Краще їсти ерзац‑харчі, ніж концтабірну баланду. Отак.
Виходячи в коридор, Єва непомітно позначила це помешкання губною помадою – це нескладно зробити, припавши легеньким поцілунком до броньованих дверей.
Тобто‑себто, в неї почалося нове життя, особливо статеве. А що було робити, коли Гітлер уперто програвав битву за битвою, наполегливо віддаючи так тяжко завойований життєвий простір, що Єві здалося навіть – робить він це навмисне. Замість, наприклад, вкладати бюджет в озброєння, циндрить його на якусь містичну "зброю помсти", якої ніхто не бачив та й і навіть не чув.
Але от питання: з якою метою? Щоб непомітно дременути з нею із Райху? Прихопивши кого? Райхеншталь Ленні, режисерку? "Леннініст сраний"! – лютилася подумки Єва Браун, тручи бурякові салати, що їх особливо принизливо було куштувати на предмет отруєння, Гітлер бо дуже опікувався проблемами здоров'я. Звісно ж, свого, а не чийогось там. Заощадливий, аякже, ще й примушував шкарпетки церувати.
Жмотяра.
Економив зарплату? Але з якою метою?
Щоб з чистою совістю мекнути кудись із віртуозною пілотесою? Або з...
Та й чого доброго од нього чекати, коли він при Єві Браун закрутив адьюльтера – з ким? Та з рідною однокревною племінницею, підштовхнувши ганьбою небогу до самогубства! І – адьйос, адюльтер!
– І це при живій мені? То що, чекати, доки й мене доведе до ціаніду?
А дзузьки! З трепетною насолодою Єва смачно плюнула в бурякове потертя.
І вчасно: з коридору долинуло важке карбування чобіт охорони і до покоїв увійшов Адольф Алоїзович Гітлер. Фюрер так поспішав, що не вчинив зазвичаєної перевірки помешкання, а натомість рвучко накрутив телефона:
– Алло! Як там у вас з кубатурою сфери? А з пірамідотурою? То що, можна вже сподіватися?
І хоч потім коханий перейшов повністю на вкраїнську мову, однак перші слова встигли дуже насторожити Єву Браун, адже вона ніколи ще нічого подібного тут не чула.
– Щось замишляє, – ненароком прошепотіла вона.
Та й будь‑яку іншу жінку б насторожило, коли чоловік переходить не незнайомі для дешифрування слова; чоловіка лише попусти, то він тобі такого понавигадує. Якщо в нього є таємниці од власного Третього Райху, то од сім'ї й поготів... Тривога кігтями стиснула серце райх‑пантери.
І на те були причини. Колись, наприклад, на біса тобі здалася та задрипана більшовицька Росія? Який із неї прибуток?
Усі фельдмаршали відмовляли його:
– Ти ж уже Європу захопив, то й будуй щасливе життя для фатерлянду. Чим Росія, то краще зосередься на Англії та й добий її, щоб не воняла. А то: Росія, Росія, оно вже скільки світових вождів об неї зуби поламало. Неекономно якось.
Особливо сімейні підозри виникли, коли він, підступившися під самісіньку Москву, раптом несподівано повернув назад. Ну не ну? Варто було отак туди ломитися, щоб усе заразом взяти й покинути?
"Тут щось негаразд", – підказало трепетне жіноче серце. А вголос промовила:
– Адюнчику, подавати?
Той мовчки і люто накинувся на страву, аякже – у відрядженні мав звичку ні до чого не приторкатися, справедливо остерігаючись трутизни.
"Отак хоч би раз накинувся на мене", – прошепотіло їй просте жіноче щастя.
Навіть не витерши губ, цмокнув у щічку й помчав.
– Куди ти, любчику? – сумовито запитала.
– Звісно, в майстерню. – Й, подумавши, додав: – Кохана.
Вправна імперська рись недовго чепурилася. Значно довше довелося шукати заповітні двері в довжелезних коридорах. Лише там, усередині, в обіймах двійника, тривога одпускала. Тож вона поділилася передчуттями з дубль‑партнером. А з ким же ще в цьому холодному підземному царстві?
– І в мене таке ж саме передчуття, – зізнався він. – Якось до мене кур'єр помилково доправив депешу, сплутавши мене з оригіналом. Ось, поглянь.
Він видобув із‑під килима пакет. Єва поглянула і зблідла: попри якісь заплутані, як їй здалося, креслення механізму, вона впізнала лише слова: "кубатура сфери".
– Що це? – тицьнула пальцем.
– "Що, що". НЛО, – була відповідь. – Хіба не бачиш?
Вказав на рулі левітації польоту. Обоє вклякли, бо вона збагнула, про що були таємні фюрерові телефонові перемовини.
Адже почалось усе з далекої мальовничої Полтави, яка відродить до життя будь‑якого художника. Особливо з її передмість. Отож, вибравши затишну місцину, поранений Адольф Гітлер любив усамітнюватися там, припадаючи до акварелевого мольберту. Він, сліпий, очікував на чудо, сподівався, що мистецтво поверне йому очі та палітру. Правда, після газу зарину його відвідували містичні видіння, задля яких варто й осліпнути, ще б пак, це сталося на Соммі, річці з явно санскритською назвою.
Одного разу, прийшовши набагато раніше, сівши й розслабившись, він раптом почув просто над собою якісь дивні звуки: щось тріщало та вигукувало. Одсунувшись у живопліт, Адольф вкляк так, що аж прозрів од побаченого.
Оголюючись міцним торсом, місцевий красень вершив гімнастичні вправи. Адольф, замилувавшись, накидав шкіц, і так захопився, що не зогледівся, як незнайомець опинився поруч.
– Похвально, – пролунало.
Відчув себе так само дивовижно, як коли в Літньому саду до Шевченка підійшов незнайомий Сошенко.
Адольф хотів заховати шкіц, але гімнаст не дозволив:
– Не треба ховатися з таким талантом, а треба розвивати його. Й лише тоді, я певен, на вас чекає велике майбутнє. От як ви думаєте, в мене завжди були такі пружні м'язи? – напнув він біцепса. – Аж ніяк. Лише вперті тренування дозволили створити з себе досконале тіло.
Продемонстрував його.
– Навіщо це вам? – Адольф був такий вражений, що не помітив навіть – незнайомець вперто говорить німецькою, хоча лише з ледь помітним акцентом, сказати б, мюнхенського діалекту.
– Але це, – той знову кивнув на м'язи, – не самомета. Я треную тіло, готую його до космічних перельотів.
– До... чого? – з несподіванки отетерів Гітлер.
Перелякався, звісна річ, іще б пак: на Вкраїні саме тоді розгорталася визвольна боротьба, й тут усе може бути. Хто ж тоді цей мускулярний дивак?
– Не вірите, – зітхнув красень. – Усі не вірять. Мало того, ще й хочуть заарештувати. Але вам я зможу довіритися, бо, бачу, ви теж людина незвичайного таланту.
Він хутко накреслив на гітлеровому шкіці сферу з кубом посередині, а потім вмалював туди піраміду.
– Бачите? Це основні фігури космічного буття, і от: різниця між кубатурою сфери та її пірамідатурою це і є головні відмінності часово‑просторові, котрі й дають, правда рушієві, правда, лише сто двадцять відсотків коефіцієнту корисної дії, однак мінус чи плюс, регульований, а ще різниця означених обсягів, суміщаючи їх і обертаючи, ви легко оволодієте простором і часом, отак, – показував він координати.
– Тобто?
– Тобто зможете переміщатися в часі, що практично означає безсмертя.
Гітлер сполотнів – адже, надихавшись газом зарином, він серйозно задумався про проблеми безсмертя як про шанс вибороти віру в життя.
– О, пробачте, не встиг відрекомендуватися: Шагрей моє прізвище. Оце саме збираюся його змінити на псевдонім Кондратюк. З метою конспірації, – додав він, – знаєте, більшовизм набирає сили. Більшовінізм! А мені треба ще довго жити і чекати, проект бо вимагає незчисленних коштів, гадаю, приватним капіталом його не втілити. Для цього потрібні зусилля цілої держави. Але де таку взяти?
– Адольф, – почув у відповідь тихе, – Гітлер.
– Адольф, – замріявся гімнаст. – Зорі пророкують, що вам треба бути дуже обережним із таким іменем.
– Чому?
– Бачте, вас можуть спіткати велетенські випробування, ба, навіть неочікувана смерть.
– Чому?
– Бо А-дольф у перекладі: анти‑щасливий.
Сказав він і, хруснувши гілками, зник.
Більше вони не бачилися. Тому Гітлер серйозно задумався про власне буття – як би подолати його?
– Нахер тобі СРСР? – в риму кричав фон Гудеріан. Він був фельдмаршал і тому міг дозволити це з простим єфрейтором.
– Життєвий простір, – була відповідь.
– Тобі Європи мало? Там того простору, хоч жопою їж, – ледве стримувався танковий геній.
– От бач, – втамував посмішку Гітлер, – ти кричиш СРСР, а не знаєш, що там не сама лише Росія. Хоч би раз на карту глянув.
– На мапу, – виправив його той зверхньо.
– Та хоч би й на мавпу; а там, між іншим, є ще й Україна, – замріяно мовив він.
– То й що?
– Україна – не Росія, – зауважив фюрер.
Гудеріан втратив дар мови. Замість того, щоб захопити вже ту нещасну Москву, вождь наказує повернути сталевий кулак "Мертва голова" на терени України.
– Де таке бачили? Розпорошувати сили, – воєнно‑командувач уже ледве сопів.
– Як би тобі пояснити, – милостиво всміхнувся Адольф. – От ти знаєш, що таке провидіння?
– Шо‑шо? – не второпав той.
– Ну, звісно, цього у військових академіях не вчать. Так от – оту саму Європу ми всю захопили, бо керувалися саме ним. А якби слухалися твоїх військових мап, – підкреслено натиснув він, – то би й досі товклися в мюнхенських пивницях.
Це був вивірений хід – справжню свою мету він завжди маскував під містику.
Гудеріан пожбурив у куток маршальський жезл і стрімко вибіг з кабінету.
Коли ж захопив Полтаву, то був іще неприємніше здивований, коли його відсторонили спецвійська "Аненербе", що почали прочісувати місто, кинувши всі зусилля на пошуки якогось там Шагрея‑Кондратюка, а знайшли лише звістку, що той іще до війни відбув у Москву.
І знову, вдруге, Гудеріана завернули на Москву, і знову сталеві гусениці місили ту ж саму твань і просувалися, гублячи траки, аж доки досягли околиці ненависної столиці. Тих саме вулиць, що були зазначені в "Аненербе", отож воно перехопило командування й наказало іменем фюрера фільтрувати адреси, а потім плюнуть на ту Москву.
Ну? І пертися назад до Смоленська, бо бач, прийшла натирка, що того таки Шагрея‑Кондратюка були раніше погнали туди з добровільним ополченням, тобто на убій.
Танкісти змушені були прочісувати смоленських військовополонених, і що? Знайшовши, отримали подяку? Дзузьки, її всю перебрала на себе "Аненербе".
А що дісталося Гудеріанові? Лише новий наказ:
– Усе, к бісу ту Росію, скорочуємо фронти, зосередившись на головному.
– На головному якому? – наважився Гудеріан.
– На провидінні, – почув у відповідь.
Під час сексу Єва Браун вловила в коханцеві якесь занепокоєння.
– Що таке? – урвала фрикції.
– Біда, Євуню, – почула у відповідь.
– Адольф щось пронюхав? – насторожила вульву.
– Якби пронюхав, нас би тут уже не було.