Чудасій

— Дипломатію тепер набік! Тепер буду з Лідою говорити просто!

— Ого! — кпив я.

— Ви ще мені не вірите? Навіть після того, що бачи­ли, не вірите?! І... до речі, чому ви тоді втекли, герой?

— Ах, Олексо, не питайте мене нічого! Мені дуже не­приємно, про той випадок згадувати...

Олекса почав чомусь пильно оглядати свої руки і заговорив з трудом:

— Вам неприємно, а мені? Ви ж знаєте, що я своїх "ніжних сестричок" тоді побив до крови?

— Що?!

— Так, побив. За те, що кинулися на батька, і... і вза­галі за все... Бридко! Страшно бридко! Мені й досі зда­ється, що я маю знаки на руках, вірите? Ух! Це справді гидко! Але, — подивився на мене, шукаючи підтримки, — нарешті це треба було зробити, правда?

Я не знав, що відповісти, і тому мовчав.

— Ага! — образився Олекса. — Ви в глибині душі засуджуєте мене, тільки не маєте відваги того сказати ме­ні в очі?! А я вам скажу, що, хоч це жахливо, огидно, але я не жалую! Не жалую нічого! Навпаки, коли б треба було це раз ще зробити — зробив би ще раз, ще десять разів, ще сто разів, розумієте?!! Зробив би, бо мені увірвався терпець, знаєте?!

— Та чого ви кричите, Олексо?

— Кричу, бо ви — як той Харитон! Ви не вірите мені!

— Та чому ж не вірю? Вірю!

— Вірите?

— Звичайно. Вірю і після того випадку розумію вас вповні.

Олекса відразу заспокоївся:

— Дайте руку!

Я дав.

— От... І добре... Знаєте, Павле, це справді треба було зробити... Жалую, що не зробив раніше. У нас тепер тишина і мир дома. Вірите? Танька з Машкою поїхали до Са­ратова, а мамаша стала цілком іншою.

— Як?! Ваші сестри виїхали?!

— Виїхали. Зі мною розмова тепер була коротка, зна­єте: пішов, купив квитки на залізницю, дав трохи на до­рогу і — марш!

— А батько що на це?

— Батько? Батько завжди зі мною руку держить. Він сам, власне, і почав: "Що ж це ви? Олексієві до смерти на шиї сидітимете? А як він ожениться, то що буде?" Чуєте, Павле, так і сказа.в: "Ожениться"! Ц-ц-ц!.. Тепер, знаєте, хочу, чи ні, а мушу з Лідою оженитися. Ц-ц-ц!..

— Тепер уже пізно про це говорити.

— Чому?

— Та як "чому"? Тому, що Ліда зараз же виїде. Ад­же не думаєте в неї з першого вечора руки просити?

— Певно, що ні. Я тільки так собі поговорю трохи, дам дещо зрозуміти...

— Дипломатично?

— І чого ви з тією дипломатією причепилися?! Раз уже вам сказав, що ніякої дипломатії! Говоритиму просто.

— Хотів би я це бачити...

— Отже й побачите, мухоморе, побачите! Ви й тоді не вірили, коли я казав про "родинну революцію", і що? Переконалися?

— Ой, Олексо, прошу вас ще раз: не згадуйте мені нічого про ту революцію! Я мало не вмер зі страху, як ви над матір'ю ножа занесли.

— Що?!! — підскочив Олекса. — Я над матір'ю заніс ножа?!! Та ви здуріли?!!

— Ви хіба того неї пам'ятаєте? — щиро здивувався я.

— Того не було, не вигадуйте!

— Ну, як не було?! А чим же ви капшука в неї відрі­зали?

Олекса видивився на мене переляканими очима і зблід.

—Ах, правда! — сказав шепотом. — І... і вона справ­ді могла подумати, що... Ні, я цього не можу навіть вимо­вити! Але, слухайте, Павле, — почав гарячково з нотами благання в голосі, — як же це може бути? Ну, наприклад, ось я візьму вашу бритву. Чи ви зараз подумаєте, що я хочу вас зарізати?

— Ні, Олексо, не подумаю, бо не маю ніяких підстав до того. Ми ж говоримо спокійно, не сваримося, не обра­жаємо один одного.

— Ага, так, так... Тепер уже розумію... Виходить, що... Гм... — Олекса почав терти з усієї сили чоло. — І вона це подумала?

— Напевне. Коли ваша мати й змінилася тепер, як ви кажете, то найбільше, я думаю, саме через те, що переля­калася.

— Злякалася смерти?

— Звичайно.

— Гм... Я бачив, що вона перелякалася, але думаз, що через капшук... А до речі, — раптом повеселів віл, — моя мамаша тепер справді зовсім змінилася. І батько та­кож змінився. Взагалі все життя змінилося, знаєте? Бать­ко, знаєте, такий самовпевнений, випростуваний, і навіть голос у нього став інакший. Слово чести, як почав мамаші вичитувати всі її гріхи, як почав докоряти, то мамаша слухала, слухала, а потім йому в ноги — бух! Плаче і го­ворить: "Простіть мене, Михайле Івановичу, каюся! Як ви мене за ціле життя ні разу не вдарили, за коси не во­лочили, то яка ж з мене й жінка була?" Батько її підняв і каже: "Бог простить!", а мамаша тоді другий раз — бух! І так до трьох разів. Смішно! Понад сорок років тільки зневажливими словами батька обзивала, а тут раптом "ви" і "Михайло Івановичу". Ц-ц-ц!..

— Та добре й це, — усміхнувся я.

— Бачите, бачите, ви б уже й на це погодились, а батько — ні! Знаєте, що він сказав? Він сказав: "Ти, Лисавето, мені в домі (розумієте? "Мені в домі"!) своїх кацапських звичаїв не заводь! Називай мене і звертайся до мене, як наш закон велить. Та з сусідами помирись, і щоб я більше сварок не чув!" І, думаєте, стала сперечатися? Ні, ні слова не сказала проти. Така покірна, така покірна, що мене просто злість бере. І чому, скажіть, людині не бути людиною? Ні, або на шию вилізе, або під ноги стелиться, як чиюсь силу відчує. Гидко! Московську на­туру, видно, неможливо змінити, знаєте?

Я не відповів нічого, і Олекса також задумався. По­тім потер руки, затиснув долоні колінами й усміхнувся:

— Ліда такою не буде, правда, ні?

— Ні...

— "Ні-і-і"! — перекривився Олекса. — І чого ж так багатозначно? Хочете сказати, що Ліда моєю не буде?

— Хочу.

— Ну, скажіть, мухоморе, скажіть, — заломив руки Олекса, — чому ви такий... мухомор?! Скажіть, чому ви мені не вірите?

— Бо ви й самі собі по вірите, Олексо, і тому так ба­гато на цю тему говорите. Ніби переконуєте мене, а хо­чете переконати себе.

— А ви звідки знаєте? — здивувався Олекса.

— Господи, та чи я ж вас уперше бачу?

Олекса подивився на мене ворожо й задумався. По­тім схопився з місця й з виразом скрайньої розпуки за­кричав:

— А я вам докажу, мухоморе! Я вас уже не раз зди­вував, але на цей раз-то ви побачите ще насправді, що я можу зробити! Ви тільки очима будете кліпати, знаєте?! І взагалі я не хочу вас бачити!

Встав, забрав свого капелюха й пішов. На порозі ще зупинився і спитав:

— Слухайте, ви, приліпко, і ви також подумали тоді... Ну, тоді з тим капшуком... що я... що маю намір?..

— Подумав.

— То ви — свиня!

Тріснув дверима і зник.

Я лише всміхнувся: Олекса, як Олекса — чудасій. Гніватися на нього за грубіянство я не вмів, а дивуватися відвик. Знав тільки, що він неодмінно ще вернеться, і то­му навіть дверей не замикав, хоч уже був час лягати спа­ти.

Дійсно, не пройшло й п'яти хвилин, як скрипнули двері, і з порога, донісся голос Олекси:

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, маю вам щось ска­зати...

— То ходіть сюди ближче.

— Не піду! Ви готові ще злякатися, а потім будете говорити, що я і вас хотів зарізати... Вийдіть...

Я вийшов на поріг.

— Слухайте, приліпко, я незаслужено вас образив... Ви не є свиня. Коли б ви навмисне таке про мене подума­ли, то ви були б свинею. Але ви подумали помилково, правда? Тому ви не свиня, а просто дурень. Стіль­ки років мене знаєте, а могли щось таке страшне до­пустити! Але я не гніваюся, бо це ви так ненароком поду­мали. Тепер можете замикатися і спати. Завтра побачи­мося.

Маєш тобі! Оце. так перепросини!

Лишившися сам, я ще довго сміявся, але не гнівався на Олексу, бо розумів його добре: по природі своїй він ні в чинах, ні в намірах, ні в думках не міг бути душегубцем. І тому його лякала, обурювала, й одночасно дивувала думка, що хтось його міг бодай на хвилину в злочинних намірах підозрівати. Щоправда, дефініція між "думанням навмисним" і "думанням припадковим" для мене лиша­лася незрозумілою, зате її напевне розумів Олекса і від­повідно до свого розуміння надавав зовсім різні титули: раз "свиня", а другий раз "дурень".

Раннім ранком другого дня він підняв мене з ліжка. Видно було по всьому, що він цілу ніч не спав. Поки я одягнувся й умився, він уже велів зварити чай, зробити порядок у мешканні й наговорити мені стільки всяких ре­чей, що в мене голова йшла обертом. Це не був чоловік — це був цілий вулькан клекотячої радости, енергії, оптимізму й рішучости. Справді, я вже й сам не знав, чого він хоче від мене з тим випускним вечором, на що наді­ється й які має пляни, але почував, що трачу здібність тверезо думати й попадаю в полон бурхливого й розхрис­таного настрою мого приятеля. Він поривав мене з собою, хвилював і зарахував також якимись неокресленими, со­лодкими надіями.

Олекса довів мене до самої брами ботанічного саду і на прощання кілька разів сказав:

— Ви ж не забудьте, знаєте? Пам'ятайте, що я вам сказав.

— Добре, не забуду, пам'ятатиму, — обіцяв я уро­чисто, хоч толком не знав, що саме мав пам'ятати, а чого не забувати.

Та на, цьому не скінчилося. Олекса ще тричі прибігав до мене на роботу все з тим самим і засмикав мене оста­точно. Я ходив, як очманілий, і зі здивуванням помічав, що чекаю того вечора з такою ж нетерплячкою, як і мій друг.

"Він і справді може наробити чудес, — думав у гли­бокому переконанні. — Казав же колись, що Ліду обплу­тає. Чи це неможливо? Навпаки, якраз дуже правдоподіб­но: з таким напором, з таким, запалом кожну людину мож­на скорити своїй волі. Тим більше жінку. Жінкам імпонує волевість чоловічої вдачі. І чим несподіваніше вона про­являється, тим більше викликає подиву, тим більше захоплює".

Перед самим кінцем робочого дня, коли вже Олекса нетерпеливо проходжувався по хіднику перед вікнами, несподівано прийшло повідомлення, що скликається на­рада в дуже важливих і невідкладних питаннях. Перека­завши цю новину Олексі, я мусів його вхопити за поперек, бо він уже пустився бігти до директора з протестом.

— Це ж — свинство! — розмахував руками Олекса, — Це ваш директор навмисне робить. Знає, що вам неод­мінно треба піти — і робить перешкоди.

— Тю на вас, Олексо! Йому та нарада, такі мила, як і мені. Але, як мусить, то нічого не зробить.

— А от я зараз піду до нього...

— Ви нікуди не підете, Олексо! Що ж це ви? Хочете осмішитися? Будете пояснювати докладно, чому я мушу йти?

Олекса подумав-подумав і... скорився.

— Глядіть же! — пригрозив пальцем. Я вас чека­тиму тут під брамою.

— Навіщо ж ви маєте чекати? Ідіть собі самі, а я, як тільки нарада скінчиться, зараз піду до інституту.

— Ні! Я чекатиму тут, бо інакше не матиму певносте, що ви прийдете.

— От, чудасій з вас! Таж кажу вам, що прийду напев­не.

— Ні, і ще раз ні! Я без вас не піду!

Сперечатися не було сенсу...

Нарада наша скінчилася по дев'ятій годині вечора, і, коли я вийшов на вулицю, Олекса справді мене чекав.