Що не кажіть, а зустрічі і розмови з такими людьми безслідно не минають.
Проте опівночі я прокинулася від того, що мій білосніжний лайнер зіткнувся з величезним айсбергом. Потім корабель і айсберг кудись зникли, напевне, затонули (що вдієш: кінцівки наших снів іноді такі ж логічно незавершені і бездумні, як і кінцівки деяких телефільмів), і виявилося, що я лежу на великій, схожій на палубу корабля, крижині.
"Ха-ха, — почула я, і враз побачила на тому кінці крижини "май— же-сестру" Лілю. — Хто впустив сюди це невиховане дівчисько?"
Вона казала ще щось, але останнім зусиллям волі, на зло "майже— сестрі", я прокинулась і єхидно посміхнулась.
З
"У січні 1913 року біля берегів Вогняної Землі, поблизу Пунта— Аренас з англійського пароплава "Джонсон" помітили дрейфуючий під зарифленими вітрилами барк. Капітану здалося дивним, що на кораблі не видно людей. Він наказав наблизитися до невідомого.
Піднявшись на палубу вітрильника, англійці з цікавістю роззир— нулися. Вітрила і щогли були вкриті зеленкуватою пліснявою, палуба прогнила до того, що за кожним кроком моряки ризикували провалитися в трюм. І все ж таки, промацуючи дошку за дошкою, вони повільно рушили вперед.
"Мальборо" (так називався барк) виявився неушкодженим. Вітрила, оснащення і такелаж — усе було на своїх місцях. Навіть мертвий екіпаж знаходився там, де й належить бути морякам на вітрильнику, що рухається. Один біля штурвала, троє на палубі, біля люка, десятеро на вахті, біля своїх постів, а шестеро в кают-компанії. Здавалося, люди були заскочені несподіваною смертю. Що ж могло статися на вітрильнику? До того ж, згодом з'ясувалося, що на борту "Мальборо" знаходилася лише частина екіпажу. А що сталося з іншими? З часу зникнення "Мальборо" в 1890 році до моменту виявлення його "Джонсоном" минуло над 23 роки. Як пояснити той факт, що в суворих морських умовах корабель залишився нерозбитим? Де знаходився вітрильник увесь цей час?.."
Відтоді, як мама подарувала мені книжку з розповідями про морські катастрофи, я з захватом перечитую все, що стосується "летючих голландців" та дивовижних історій моряків, які, опинившись за бортом, провели в штормовому океані двадцять-тридцять годин і все ж таки зуміли врятуватися. Раніше, поки не мала цієї книжки, я навіть не здогадувалася, що й у наш час в океанах трапляються такі трагедії, в порівнянні з якими історія Робінзона Крузо може здатися веселою прогулянкою на приміський острівець. Мама роздобула для мене цю книжку, сподіваючись, що, начитавшись жахливих історій, я перестану й згадувати про свою колишню мрію. А сталося навпаки.
"Більшість людей, що потрапили у корабельну аварію, гине задовго до того, як фізичні та фізіологічні умови, в яких вони опиняються, стають справді смертельними. Боріться з відчаєм, який убиває вірніше і швидше за будь-яке фізичне виснаження!"
"Боріться з відчаєм!" — ось гасло всіх, хто зазнав катастрофи; гасло, якого я дотримуюсь, борючись за свою мрію.
Надходить мама і, щоб не заважати мені, мовчки зазирає через плече. А потім, ще не вірячи собі, нахиляється, щоб зазирнути на обкладинку.
— Захоплююче, правда? — запитує вона, впевнена, що зараз я почну говорити їй, як це жахливо: опинитися віч-на-віч з розбурханим океаном, акулами і вбивчою неминучістю. Я розумію маму. Напевне, страшенно здивована, що донька зачитується цією книжкою більше, ніж пригодницькими романами.
— Надзвичайно, — цілком серйозно кажу я, не відводячи очей від книжки. — Виявляється, більшість людей, які опинялися за бортом, гинула не від знесилення чи переохолодження, а зі страху, через те, що втрачала віру у свій порятунок. І це чоловіки, морські вовки! А ті, хто бореться до кінця, як правило, рятуються, навіть якщо доводиться пробути у воді по тридцять годин. Ніколи не треба втрачати надії — ось про що вони забувають. Не втрачати надії і боротися до кінця.
— Ну, що ж, тоді це остання книжка про море, яку я тобі роздобула, — увірвався мамі терпець. — Тітка Алевтина має рацію: я не подбала про те, щоб виростити тебе дівчинкою. Піддалася згубному впливові моди. Ось ти й виростаєш хтозна-ким, чи не юнгою піратської шхуни.
Я не відповіла. Що б я не казала у відповідь, все одно маму воно образить. Ображати ж маму не хотілося. Навпаки, я співчувала їй. На її місці мені теж, мабуть, було б нелегко. Щоправда, моїй доньці було б простіше: вона знайшла б у мені свого однодумця.
— Ну та нічого, — підбадьорливо зітхає мама. — Ще не все втрачено. Нехай лиш повернеться батько... А поки що час спати, — наказує вона, виходячи. — Тільки не зважуйся більше на нічне купання в лимані. Як учора. Вода ще дуже холодна. Бо доведеться просити батька, нехай нарешті займеться тобою.
— А як ти дізналася? — вражено дивлюся на неї.
— Увійшла, побачила відчинене вікно... Тебе нема. А далі, як пишуть в таких випадках про роботу слідчих, справа техніки.
— Добре, вночі не буду. Але ж ти знаєш: я тепер загартовуюся. А влітку ще й спортом займуся.
— Ну-ну... — зітхає мама. — Не знаю, що з тебе вийде, не знаю.
4
Я прокидаюся на світанку, але зникати через вікно вже не наважуюся. Одягаю спортивний костюм і кажу мамі (вона прокинулася й теж одягається), що з сьогоднішнього дня починаю займатися бігом. Мама не має нічого проти бігу підтюпцем, тому схвально киває. Цього з мене досить.
Через кілька хвилин я вже на Рибальському. Там залишаю свій одяг і знову входжу в лиман. Сонце ще тільки-но визирнуло із глибин моря. Далеке й холодне, воно не дотягувалося до мене жодним промінцем і вода здавалась мені крижаною.
За інших обставин я, звичайно, одразу ж вискочила б на берег, але тепер це неможливо. Острова нема, корабля теж. Через трагічний збіг обставин я опинилася за бортом і ніхто з екіпажу поки що не помітив мого зникнення. Отож, порятунку чекати нема від кого — я залишилася наодинці з океаном. Та що там казати: мені ще й пощастило. Шторм затих, акул поблизу нема, вдалині чорніє щось схоже на берег: може, острівець, або кораловий риф чи хоча б сіра мертва скеля — уламок земної тверді, що тисячі років тому зникла під водою.
Що б там не було, вибору в мене нема — я пливу туди. Нехай це стане для мене метою хоча б у ці останні години боротьби за життя. "Ти мужня, — кажу я собі. — І ти чудово плаваєш. І вода не така вже й холодна — щонайменше плюс 16. Це ж кімнатна температура! Вважай, що ти у ванні... Ти стомилася. Нічого страшного. Лягай на спину: так відпочивають усі, хто опиняється в океані. Берег уже поряд. Якихось десять миль. А може навіть ближче".
Мені холодно. Але острівець, з якого кинулась у воду, вже далеко. Я десь посередині між ним і тим берегом. Відчуваю, як терпне моя ліва нога. Тільки б не звело її судомою, тільки б не звело! Щоб зігрітися, намагаюся пливти енергійніше, але відчуваю, що стомилася. А сонце таке ж далеке, холодне й байдуже до мене, як і раніше. Попереду вимальовуються обриси будівель. Біля сільського причалу погойдується катер і чорніють човни. Але на причалі жодної душі. І до нього ще метрів чотириста, або й більше.
Тепер мені вже не до гри. Мене проймає жах. Навіть якщо гукатиму на допомогу, то чи почує хтось, чи встигне врятувати? Яка безглузда смерть! Уявляю, як плакатиме мама. А батько! Але не в цьому справа: мріяти про подорож до південного полюса, про плавання в океанах, а втопитися в якомусь жалюгідному, на два метри глибині, лимані! А Вадик? Вадик, звичайно, спить собі сном праведника. Йому байдуже, що я топлюся тут. А ще називається друг!
— Еге-ге-гей! — кричу я. — Е-ге-гей!
Це вже не жах, а відчай. Голос мій здається слабким, він розчиняється в ранковому тумані, у хвилях, у перших промінцях сонця. Він гине в стихіях океану і жодна людина не здатна почути його! Навіть дельфіни сюди не запливають. А скільки доводилося читати, як вони рятують людей! Так, навіть дельфіни...
— Не панікуй, — кажу собі. — Берег близько. Пливи. Відпочивай на спині і знову пливи. Ти ж чудово плаваєш. Бачиш, і нога вже не терпне, отже, судома тобі не загрожує... — На якусь мить це мене заспокоює. "Жертви легендарних корабельних аварій, які загинули передчасно, я знаю: вас убило не море, вас убив не голод, вас убила не справа. Розгойдуючись на хвилях під жалібні крики чайок, ви померли зі страху!" Дивно, що я запам'ятала це.
Берег справді наближається. Повільно, але наближається. Та чи стане мені сили? І раптом... Що це? Мілина? Мої ноги торкаються ґрунту. Ще не вірячи своєму щастю, я стаю на мілину і відчуваю, що ноги тремтять від утоми. Врятована! Врятована!!! Вода ледь сягає мені вище колін. Я роблю кілька кроків уперед. Там ще мілкіше і вода тепліша. Я не раз чула від батька про мілини в лимані, на які іноді натрапляли сейнери і яких рибалки побоювалися. Одна з них врятувала мене. Щоб відпочити, сідаю на мілину. Так що з води виглядає тільки моя голова, дивлюся на берег, і раптом починаю плакати. Я починаю ревти на весь лиман, знаючи, що все одно ніхто моїх сліз не побачить і не присоромить.
Перестаю плакати тільки тоді, коли до мене раптом долинає звук моторки. Я озираюся і негайно підводжуся. Це від селища. Напевне, якийсь рибалка-любитель. А може, хтось пливе в гості, в Жовту Балку, село, що на тому боці лиману?
Напевне, мені слід кричати, щоб привернути до себе увагу. Але я дивлюся на човен, тремчу, ніби мною тіпає пропасниця, і мовчу. Мабуть, так само поводяться всі, кому посміхнувся "один шанс із тисячі", який звуть дивом.
Ось човен уже близько. Човняр хвацько розвертається, мало не збиваючи мене бортом. Я ошелешено дивлюся на нього й одразу впізнаю — це той самий веснянкуватий парубійко, якому я колись говорила, що чекаю на березі корабля, який повинен забрати мене.
— І чого б то я вихвалялася своїм коритом! — одразу ж сіпає мене щось за язик. — Торохтить на весь лиман, відпочити не дасть!
— Відпочити, кажеш? — весело запитує парубійко. — Корабля все нема й нема, то вирішила подолати Атлантику вплав?
— Цікаво, як ти тут опинився? — від тремтіння я ледве вимовляю слова, але все одно гонорово беруся в боки.
— Я? Дуже просто. На цій банці я ловлю рибу. Тут завжди тьма— тьмуща риби, але це моя таємниця. Побачив тебе і злякався: невже хтось захопив мої "коралові рифи"?
— Потрібні мені твої бички! — фиркаю я.