І серце пана Жолкевського стиснула жура. Йому добре звісна була ся паніка, яка панувала між шляхтою при появі якого-небудь чамбулу. Місто зібратися mota nobilitata та розгромити слабо вооружену голоту, всі тікали, мов від імені диявола, лишаючи хлопів та нерухоме майно у татарській пащі. Звісний був йому і страх, що огортав уми "браці" на згадку про турків. І тут чула шляхта свою безсилість: deerant milites, deerant vires, але deerant et corda!
– Чому мовчите, панове браця? – спитав гетьман укінці. – Вже знаєте, що в мене лише триста вояків на цілі полуднево-східні креси. Без вас та вашого рицарського анімушу не відражу hostem; якщо ви не поспішите з сукурсом загроженій ойчизні, quo modo учиню се я?
В салі зчинився рух, що не свідчив зовсім про потрібний гетьманові настрій. Видко, що при величезній кількості випитого вина в салі було ще чимало тверезих голов. Почулися протести.
– Як-то? – крикнув хтось. – Де ж кварцяне військо? Адже платимо податок, сойм ухвалює, невже ж навіть обивателі сього воєводства та incolae наших далеких повітів мають іще відповідати здоровлям за чужу неглєгенцію?
Жолкевський спокійно глянув на питаючого.
– Вашмость забуваєш, – відповів, – що сойм не ухвалив на сей рік нічого, а кварцяне військо, не заплачене, розбіглося або стоїть vigilante на північних кресах!
– На північних кресах! – гукнуло кілька голосів. – Хто їх туди післав?
– Круль! Круль! – кричали інші.
– Нам не потреба війни з Москвою! – залунало в салі.
– Так! – закликав Тишкевич. – Проти волі сенату підпринято війну.
– Це справа круля! – гукнув хтось вдруге.
– Pereat круль!
В сій хвилі ввійшов до салі п'яний Корніцький, а почувши, що мова про круля, кликнув:
– Віват круль!
Кілька найближчих ренкодайних зверещало на нього, бачучи, що їх панове кричать "pereat". Вони скинули з пана Корніцького шапку, вибили по карку й викидали саме за двері. Насилу розняв їх Вендендорф. В салі зчинився крик.
– Протестуємо проти московської війни! – кричав грубий шляхтич із ковтуном.
– Ходкевич ботвину їсть та медведів плодить! – сміялися деякі.
– Мості панове, успокійтеся! – гукав безуспішно Вендендорф.
Жолкевський усміхнувся гірко. Дав знак, і маршалок казав налити найсильнішого вина. Потім гетьман підняв руку, і дехто втишився.
– П'ю до всіх, панове браця, на згоду і спокій! В ваші руки, ваша пшевелєбность!
Пан Жолкевський випив величезний пугар, налив його подав біскупові, сей випив його теж, розливаючи на бороду груди, відтак опав на подушки свойого трону, усміхаючись блаженно і охаючи з задоволення. Його долішня щока опала долі, а голосний сопіт почувався в салі, яка тим часом утихомирилася зовсім.
– Розумів-бись, свиня сопе, нажершись, – проворчав Вендендорф до пана Корніцького, але сей не зрозумів і не відповів.
Всі випили по черзі величезний пугар, і аж із чуприн закурилося, а очі засвітилися. Пан Жолкевський заговорив знову.
– У своїй мудрості пізнали ви, мої мості панове, що нема у нас війська, а спокійний землянин не має обов'язку наражати здоровля задля чужої неглєгенції, чи не так?
– Так! Так!
– Сократові слова!
– Правда єсть! Негувати годі.
– А все ж… – тут пан Жолкевський підняв знов руку вгору, – у нас є військо добре, хоробре, певне і численне, а щонайважніше – не коштує нічого. Се козаки!
Всі ахнули.
– Так! Із сих своєвільників може бути знаменитий Річі Посполитій сукурс. Від часу походу пана Потоцького на Мультани, сьому три роки, вони Очаків, зацний замок над Чорним морем, добували, Крим armata manu наїхали, попалили і пограбили, минувшого року, невважаючи на королівські листи, ходили на Волощину, а відтак збройно опонувалися комісії. Потім Трапезунд, місто заднє й околицю, ferro ignique devastarunt і Синоп – місто, яке зроду ще ворогів під своїми мурами не бачило, збурили, знищили і опоганили, на сорок міліонів шкоди вчинивши, і флот його турецького величества, а нашої Річи Посполитої любого приятеля, спалили. З усього того турки, слушний до нас маючи ранкор, війну praeparant страшенну, і то на нас, невинних. Як Йов прокляв колись день свого народження, так я проклинаю той нещасливий день. Були і перед тим прикрості, але се була найбільша, яка могла бути досі. Бували щасливі походи короля, а від того часу ми як з печі на голову впали; розсердилися погани, роз'ятрилися, стратили поважання до нашого лицарства; впали ми, як камінь у пекло, і горимо… [Історичні слова гетьмана. – Авт.]
– Се лайдацтво! – не витерпів хтось. – Нехай же тепер за се козаки нас рятують.
– Ціхо, васть! – гукнув Тишкевич.
– Я сміяв би ся з сеї об'єкції, – відповів Жолкевський. – Чи вони з власної волі підуть? Ні! Або дайте їм самостійність, осібного гетьмана, свободу, привілеї, а самі умріть з голоду на виссаних нивах неплодовитої землі, або побийте гультяйство силою!
– Так! Так! – крикнув Вендендорф, бажаючи збудити відповідний настрій. За ним закричали інші.
– Так єсть! Батогами хамів!
– Ідемо всі з вами на козаків! На комісію!
– Всі! Всі! Хто не йде?
– На шаблі опірних!
Крик більшав, шаблі вискочили з піхов, але чогось дуже колихалися у воздусі. Лиця були бліді, голоси хриплі. Старий токай зробив своє, шляхта була п'яна, пан Жолкевський осягнув своє, т. зн., що шляхта Руського воєводства причиниться до майбутньої комісії. Одначе пан Тишкевич був іншої гадки.
– Чи ваша ясновельможність думає, що хоч один із сих golot-ів кінно і збройно ставиться до попису? – спитав.
Жолкевський усміхнувся.
– Не про се ходить, ваша милосте, лише щоби хоч щось післав, ось хоч би кілька там злотих або кількох пахолків до піхоти чи до почетів у хоронгвях. Ви ж знаєте, що самі товариші – се дрантя. – І, піднявши голос, іще раз кликнув:
– Admir-ую спільний сей вашмостів ку ойчизні сентимент і не мішкатиму сповістити про се наймилостивішого круля.
– Віват круль! – заревіла шляхта однодушно.
– Нехай же ж наша матка, католицька еклезія, поблагословить нашу круціяту.
Шляхта верещала тим часом "віват", не слухаючи. Ренкодайні і служба спали по кутах або ревіли враз із панами і товкли посуду. П'яні музиканти покинули хори і пили разом із іншими; якийсь співак оповідав, що з його брата зробив пан євнуха, щоб не стратив голосу, та реготався, оповідаючи про любовні пригоди нещасного. Інші знов позбувалися таки в салі надміру спожитих страв і напитків. Пану Калиновському вдарило також вино до голови, він прикликав свого пестро убраного карлика і давав йому пити з величезного розтрухана.
Гетьман Жолкевський скінчив тим часом бесіду і хотів просити Калиновського додати ще дещо від себе. Але пан Калиновський не порозумів слів гетьмана, тілько, показуючи на карлика, сказав:
– Чи повірите, ваша вельможність, що йому вже сорок літ?
Жолкевський звернувся тоді до ксьондза біскупа з просьбою о благословенство, щоби надати усьому релігійну освяту. Але ксьондз біскуп спав на подушках. Долішня щока звисла низько, а з отвертого беззубого рота добувався свистячий сопіт, і спливала на одіж і подушки слина.
8. За кресцитиву
Пан Василь Угерницький не жив у властивому замку. Були там вправді кімнати для нього та велика лицарська саля, де пирували гості, але сам пан волів сидіти у невеличкому деревляному домикові, що стояв серед саду. Старий хотів було зразу по повороті з Інфлянтів замешкати в замку, але його вся рідня жила у чотирьох кімнатках домика, а в замку господарив тілько старий Дрогомирецький зі слугами. Він беріг панської вистави та сплендору родини, наскілько се залежало від ладу та умілості переховувати дорогі предмети з металу та східні коври.
Остаточно рішив пан Угерницький, що ніхто з сусідів не знатиме, де саме живе пан дідич, і остався у домику, появляючися в замку під час сусідських з'їздів, пирів, шляхетських пиятик та прийнять, які були у звичаю. Пан Угерницький уряджував такі з'їзди доволі часто, коли прибував до Лошнева, бо наміряв осягнути на найближчих виборах "повітову годность", розуміючи, що се піднесе його вплив та улегшить сповнення його мрії – осягнення староства.
Але вже від півтора місяця не було в Лошневі ніякої "сонсєдзкої бєсяди", ані танців. Двірські пахолки дивувалися, що їх не кличуть виносити мертвецьки п'яну "брацю" до повозів і карабонів та перешукувати їх кишені за вкраденим зі стола сріблом. Тепер усі мусіли покинути воєнний риштунок та чапіти дома або займатися господаркою.
Пан Угерницький не брав ніколи до воєнної служби чужих гайдуків, ані сабатів, тілько вибирав собі почет з-поміж дрібної подільської шляхти та власних хлопів. З них утворив собі відділ, який числив сто двадцять мужа, з чого було п'ятдесят хлопів із рушницями, списами та шаблями на козацький спосіб. Інші – се була шляхта, що служила як легкі їздці.
Довголітнім досвідом збагнув пан Василь, що сі дві породи людей найкраще надаються до ведення війни. Коли вертав домів, що лучалося раз у рік, під зиму, то забирав хлопів зі собою, а шляхту полишав власному промислові: їй, бач, не було до чого вертати. У далекій Лівонії ждала вона його повороту весною, заки сплине крига, й завсіди ставала знову під його прикази, знаючи, що під проводом Угерницького не бракне їй ні їди, ні добичі.
Бо й справді! Пан Василь вкладав у сих сто двадцять людей мало не всі свої доходи, і не будь у нього жінки, якою була пані Марта, певно, невдовзі пішов би у службу їсти чужий хліб, як "рівний воєводі" golota vel odardus, себто загоновий худопахолок. Але пані Марта господарила добре, і лошнівський ключ вистарчав вповні на всі потреби, ба, навіть на забаганки пана Угерницького.
Але ось пан Василь не дослужився кресцитиви й вернув остаточно домів, розпустив шляхту, а хлопів перевів на двірську службу. Він був огірчений на різних панів, які від 1601 р. навіть носа не показали до Інфлянтів, та, проте, позабирали нагороди, які належалися йому. Подвійно боліла його тепер кожда рана, яку відніс на вислузі королеві; він вельми прикро відчував усю неясність свого положення і, мимоволі порівнюючи себе з псом, якого пан копнув ногою, казився зі злості.
Рішив, одначе, не піддаватися і шукати приязні в повіті, годуючи та напуваючи шляхту. І аж тоді прийшло йому на гадку, що Річ Посполита не воює шляхтою, лиш козаками, "шараками" і хамством, і йому стидно стало, що він у таку компанію попався.
Цілу зиму розбивався по сусідстві або дома пиячив з різними мості панами, добиваючися популярності.