідувань робітників. Одна Гелена знає правду, але покладатися на неї ми не маємо права. Це наша людина в таборі ворогів.

— То що ж робити?

— Може, ти волієш, Гартмане, щоб ми офіційно виступи­ли в пресі з підтримкою політики Германа Тода?

На обличчі Гартмана з'явилась гірка посмішка. Йому було боляче і водночас приємно слухати такі запальні репліки. Слова його товаришів ще раз свідчили про їхню відданість спільній справі, великій справі боротьби проти визиску, проти війни, за дружбу з країнами, розташованими на Сході.

— Я пропоную витримку і ще раз витримку, — сказав рівним голосом сивий чоловік. — І потім прошу не забувати, що зараз перед нами постає нова загроза — "людина без сер­ця". Ми маємо відомості, що "Золотий ангел" докладає всіх зусиль, щоб втягнути що загадкову людину в свої махінації. Гелена мала повідомити нас, але, на жаль…

— …але, на жаль, дещо розповість про нього інший, — почувся раптом голос Гельда. Відчинивши обережно двері, він став на порозі.

Всі кинулися до нього. Гартман схопив його за руку й потягнув до стола.

— Звідки ти, Франце?

— Зачекайте, друзі, — став відборонятися Гельд. — Люди­ну, яка прибула з дороги, завжди садовлять за стіл і пригоща­ють чимось смачненьким.

— У нас немає для тебе солодких пілюль. Справи надто гіркі, — похмуро відказав Гартман. — Ти знаєш щось про "людину без серця", то розказуй: до нас доходять найдивовижніші чутки.

— Мої повідомлення не порадують вас, — мовив Гельд, — однак мушу сказати: втрачати надії не треба. Перед виїздом я хотів повідомити тебе, Гартмане, щоб ви були напоготові. Але за нашим інститутом пильно стежать. Я мусив їхати до Берна і переконати його в необхідності спільних дій. На жаль, він, вірніше, його супутниця прийняла мене за агента поліції. Я благав їх повернутися до Петера Стара і, використавши свій вплив на нього, ізолювати його від "Золотого ангела". Всі мої намагання виявилися марними. Я ледве сам не потрапив до рук поліції. За кілька годин до відльоту я дізнався, що Петера Стара проголошено головою уряду. Це справа надто серйозна. Це те, чого я найбільше боявся…

— Ми знаємо і дуже дивуємося, — докинув слівце Гартман.

— Ай справді, — втрутився в розмову молодий хлопчина з чорним чубчиком, — чого вони так панькаються з тим Старом? Невже він справді, як твердить дехто, користується по­слугами нечистого?

— Ні, — заговорив Гельд, — він користується найчисті­шими науковими досягненнями, які, на жаль, потрапили в ненадійні руки. Вам відомо, що я упродовж кількох років працюю в Йогана Берна. Однак свої досліди з механічним серцем він завжди приховував від мене. Можливо, він вва­жав мене за агента поліції, особливо, після мого короткотер­мінового ув'язнення в зв'язку з процесом Траумана. Я знаю тільки одне: його винахід — це велика справа, грандіозне відкриття. Але створене ним механічне серце спричинило дивні наслідки. Петер Стар, якому травмоване серце заміне­но новим, механічним, дістав можливість впливати на лю­дей. Механічне серце перетворило його в могутнього гіпно­тизера. Зрештою, ви самі знаєте, що він накоїв останнім ча­сом. Недарма ж монополісти так гаряче схопилися за нього. Слід чекати з їхнього боку рішучих дій, але й ми повинні приготуватися до всього.

Повідомлення Гельда схвилювало присутніх. Але думки різко розійшлися. Дехто вважав за необхідне негайно оголо­сити загальний страйк. Інші радили звернутися до нового уряду з запитом, які заходи вжито для детального розслідування трагедії на Голубому Беркуті. Були й такі, що вимагали пере­ходу до збройної боротьби.

Невисокий чоловічок в пенсне, з тоненькими вусиками під гачкуватим носом, зиркаючи маленькими колючими очи­цями, гарячково вигукував тонким фальцетом:

— Я завжди стояв за рішучі дії! І зараз вимагаю: тільки вогнем і кров'ю ми зможемо врятувати нашу країну від страш­них лихоліть.

— У тебе анархічні вимоги, Конраде, — гнівно одказав йому Гартман. — Ми не авантюристи, а політична організація. В країні немає умов для збройної боротьби. Ми ще не корис­туємось достатнім впливом серед робітників і селян…

— Е, знову політика! — злісно вигукнув чоловічок з гач­куватим носом.

— Так, політика, — втрутився Гельд. — Особливо зараз ми повинні бути політиками. "Людина без серця" прийшла до влади! Петер Стар швидко поширить свій вплив на широкі маси населення. Він піддасть дії своїх гіпнотичних імпульсів армію, поліцію. І якщо на заводі є зброя, її треба негайно вивезти звідси й заховати в надійному місці. Ми не повинні йти на провокацію. Я сподіваюся, що Бернові вдасться знайти протидію…

Чоловічок, якого звали Конрадом, встав і войовничо випнув груди.

— Так, мої хлопці мають дещо, — мовив він задерикувато. — Але це їхня зброя, а не зброя організації. Вони будуть тримати її там, де хочуть.

— І використають, коли захочуть? — підозріло перепитав його Гартман.

— Ні… тобто… вони можуть робити, що хочуть, — трохи знітився Конрад. — Ми віримо в силу зброї, і ми переконаємо всю організацію…

Раптом розчинилися двері і до кімнати вбігло двоє робіт­ників.

— На завод прибула поліція! — схвильовано сказав один з них.

— Ось і дочекались, — з серцем вигукнув Гартман. — Слухай, Конраде, де твої хлопці поховали свої іграшки? Ти певний, що їх не знайдуть?

— Певний, — сухо відрубав Конрад.

— Тоді на подвір'я, — гучно наказав Гартман. — Ми по­винні бути серед людей. А ти, Гельд, іди. — Він відшукав очима юнака з чорнявим чубчиком. — Краузе, проведи докто­ра чорним ходом. Щоб жодна душа його не бачила.

За кілька хвилин члени "Комітету мужніх" вийшли з приміщення.

Заводське подвір'я виповнилось галасом, лементом, лай­кою. Робітники виходили з цехів, сердито юрмились купка­ми, немов рої потривожених бджіл. Тут же були поліцаї. Ван­тажні машини, на яких їх привезли з міста, стояли в ряд, і біля кожної машини походжало кілька озброєних людей.

— Чого вони хочуть? — запитав Гартман у старого майст­ра, що саме проходив повз нього.

— Кажуть, начебто хтось доніс, що в людей є зброя, — знехо­тя відповів майстер і, махнувши злісно рукою, почвалав далі.

"Справи погані, — вирішив Гартман. — Хочуть нас потру­сити добре й налякати. Знають, що наш завод для них — найважливіший об'єкт".

Тим часом з контори вийшло кілька офіцерів і з ними сам директор. Вони обминули робітників і попрямували до реакторного цеху. Гартман тривожно глянув їм услід. Адже в тому цеху працювало найбільше прихильників Конрада, саме вони й переховували зброю. Невже Конрад вчинить якусь дурницю?

Щільна стіна робітників, що закривала вхід до цеху, нео­хоче розступилася, і військові зайшли досередини.

— Панове, — говорив директор, міцний, атлетичної будо­ви чоловік, — я запевняю вас, що ніякої зброї нема на довіре­ному мені заводі…

— Даремно запевняєте, пане директор, — обірвав його старший з офіцерів. — Ми маємо незаперечні відомості. В цьому цеху заховано сорок автоматів. Новий уряд не схиль­ний виявляти будь-яку лояльність до бунтівників.

— Але ж ви бачите, що це тільки верстати, — безпорадно розводив руками директор. — Я працюю тут десять років…

Старший по чину офіцер, з жовтим, наче цитрина, облич­чям і обвислими брезклими щоками, зміряв директора на­смішкуватим поглядом своїх водянистих очей і, нічого не ска­завши, попрямував назад з цеху.

Вийшовши надвір, офіцер підняв руку і гукнув натужно, намагаючись перекричати шум натовпу:

— Слухайте мене! В реакторному цеху переховують зброю. Ми знаємо це точно. Пропоную негайно здати її поліції.

З натовпу почулися вигуки:

— Даремно приїхали, пане офіцер!

— Тут завод, а не цейхгауз!

— Забирайтесь геть, панове!

Гартман уважно стежив за поліцейськими. Обличчя їхні були похмурі, насуплені, неприродно закам'янілі. Особливо вразило Гартмана поводження двох молодих хлопців з авто­матичними карабінами, що стояли до нього найближче. Гартману здалося, що він упіймав в їхніх очах божевільний блиск. Вони міцно стискували зброю, злісно поглядаючи на робіт­ників.

"Звідки їх привезли, таких навіжених? — подумав з тривогою Гартман. — Немов кожний робітник — їхній во­рог?"

Старший офіцер кілька разів пройшовся вздовж натовпу. На похмурі, насторожені погляди він відповідав неприхова­ною люттю.

Гартман, виступивши наперед, суворо промовив, дивля­чись прямо в лице офіцеру:

— Ваш задум шитий білими нитками, пане офіцер! Ми прекрасно розуміємо, що ви хочете спровокувати нас… Робіт­ники нашого заводу категорично протестують проти подібних дій уряду!

— Не дозволимо! — залунали обурливі вигуки над натов­пом.

Підвищивши голос, Гартман говорив далі:

— Я уповноважений заявити вам і адміністрації заводу, що робітники оголошують страйк в знак протесту проти сва­вільних дій уряду на Голубому Беркуті і таких актів, як ось тепер і…

— Значить, не хочете сказати, де схована зброя, ще й бунтувати надумали? — злісно перервав Гартмана старший офіцер і, повернувшись до свого почту, гукнув: — Панове, приступайте до обшуку.