Повз блакитні вітрини і вологі намети молоденьких кленів, що виринали просто перед нами, неначе загублені серед хвиль прибережні буйки, що позначали фарватер.
Потім сиділи за дубовим столом. Лавки мені не вистачило, то я примостився на стилізованій під пивну бочку колоді і чомусь був страшенно задоволений, що дісталося саме таке місце. Туман заходив і сюди. Змішувався з димом. Відтак утворювався фантастичний морок, у якому розгарячіло нуртувала мелодія скрипки.
Я поволі хмелів. Від коньяку, від кави, від запаху Софіїного волосся. Раз по раз поглядав на неї, і мені ставало дивно, що вона поруч, тут, серед гамору і мороку, весь час посміхається, ніби все життя тільки й мріяла посидіти за цим столом, та й тепер почувається щасливою, що мрія збулася. Напевне, я здавався подружжю Оранчуків кумедним. Зрештою як і всі закохані, коли споглядаєш їх збоку.
Ми з Вадимом говорили про зрошувальну. Він знав, як вона потрібна степові, і, наскільки я зрозумів, був у курсі всіх справ на будові. Потім зайшла мова про англійського вченого, його колегу, вже й не пригадую, як його ім'я. Той вичитав про стимулятор Оранчука в міжнародному бактеріологічному журналі, але зацікавив його не так сам препарат, як методи математичного пошуку, і він просив поділитися досвідом. Проте це не так просто, як йому здається.
— Коли ви від'їжджаєте? — запитала Ліля.
— Як умовилися — вранці.
— Могли б і прогуляти один день. Хіба в місті вам не подобається?
Здається, вона вирішила остаточно переконати нас у своїй виключній гостинності. Але я у неї не вірю.
— Суспільство нам цього не пробачить.
— Який суспільно свідомий молодий чоловік! — вигукнула вона. — А чому, власне, ви не подаєте документів до інституту? Політехнічного чи будівельного. Народного господарства — на крайній випадок. Ви ж закінчили технікум.
— Не вийде з мене інженера, тому й не подаю. Економіста — теж. Так, напівфабрикат.
— Що ви, змовилися? Що за дитячий підхід до життя? Кого це цікавить: вийде з вас інженер чи ні? Ви що, вважаєте, що на інститутських лавах сидять генії? Природжені інженери? Інтелектуали?!
— З мене вийде чудовий механік. Це я знаю точно. Люблю порпатися в машинах. Але терпіти не можу креслень.
Мені важко пояснити це сторонній людині, але я казав правду. Може, з мене й вийшов би колись поганенький інженер. Але тільки поганенький. Ще пам'ятаю, з якою відразою сідав за креслення та розрахунки у технікумі. Усе, що стосувалося теорії, було для мене карою господньою. Та й чому всі механіки повинні іти до політехнічного, а муляри до будівельного? Звідки братимуться тоді майстрові?
Я не збираюся доводити це Лілі. Просто хочу переконати її, що не позую. Це мої міркування, і я керуюся ними.
— Я ніколи не погоджуся схвалити ці ваші вчинки, — вела своєї Ліля. — Беріть приклад з Вадима. Між іншим, за фахом він гінеколог, і у нього вже була написана кандидатська з гінекології. Але захищав він роботу з вірусології. Ви хоч уявляєте собі, що це означає? А зараз зацікавився психотерапією і, можливо, за рік-два опанує усю найважливішу літературу в цій галузі... Тому Вадима я розумію завжди. І зроблю все, щоб він спокійно міг працювати.
— Чому ж тоді не працюєте над кандидатською ви самі? — ущипливо запитав я. — Адже ви музикознавець.
Ліля не чекала такого запитання, бо раптово замовкла і знизала плечима.
— Зараз працює Вадим. Йому потрібно реалізувати свої можливості, а це залежить від мого ставлення до нього... Ви цього ще не розумієте...
"Свята мадонна при генієві", — подумав я і непомітно потис руку Софп. Якщо слухати Лілю, то Вадим звичайнісінький кар'єрист від науки. "Це залежить від мого ставлення!.. Ви не розумієте!" Не дочекається, бідна, коли стане дружиною доктора наук.
Десь у душі я усвідомлював, що не маю права на такі висновки, але у цю мить "мадонна при генієві" викликала у мене роздратування, і я не бажав стримувати себе.
39
Ще палить сонце, і суховії висотують вранішню вологу, а вижов— кле листя кукурудзи вже тріскається й опадає на зчерствілу землю, і птахи злітаються у зграї, як то завжди наприкінці літа.
Отакої передосінньої днини ми проводимо випробування чергової дільниці. Спочатку все ніби йшло добре. Але коли ми вже були переконані, що завтра можна братися за інше відгалуження системи, раптом пролунав крик Степана. Він чаклував біля однієї з труб, на дні траншеї, і цей крик не обіцяв нам нічого втішного.
Ми підбігли. Степан сидів на величезному камені, що прозирав із землі якраз біля труби, немов несміливий паросток гори: вип'явся та й відразу ж засох.
— Степан захотів пити, — спокійно мовить Сиротюк. — Зомлів від спеки.
— Це, мабуть, ти зомлів! — кричу. — Якого дідька тішишся!
Одна з труб не витримала. Вода нуртує біля розриву, фонтаном викидається на землю і щезає у розпечених тріщинах.
— Доведеться міняти трубу, — сплюнув я. — А все ж було чудово.
— Завтра їх ще десять трісне, — негайно "заспокоїв" мене Степан. — Вони там, на заводі, гадають, що це 'їм макарони: абияк зліпи і пошвидше за ворота.
Степанові чоботи обмиваються пінявою каламуттю. А змоклі ноги вже збіглися малесенькими попелястими зморшками, й він сушить їх на камені. Василь Нестерак, що збирався зняти увесь ритуал випробування, тепер поспіхом фотографував фонтан води й босоногого Сиротюка.
Мене дратує, що обидва вони сприймають усе це як жарт. Ніби не бачать, що справи кепські. Але чого я, власне, хочу від них? Щоб рвали на собі волосся?
— Що тут у вас діється? — несподівано чую стривожений голос Крижняка.
— Майже нічого, — відповідаю.
Начальник дільниці зіскочив у траншею, підійшов до мене і став поруч.
— Довго так стоїш?
— А що? Не витримала он...
— Так чого ж ти чекаєш?! Поки водою розмиє усю "подушку"? І тоді нагрібатимеш її руками? Чому не подав знак, щоб перестали нагнітати воду?!
— Зараз...
— Зараз уже й без тебе все зроблено! Здогадалися. Останнє витікає.
Минович сів на трубу й запалив цигарку.
— Вже другий випадок такий, — буркнув він. — Через якихось бракоробів перед кожним випробуванням тремтиш. Кореспондента від дільниці відганяєш, бо, окрім фейлетона, писати нічого.
Кожне слово він промовляє так, мовби винні у всьому ми самі. Я відчуваю це й очікую слушного моменту, щоб заперечити. Хоч добре знаю, що це безглуздо. У мене такий же настрій, як у нього, і я теж готовий клясти увесь світ.
— Та витягни ти чоботи з болота! — несподівано спалахує Криж— няк і визвіряється на Сиротюка. — Чого розсівся, як стара баба?
Проте Степан не звертає на нього уваги. Замислено дивиться собі на ноги й мовчить. На його місці я, мабуть, поводився б так само. В обід водій привіз йому лист. Поштарка передала, бо знала, що Сиротюк чекав на нього все літо. Хвилин десять він мучив Степана, вимагаючи, щоб танцював, але той вирвав конверт, на очах у всіх розпечатав, і звідти випала фотографія малого пузаня. Степан здивовано зазирнув у конверт, але там не було більше нічого. Навіть зворотний бік фотографії виявився чистим.
Степан розгублено подивився на нас. Ми на нього...
— Ну, що тепер скажеш? — запитав він, коли ми лишилися наодинці. Запитав майже глузуючи, як то людина, яка нарешті знайшла переконливе пояснення й виправдання своїй пиятиці, відлюдкуватості й ще чомусь затаєному. — Тепер все розумієш?
— Ага... Нагадує тобі про сина.
— Вона знущається наді мною! Що, не можна написати хоч слівце?
— Яке саме?
— Що ти корчиш з себе дурника?
— Ні, правда, що вона мала написати тобі? По-моєму, фотографією вона сказала все, що могла.
— Які ви усі чуттєві натури, — насмішкувато проказав Степан, — як ви усі все розумієте з півслова! Жити межи вами моторошно...
— А ти їй написав?
— І не повинен був!
— Хто це визначив: що ти повинен, а що ні? Я не вірю, щоб вона зраджувала тебе. їй просто набридло лежати в одному ліжку з п'яницею і не чути від нього нічого, окрім запаху перегару.
Сиротюк розкрив був рота, щоб заперечити, й аж тоді, здається, до нього дійшов справжній зміст моїх слів. Він зрозумів, що увесь цей час я не вірив його скаргам на дружину і вважав їх звичайними плітками.
Тепер він замислився над тим посланням, над усім, що випливало з цієї події.
— Слухай, ти лаятись умієш? — запитав мене Крижняк.
— Відносно... Є потреба?
— То послати б когось на той завод.
— Листа написати.
— У листі всього не випишеш. Живим словом треба. Живим, розумієш? Але я знаю, ти не зможеш.
До вечора ми ще встигли замінити трубу і дільницю здали. Я таки переконався, що хлопці з бригади якраз не дуже й нервували, але справа не в байдужості. Просто з'явився досвід. Ми навчилися спокійно сприймати невдачі. І не псувати один одному нерви, а по— швидше шукали виходу. Я не помітив, коли це прийшло, але психологічний мікроклімат у бригаді змінився на краще — це точно. Коли згадую, що незабаром доведеться розлучатися, стає прикро на душі. Навіть трохи страшнувато.
До гуртожитку я повертався в якомусь невизначеному настрої. Як то завжди буває, коли після невдачі наступає заспокоєння.
На превеликий подив, на мене теж чекав лист. Це написав Ярослав Любич. Я зважився на листівку до нього, але ні про що не розпитував. У ній я вказав свої координати. Так, про всяк випадок, а раптом захоче написати. І він зрозумів мене. Відповідь його теж була коротенькою, на сторіночку. Але на ній він умістив саме те, що мене найбільше цікавило. Написав, що надійшли відповіді з трьох архівів. Можна доходити висновку, що в загін "хортів", окрім нього, нікого не засилали і що в списках завербованих до загону службовців поліції значилася лише одна жінка — дружина поліцая. Значить, Магди це не стосувалося. Та, друга, справді була в загоні. Але в той же час в захоплених архівах поліції збереглося донесення командира "хортів", у якому вказувалося, що він відмовляється від експерименту з якоюсь "Ластівкою" і мусить знешкодити її, бо є дані, що вона дізналася про справжнє призначення загону і шукає потаємних зв'язків з партизанами. Якщо "Ластівка" — Магда, то дещо прояснюється. Але від цього йому не легше. Крім того, він повідомив, що знає одного журналіста, який вивчає історію партизанського руху на Поділлі і має деякі відомості про "хортів". Можливо, він знайшов щось і про Магду, чи як там звали ту жінку насправді.
— А тобі теж пишуть? — поцікавився Степан, помітивши, що я замислився над листом.
— Так, хоч і рідко.
— Щасливий.