— промовив глухим голосом. — Від Кумаже й Жоасанона ніс тільки грудку закривавленої землі, але й ту дощ розмив і забрав з собою. Не приніс нічого... Сам прийшов, сам!
Стало моторошно тихо, бо люди навіть дихати перестали: Як?! Згинув такий підприємчивий і діяльний Жоасанон, що мав п'ятеро дітей?! І той веселий, гострозубий Кумаже, який завжди казав: "Коли не так — хай мене мавпа оближе"?!
Це було несподівано, боляче і страшно. І так само, як мить тому в оселі залунали радісні вигуки, тепер раптом вибухнув стогін і плач. Заводили жінки, плакали діти, і дорослі мужі стогнали, б'ючи себе в груди та висмикуючи волосся:
— Нема більше Жоасанона, нема Кумаже! Горе, горе!
Билася в сльозах жінка Жоасанона, голосили розпучливо сироти, і ніхто не думав над тим, щоб промоклому і втомленому Асу дати їсти.
Перша про це подбала Тінь. Вона не знала ні Жоасанона, ні Кумаже, але бачила перед собою зламаного втомою і горем велетня, про якого в цю хвилину всі забули. Зсунулася з свого гамака і заходилася біля вогнища.
— Іди ближче й сідай, — лагідно обізвалася до Асу. — Ти голодний і перемоклий. Своє напевне вже відплакав у дорозі. Тепер треба тобі покріпитися.
— Хто ти? — спитав здивовано Асу.
— Я — Тінь. Про мене тобі розкажуть потім. Іди сідай...
Тоді лише всі згадали про гостя. Кожен тягнув, що лише мав, і все це складали біля вогню.
— Їж, Асу, їж. Ти все своє відплакав. Ми будемо плакати без тебе, поки ти наситиш голод...
В оку набилося повно людей, і старий Аракшо лише з трудом пробився крізь натовп ближче до вогню. Йому простелили шкіри й уважно посадили, підмостивши під спину великий кіш.
А зголоднілий і промерзлий Асу ковтав жадібно все і плакав далі. Їв багато і рясно плакав.
Коли вже наситився, Татаурана зробив сякий-такий порядок і почав раду племени. Мали вислухати Асу без проволоки. Але Асу, завжди дуже нездалий промовець, від хвилювання й сліз говорив ще гірше, ніж звичайно, і його лише з трудом можна було розуміти.
Отже, вони всі троє — Кумаже, Асу й Жоасанон — подалися до племен, що були на заході й півночі. Заходили до різних осель, але всі ці оселі були в мирі з білими й не бажали миру порушувати. Відповідали більш-менш те саме, що й тінґві, та радили також і аресам занехаяти воєнні наміри. Деякі, правда, годилися пристати на війну, але під умовою, що прилучаться більші племена, бо лише це давало сяку-таку запоруку успіху.
Врешті посли добилися до головної мети своєї виправи — великого морубішаби каріжо. Але той, вислухавши їх, тільки засміявся.
— Хочете прогнати білих? — спитав. — Тоді знову на нас тиснутимуть то тамойоси, то ґварані, то ґваяназес. Вони вже віддавна зазіхають на наші землі. Але я сказав, що, коли вони так хотять, то не будемо володіти ні ми, ні вони, — хай володіють білі!
Не договорившись ні до чого з каріжо, посли пішли шукати ґваяназес і знайшли. Ґваяназес уже майже ціле століття числились християнами, а їхні предки під керівництвом морубішаби Тібіріси ще в 1562 році воювали по стороні білих проти об'єднаних племен тамайос, що виступили проти наїзників. Посли аресів зовсім не надіялися на успіх серед ґваяназців, але, на їхнє превелике диво, великий морубішаба ґваяназес дав свою згоду на війну смерти і наказав на поворотній дорозі зайти до нього та повідомити про те, що скажуть інші племена.
Підбадьорені таким успіхом, ареси пішли далі до племени тамойос. Коли б погодилися й тамойоси, успіх повстайня був би забезпечений, бо тамойос і ґваяназес були силою, яка пірвала б за собою всі слабші племена.
І великий морубішаба тамойос, вислухавши послів, спочатку дуже зрадів, бо в його племенах і досі не стерлася з пам'яті поразка, що її зазнали тамойоси від білих і ґваяназців. Але, коли йому сказали, що ґваяназці на цей раз підуть проти білих, відразу змінив своє рішення:
— Ненавидимо білих — це так. І охоче підемо на них війною, але тоді, коли ви перше допоможете нам розбити ґваяназців. Тих ненавидимо ще більше від білих і вважаємо своїми найгіршими ворогами. Воювати разом з ними під одним арауе?! Ніколи!
Усі намови, всі переконування були до нічого.
— Поможете нам помститися на ґваяназес — ми поможемо вам проти білих. Інакше — ні! — така була остаточна відповідь тамойос.
Гірко розчаровані, вони вернулися до оселі, де жив великий морубішаба ґваяназес, щоб доповісти йому все і почути його остаточну відповідь. Але в оселі на той час уже розташувалася велика бандейра. Ішла кудись ніби в глиб країни й зупинилася на відпочинок у гостині великого морубішаби племен, здавна заприязнених і поголовно вихрещених. Ватажки бандейри розгостилися в оках, а решта — під голим небом за оселею.
Але, помимо того, аресів і вдруге прийняли приязно, запросили погостювати кілька днів. Бандейра мала скоро покинути оселю, і тоді можна було договоритися остаточно.
Під вечір того дня, коли ареси прийшли до оселі, білі зробили велику урочистість: ніби на пам'ятку своєї гостини вони закопали два великі хрести на східньому і західньому крилі оселі ґваяназців. Господарі не дуже то на таких справах визнавалися, але любили кожне свято, тож і на цей раз відбули його пишно. Спільно молилися під хрестами, прибраними вінками з живих квітів, палили біля них вогнища й справили веселий бенкет.
Але вночі, коли всі міцно спали, Кумаже розштовхав сонного Асу і зашепотів йому у вухо:
— Коли я розумію, навіщо вдень ставити хрести, на пам'ятку, а вночі руйнувати їх власними руками, — хай мене мавпа оближе!..
Асу довго не міг розчовпати, чого хоче Кумаже, але на дотик пізнав, що той вернувся з якоїсь прогулянки, бо був холодний і вогкий від роси.
— Я виходив подивитися, бо мені щось причулося... — пояснив Кумаже. — І побачив, що білі пішли до хрестів, повитягали їх з землі й позатягали в ріку.
— А то навіщо? — здивувався Асу.
— Коли я знаю — хай мене мавпа оближе! — відповів, як звичайно, Кумаже. — Але — цить! Побачимо, що з того вийде. Лежи тихо. Я ще розкажу Жоасанонові...
А на ранок в оселі знявся крик. Білі бігали довкола й лаялися та сердилися, що гваяназці зневажили хрести.
— То ви такі християни?! То ви такі приятелі?! — вигукували вони. — Ми поставили вам святу пам'ятку, а ви зневажили її?! Зневажили святі хрести?! Коли так — то ви не християни, а погани! Ви не приятелі наші, а вороги!
Почувши такі обвинувачення, ареси почали вияснювати, що то самі гості були справниками злочину, але в загальних криках і метушні їхні пояснення обернулися проти них самих.
— Це вони зробили, вони! — кричали звідусіль ґваяназці, показуючи на послів пальцями. — Ми віддавна християни, і з нас ніхто не поважився б на такий нечуваний злочин. То вони! Приходили нас підбурити на війну проти білих і зробили так, щоб цю війну почати! Беріть їх, приятелі білі, і покарайте!..
Виправдування послів тонули в загальному морі голосів і лишень посилювали обурення.
Та бандейрантів зовсім не спокушала перспектива покарання трьох індіян. Бандейранти числили на те, щоб узяти в полон цілу оселю. І вони кричали своє:
— Ви всі однакові! Навіщо приймаєте поган у своїй оселі?! Ви такі самі, як і вони!
— Вороги!
— Вони хотять виповісти нам війну смерти!
— Ми виповідаємо перші, коли так!
— Бийте!
— До зброї!
Ґваяназці ще пробували виправдуватися, але бандейранти їх не слухали, і в оселі почалося жорстоке полювання. Непідготовлені до нападу й мирно настроєні, господарі спочатку навіть не боронилися, лише далі старалися довести свою невинність. І тільки тоді, коли побачили, до чого все йде, стали хапатися за зброю і ставити опір. Та було пізно: оселя вже горіла, в повітрі свистали лассо, виблискували мечі й високо підносилися важкі довбні. А перелякані діти й побожеволїлі від страху жінки, плуталися під ногами й заважали.
Найменше були ще заскочені ареси і, не довго думаючи, похапали в руки зброю, наносячи смерть кожному напаснику, що попався під руки. В такій тісноті та колотнечі луки й списи були непридатні, але Кумаже орудував сокирою, Жоасанон бив прикладом рушниці, яку вспів відібрати від якогось білого, а величезний Асу молотив ворогів своєю нерозлучною танґвапемою.
Спочатку вони трималися разом, але потім і самі не спостерегли, як розлучилися, і сікнчилося тим, що Асу попав на лассо, а Кумаже й Жоасанон полягли на полі бою.
— Сам великий морубішаба загинув також, — кінчав крізь плач і схлипування своє оповідання Асу. — Бандейранти взяли в полон усіх мужів, жінок і дітей. Лишили тільки мертвих. Пов'язали в сирицю і під вечір погнали на схід. Мене також. Але я вночі порвав сирицю. Ви знаєте: я важкий на язик, але маю силу в руках. Тож порвав... Потім утік... Я вернувся назад до спаленої оселі... Знайшов поміж трупами Кумаже й Жоасанона. Вони були разом на купі...
Кумаже не казав мені: "Хай мене мавпа оближе", бо мав холодні, задеревілі уста, а бідний Жоасанон уже нічого не міг придумати, щоб зібрати назад розлиту кров у жили. Вони обидва були мертві...
Пригадавши собі товаришів, добрий Асу розіллявся таким потоком сліз, що вони побігли струмками йому аж на груди, а всі слухачі почали йому вторувати криками і стогонами.
— І тоді, — обтерши очі, докінчив Асу, — я взяв з-під них трохи землі, зліпленої кров'ю, загорнув у листок банана і заткав за пояс. А їх поховав... Я поховав багатьох ґваяназцїв також... Потім уже прийшло до пам'яті кілька ранених і вернулося кілька таких, що повтікали з оселі. Ми копали ями і ховали мерців... Я також поміг піднести оку, щоб було де схоронитися раненим. Я доглядав їх, полював для них і приносив їм воду з ріки... Кілька днів я так робив... Але вони мене не любили. Вони казали, що все нещастя сталося через нас, бо білі були добрі й прийшли до них з миром... Вони були б і вбили мене, але боялися, бо ж я один був сильніший, ніж вони всі разом... І я пішов. Я йшов, ішов, ішов і плакав, плакав, плакав... Я ніс грудочку закривавленої землі й розмовляв з нею... Але впала злива. Така велика, страшна злива... Я не мав куди сховатися, бо було поле. А тоді, коли я подивився до бананового листка — він був порожній. Вода забрала все... Я не приніс нічого — я вернувся сам. Сам!
Плакала надворі погода, плакали люди в оці, болісно сичали дощові краплі, що з горішнього отвору падали у вогнище і жаль тихенько шелестів у щілинах очеретяних стін.
Татаурана встав.