Гарна ідея.
— Подай абстрактно. Мовляв, так і так. Як ви на це?.. Хай твоя ідея стане його ідеєю. Начальство це любить: ідеї підлеглих приписувати собі. Папі це вигідно з обох боків: вигорить твій задум — він стає задумом начальника, прогорить твій задум — він залишається задумом підлеглого. Ще можна й по шиї дістати.
— Що ж, я поїхав, — Вітольд поцілував її в щічку.
— Не зрозуміла, любий. Невже дні прози настають? А ще ж не осінь — весна. Навіть не середина літа.
Він поцілував її в губи.
— Не так, любий, цілуються. А отак... Як і вперше... І так буде завжди... З мого боку...
— З мого — також. Я побіг, — Миронович послав їй ще й повітряний поцілунок і, окрилений, помчав униз, перебираючи швидко сходинку за сходинкою.
Бігати униз по сходах він не любив. Він намагався бігати по сходах швидко тільки вгору. В цьому він вбачав щось символічно мрійливе, що мало обов'язково збутися. Униз йшов завжди не поспішаючи.
"Чому я порушив сьогодні свій принцип?" — запитав сам себе і сповільнив ходу. Хотілося навіть розвернутися і пробігти швидко вгору, а тоді повільно-повільно спуститися вниз.
Унизу вже стояв Антоша. Він подав Мироновичу ключі. З дачі Миронович сам любив їздити в авто. Так любив Папа. Підлеглі наслідували патрона.
Миронович сідав у шестисотий "Мерседес" і чомусь завжди, натискуючи на акселератор, сам собі казав: "На такому "Мерседесі" навіть Адольф Гітлер не їздив!!!" Внутрішній голос йому відповідав: "Бо тоді таких "Мерседесів" ще не було. І Сталін не їздив".
Ідучи на зустріч з Папою, Миронович тепер, напередодні передвиборної кампанії, часто розмірковував. Інколи навіть заговорювався і дискутував сам з собою вголос. Обставини, що склалися на його любовних фронтах, не йшли йому на користь. Він зовсім заплутався і, здається, не бачив з цієї ситуації ніякого виходу. Не позбавлений здорового глузду, перш за все він пам'ятав про становище, яке він займав у суспільстві. До того ж виношував план — чи не піти у президенти? Він ніде й ніколи не висловлювався щодо малоосвіченості, неотесаності і воістину справжньої провінційності, або й абсолютної відсутності інтелектуальних чи енциклопедичних знань у Папи, як він називав президента, випадково обраного народом. Академік Ераст Ластовецький взагалі обзивав його "бригадиром городньої бригади". Інколи в своїх безжалісних оцінках йшов ще далі — казав, що з нього не вийшло б і доброго гицеля, йому б бути помічником єгеря і заганяти на мисливців звіра, а він кермує такою державою. Воістину народ заслуговує на того правителя, якого сам обирає. Миронович більше думав про себе, проводив світові паралелі, згадував, як радянська ідеологія принижувала кандидата в президенти США Рональда Рейгана, зневажливо називаючи його голлівудським актором і посереднім ковбоєм. Невисокої думки він був і про красеня Клінтона, в якому знаходив дещо спільне з собою, тільки не у вроді, а в розбещеності: там — Моніка Лівінськи, тут — Міла Бездух. Техаським рейнджером обзивав він Буша-молодшого і доходив висновку, що він на кілька голів, якщо глянути в корінь, вищий за цих президентів, не кажучи вже про неотесаного Папу, з яким деякі президенти соромляться навіть сідати поруч і вигадують перед світовою громадськістю правила з етикету, що відповідно до протоколу вибирають не англійський, а французький алфавіти.
Висуванство Мироновича в президенти мало б ще й інший бік медалі — це раптова зміна стосунків між Папою і ним. Президент одразу б перейшов по відношенню до нього від любові до ненависті, як це в Папи спостерігалося до усіх без винятку претендентів. Адже його попередник уже аналогічний урок отримав, незважаючи на золоті акції, які золотим дощем падали на далекі закордонні рахунки на ім'я президента. Чим скінчив один з кандидатів у президенти? Закордонною в'язницею, а міг би й найпочеснішим похованням на Байковому кладовищі, коли б своєчасно не перетнув рідний кордон рідної держави. Папа мав намір йти на черговий термін, або й, по азіатському, залишитися президентом довічно. Всі оті розпатякування перед електоратом, що він збирається на заслужений відпочинок, були нічим іншим, як пробним каменем — що скаже електорат? Чи він часом несподівано не закричить, вийшовши на майдани й вулиці сіл і міст, і чи не напише на своїх транспарантах:
"Хочемо Папу!"
У суспільстві, у повітрі літала ще одна думка: громадськість гадала, що Папа з дня на день назве ім'я свого наступника і передасть йому всю повноту влади. Серед цих імен називалися Миронович і Валяй. "Газотрейдер" одразу вхопився за цю ниточку і поспішив спочатку ощасливити кейсом з місткістю у півтора мільйони доларів Папу, а тоді й утішити Мироновича двійкою "міс красунь" з екзотичним обідом на животі, підводним масажем в джакузі і пів мільйонним гонораром готівкою тільки за інформацію, якої думки з приводу цього Папа. Папа Мироновичу відповів коротко:
— А неба в клітинку над своєю головою Васьок не хоче бачити? Йому хіба мало того, що він нагріб?
Цими двома фразами Папа сказав усе — наступника не буде, і хай електорат, і політологи разом з журналістами затулять рота на замок і не вибудовують з дна своїх хворобливих уяв ніяких версій — Папа йде на черговий термін і фінансує з десяток технічних кандидатів у президенти без імені, без рейтингу і взагалі — без голови й розуму. Хай народ бачить — є ще дурніші за нього.
Свою нову президентську кампанію Папа тепер фінансує грішми Мироновича, Вовка, Супкіса, Базарова, Валяя і ще доброго півдесятка таких олігархів-крадіїв, як і він, як і вони. Адже завдяки Папі вони накрутили такі дивіденди. Завдяки Папі вони мало не за безцінь придбали такі величезні об'єкти-гіганти, які скуповувалися за рік, мінімум — за півтора.
І все ж Мироновича не полишила думка — зайняти у цьому суспільному світі ще вищу сходинку, коли не найвищу. Він вірив і справді щиро в Господа Бога, як і в те, що йому, сільському поліському хлопчакові, саме Боже провидіння постійно простеляло дорогу у цей складний і незрозумілий світ, готувало блискучу кар'єру в будь якій галузі, і знову приготує там, де йому захочеться. Роксану, розмірковував він, також йому послано Божим провидінням. Може, саме вона, ця вродлива і розумна бестія, і є та Божа благодать, яка допоможе йому здолати нездоланне і піднятися на вершину, якою він снить. Він же має для цього все: освіту, становище в суспільстві і гроші. Багато, багато грошей. Він ладен поставити на карту все, аби досягти того, чого досяг невідомо і незрозуміло як його нинішній патрон. Папі просто всміхнулося щастя. Велике щастя.
"Я у житті у свої неповних сорок чотири роки, здається, спізнав усе. Мрії про красиве життя у вигляді тимчасових насолод і втіх, виявилися насправді блефом, фата-морганою і вони не мали нічого спільного з тим, що називалося справжнім життям".
Роксана Корн, яка так несподівано звалилася на його голову, образно кажучи, прямо зі службового столу, саме тепер, здається, відповідала тій золотій середині між злющую дружиною Альбіною і покірною секретаркою Мілою. Він добре розумів, що знайти ідеальну дружину — це значно важче, ніж здобути три докторських диплома чи кілька звань академіків різних наук. Або навіть стати мільйонером. А сьогодні саме про таку дружину мріяв Миронович. Роксана була далекою від ідеалу його ілюзій і мрій. Але вона належала до тієї красивої реальності, якої він все життя прагнув. Так, її цинізм, холодний розрахунок, нахабство, нарочита розв'язність трохи відлякували його від неї. Вона й справді часом поводилась так, наче була замовлена для нього Валяєм чи Супкісом. Її манери, безцеремонні висловлювання, термінологія — все це було властиве скоріше професійним повіям, ніж жінці з таким високим становищем у суспільстві, з авторитетом, ім'ям. Журналістці, популярності якої заздрило чимало колег, і вони цього навіть не приховували, врешті-решт, дружині одного з досить-таки авторитетних і поважних людей у країні.
"Одружуватись треба тепер", — неодноразово повторювала Роксана. Вона брала його облогою, штурмом, йшла на різні провокації й нітрохи не соромилася цього. Він був їй потрібен. Грошовитий, багатий, з таким високим становищем у суспільстві. "Але хіба тільки це приваблювало її в ньому? — розмірковував він. — Не могла ж вона бути ще й професійної акторкою, яка виконує завчену роль до безтями закоханої жінки?"
Роксана кохала його. Кохала по-справжньому. Він це відчував усіма фібрами душі. Як вона припадала до нього, як, жартуючи, гралася з ним. Саме з ним. їй в ньому нічого не здавалося гидким, неприємним, навіть його критика на її адресу.
— Виправлюсь, любий. У нас за плечима — тільки перший рік служби. Можна сказати, обоє салаги. Але ми вчимося і слухаємося своїх командирів, — вона висловлювалась взагалі завжди по-своєму, не так, як інші, передбачала його думки, порухи і взагалі йому з нею, як ні з ким, було легко і розкуто. Він завжди з Роксаною почувався у своїй тарілці, не боявся, що йому скажуть: "В якій ти руці тримаєш виделку? Якою рукою ти тримаєш ножа? Куди ти кладеш руки? Вони мають висіти над столом, а салфетка під шиєю! Чому ти гості не підставив стільця? Господи, який ти неотесаний мужлан! Ти й справді виховувався в лісі? Серед вовків".
Вітольд тоді стискував до побіління й без того свої тонкі губи, так, що їх зовсім ніхто не помічав, кидав ніж чи виделку об стіл і вилітав стрілою до ліфта. Йшов до найближчого кафе чи бару і докінчував свою вечерю бутербродом або кількома пиріжками з капустою чи м'ясом, запиваючи те все гальбою пива.
Після чергового вибрику "гнилих інтелігентиків" він остаточно поклав розірвати з Альбіною. Про це, перш за все, йому хотілося повідомити Роксану. Він чекав від неї моральної підтримки. Але, мов навмисне, вона виїхала за кордон, як сказали йому на телестудії, і коли повернеться — невідомо.
— Вона працює над програмою "Аудієнція", — пояснили йому. — Така програма вимагає й часу й нервів. Ви знаєте.
— Я знаю, — відповів Миронович і хотів було додати: "Сам був головним героєм її програми", але вчасно стримався.
"Скажу самій Альбіні, — мовив він сам собі й збирався було набрати її номер телефону.