Бажано разом з росіянами. В повній бойовій готовності. Він, Президент України, вирушить на цьому сторожовому кораблі, себто на "Салюті". Бо зараз було серйозне попередження з надійного джерела… З якого саме? Є таке. Більш ніж надійне! В морі, на підходах до Севастополя з'явилися кораблі з підозрілим вантажем. Перестрівати всіх і піддавати якнайсуворішій перевірці!
Старий барон забився в куток кают-компанії, непомітний і всіма забутий. Сина поруч не було. Де він подівся зі своєю нареченою?
Та ось вони зайшли з палуби, сіли біля старого.
– Батьку, ти якийсь сьогодні надто сумний, – обняв старого барона син. – Я готовий виконати твою волю. Тільки за однієї умови! Якщо ти благословиш наш шлюб з міс Вірою..
– Я давно благословив ваше кохання, – радо вигукнув барон. – Доню, ти справді хочеш стати дружиною мого сина? Він не такий святий, як тобі здається.
Та, мабуть, для Віруні годі й тієї святості, яка є зараз у її коханого. Художник з тонким смаком, чуйний до неї, вірний у коханні, і головне – за кілька днів полюбив до безтями Україну, Віруньчину рідну землю. Набудував уже собі в голові неймовірних планів. Ось і зараз викладає їх перед засмученим батьком:
– Я тобі не сказав, тату, про одну дивовижну річ. На глибинній підводній станції, у "космічного брата" нам відкрили їхній відчайдушний план – добування плазмової енергії з надр Землі. Цю енергію будуть передавати – яким способом, я не знаю – сюди в Крим, а далі по всій Україні і, можливо, в Росію… Хоча туди навряд. Сиріусців пригнічують імперські плани Москви. Надто їхні величезні ядерні запаси, себто запаси ядерної зброї…
– Припини! – відмахнувся барон і відкинув збіліле лице на м'яку спинку канапи. – Ти ж знаєш, це я винний. Мій "Мажестік-12" розпалював атомні пристрасті, залякував руських, а росіяни залякували нас… Сам пам'ятаєш ту прокляту "холодну війну"!
– Україна ж відмовилася від ядерної зброї. І тому "космічний брат" перші потоки ядерної плазми пустить сюди. Я хочу, щоб наш "Мажестик-12" брав у цьому участь, тату…
Він не встиг домовити фразу. Зненацька заревіла сирена тривоги, і корпус судна здригнувся, як пришпорений кінь. То запрацював на повну потугу дизельний агрегат. На палубі почувся тупіт ніг, вигуки команд. В кают-компанію зазирнув командир Серж.
– Прошу одягнути рятівні пояси! – і зник в отворі дверей.
На старого це подіяло по-своєму. Він не те, що не виявив страху чи паніки, а навпаки вмить пожвавішав, хворобливість його одразу ж зникла, лице взялося рожевою барвою. Він схопився з канапи і побіг на палубу. Теренс подався за ним.
Паніка була трохи завчасна, ніхто ще їх не топив, загроза виявилась в іншому. По курсу сторожовика сяяв на сонці велетенський пасажирський лайнер, і, здається, починав розворот. Назва його була якась невиразна, виписана дрібними латинськими буквами. Потужна труба викидала в небо тоненьку цівочку диму. Палуби лайнера були порожні, ані живої душі.
В командирській рубці поруч з Сержем стояв Президент у темно-синьому спортивному костюмі. Мав у руках бінокль і пильно вдивлявся в палубні надбудови корабля.
Йому дали сигнал по гучномовцю: негайно зупинитися! Одначе корабель продовжував розворот, німо й незворушно, з мовчазним зухвальство/велетня, якому все байдуже. Якась нікчемна сіра букашка наважилася видавати такому красеню свої накази!
Зв'язалися з Севастополем. В штабі українського флоту зчинилася тривога. Вдарено на сполох. Президент у морі, а чужоземний корабель не зважає на веління військової влади.
В ефір полетів строгіший наказ:
– Якщо не зупинитесь, застосуємо зброю!
Та все було дарма. Корабель-красень уже показав корму і весело, а, може, й зневажливо, майнув прапорцем з юту. Господи, це ж прапор близького чорноморського сусіда, а сусід – член Союзу Східний; Держав, і те що він, корабель, зараз отак зухвало поводиться, чи й намагається втекти, уникнути зустрічі з прикордонним кораблем України… Тут щось не так. Застереження "космічного брата" було зроблене недаремно. На цьому кораблі, напевно ж, заборонений вантаж, а в його трюмах, цілком можливо, причаїлися волонтери. І якщо їх не зупинити, вони висадяться на кримську землю, вони можуть піти в гори і сховаються в лісах, вони оголосять на весь світ про "бунт кримського населення", вони скористаються з привезених розщеплених матеріалів, і хто знає яка лиха зброя з'явиться на півдні України.
Ця думка змигнули в голові Президента, як спалах болю. Ситуація вмить стала драматичною, ситуація нагадала про загрозу державі, якою він керував. І які тяжкі наслідки можуть виникнути в міжнародному плані, як заверещать східні агентства преси, скільки бруду буде вилито на Україну за "порушення прав людини в Чорному морі".
Належало показати не тільки цьому кораблеві-зухвальцю, а й усьому світові, що Україна – не з останніх на планеті, і зараз уже йдеться, зрештою, не про порушення міжнародного права і міжнародного регламенту, зараз в повітрі потягнуло близькою пожежею, конфліктом планетарного масштабу.
– Може, дайте сигнал, як положено? – звернувся Президент до командира "Салюту" капранга Сержа Сікори. – Наприклад, холостим пострілом?
У Сікори була та ж сама думка. З носової гармати гримнув постріл, і легенький димок поплив над хвилями. Луна наче хлюпнулася об високий білий борт іноземця. Це вже був не жарт. Біля рятівних шлюпок заметушилися постаті в сірих робах, з капітанського віконця визирнула голова, почулися вигуки команд, гуркіт заліза. Президент підняв бінокля. Що вони там намислили? Розчохляють… ні, не шлюпку, не рятівний плотик, розчохляють гармату!
І одразу ж шарахнув лункий постріл у відповідь.
Це що? Обмін люб'язностями? Чи заклик до дуелі? Небувале нахабство у світовій практиці судноплавства. Президент і командир "Салюта" перезирнулися в знетямі.
– Боюся, це найгірший варіант з того, що ми почули в кают-компанії, – сказав Президент. – Передайте в штаб флоту: за наказом Президента висилайте загін бойових вертольотів! Зробити обліт корабля – порушника! Тримати зв'язок з Президентом!
За чверть години деренчливий туркіт вертольотів розпанахав морську тишу. Три гелікоптери з профілями хижих щук випірнули наче з-під води й забаражували над білобортним велетнем. Із "Салюта" було чути, як котрась із машин, опустившись мало не до самої капітанської рубки іноземця, сипнула вниз рубаними англійськими фразами. "Молодці наші хлопці! – подумав Президент, не відриваючи від очей морського бінокля. – На міжнародному сленгу шпарять. Хай ті одумаються".
Одумались. Хутко навіть. Послали радіосигнал на базу, звідки його повернули назад на "Салют". Короткий і недвозначний: "Просимо вислати для перевірки корабля ваших людей". Усього-на-всього: для перевірки. Що ж, капранг-2 Серж Сікора не любить зволікати з отакими речами. Шлюпку спушено, молодий матрос у сірому бушлаті зістрибує на хитке її дно, береться за весла і задирає голову: хто ще?
Другий по вірьовчаному трапу злазить у шлюпку капітан-лейтенант Ґудзь, молоденький офіцер з білим кашкетом на голові. І нарешті третім…
Може, й не треба третього? Ґудзь – бойовий хлопець, від його пильного ока не сховається жодна каверза іноземця. Зазирне у кожну шпарину, в кожен відсік. Але ні, що там за шамотіння на палубі? Президент – він стоїть з кількома офіцерами біля борту – бачить якогось дивного, сивого чоловіка в строгому чорному костюмі. Чоловік вийшов з надбудови, він важко пересуває ноги, він хоче негайно щось сказати панові Президентові. У цю ж мить, не зволікаючи ні хвилі, щоб не скоїлося страхітливе лихо, щоб корабель з білими бортами і білими надбудовами не одержав права на вхід до Севастопольського порту.
– Пане Президенте… дозвольте мені пояснити… – видушує з себе старий чоловік у чорному. – Я – Пауль Реттіган, Президент ордена "Мажестік-12", ми колись з вами в Вашингтоні…
– О, я пам'ятаю, пане бароне Реттіган, – радо вітається до старого Президент України, – ми з вами мали розмову на банкеті, який дала українська діаспора. Тільки, здається, тоді ми, на жаль, ні до чого не домовились. Ви хотіли б щось сказати, бароне?
– Так, я командор ордену… Пробачте, повторююсь, старий йолоп! Але я ще й фізик. Фізик-ядер-ник. Ядерні реактори і ядерні ракети – моя професія. Зараз там, на борту корабля щось негаразд, пане Президенте, і я прошу вас… прошу, дозвольте мені сісти в човна, я відчуваю себе зобов'язаним… я мушу, пане Президент!
Йому дозволили сісти. Шлюпка під ним майже не схитнулася, такий сухенький і кволий був він, володар "Мажестік-12", мільярдів доларів і мільярдів людських доль. Президент, у своєму спортивному костюмі, почуває пронизливий холод на палубі. Не від різких подмухів вітру йому зараз зимно, а від недоброго передчуття якихось незбагнених подій, що ось-ось мають статися.
Зрідка Президент підносить до очей окуляри морського бінокля і дивиться на чужоземне пасажирське судно з сяюче білими бортами. Непросто все так з цим красенем. Білий велетень завмер серед морського безкраю. Білий, білий… десь він читав про білий колір… Ах, так, в Китаї це було, там білий колір вважається барвою трауру, барвою печалі, можливо, й самої смерті. То невже й зараз перед очима Президента постало видиво затаєного смутку? І невже цей корабель має стати передвістям лиха? Завмер у білій похмурості і не віщує людям нічого доброго?
Тим часом шлюпка вже при борті білого корабля. Елегантний трап з крутими східцями, пружне поруччя, легка гойдавиця, голуба прірва під ногами… Баронові Реттігану робиться млосно, він ледь піднімає ноги, вище й вище, врешті, він уже на борту лайнера, бачить уникливі погляди чужої команди, бачить капітана в розкішному (також білому) мундирі. А затим усе, як належить у таких випадках: капітанська каюта, величезний круглий стіл, якісь папери, якісь документи, все акуратно підшите, в усьому залізний порядок. І ось уже капітан-лейтенант Ґудзь дивиться через стіл на барона Реттігана, зводить безпорадно плечима.
– Я не бачу тут нічого протизаконного, пане барон.
– Але ми повинні переконатися…
Тут втручається капітан у своєму сяючому мундирі.
– Хто ви? – досить арогантно звертається він до Реттігана. – Ви цивільна особа і не смієте порушувати морські закони!
– Я представляю Сполучені Штати… Даруйте, я барон Реттіган, Президент ордену "Мажестік-12", якщо ви знаєте про такий.
У капітана досить глузду, щоб осягнути серйозність ситуації.